Коли Михайло нарешті поклав слухавку, його пальці все ще тремтіли. Він плюхнувся у просіле крісло, неживим поглядом втупившись у вікно.
За склом — занедбана ділянка їхнього нового будинку, вкрита торішнім листям і будівельним сміттям.
Будинок мрії. Їхній з Іриною власний, вистражданий клаптик землі за шістдесят кілометрів від міста.
— Ну, що вона хотіла? — Ірина увійшла до кімнати, спираючись на палицю.
Після операції на хребті вона все ще пересувалася з трудом.
Михайло пирхнув:
— Те саме, що й усі наші «дорогі родичі» останнім часом. Грошей.
— Твоя Свєтка, чи що? — Ірина обережно сіла навпроти.
Її худе обличчя з відбитком тривалої хвороби стало ще блідішим.
— Саме вона. Як дізналася про будинок — відразу згадала, що в Олежика, бачите, весілля на носі.
Ірина похитала головою:
— Ось вже й не думала, що твій хрещеник взагалі пам’ятає, як тебе звати. Років п’ять тому на дні народження тітки Галі навіть не привітався.
Михайло розсміявся, але в цьому сміху не було веселощів:
— Він і зараз не згадав. Це Свєтка на триста тисяч розіграла пам’ять. «Міша, виручай, ти ж хрещений, Олежці на весілля потрібно!» — він пародіював верескливий голос сестри так точно, що Ірина мимоволі скривилася.
— І що ти сказав?
— Що не дам. Не те щоб у нас зовсім немає грошей… Є трохи, відкладено на чорний день. Але це наші гроші, зароблені й вистраждані.
— А вона?
— А вона кинула слухавку. Знаєш, Іро, — Михайло нахилився вперед, і в його очах блиснув недобрий вогник, — мене вже нудить від цього цирку.
П’ять років — ні дзвінка, ні привітання. Навіть коли ти… — він замовк. — Коли тобі було зовсім погано і ми просили допомоги, ніхто з цієї зграї не з’явився.
А тепер — витягни й поклади триста тисяч. Думають, раз є будинок, значить, у нас гроші з вух течуть і ми просто зобов’язані з ними ділитися.
Він раптом голосно вдарив долонею по дерев’яному підлокітнику:
— Горіть ви всі в пеклі! Я їм ні копійки не дам!
***
Ірина намащувала хліб маслом, коли у двері постукали. Бадьоро, нахабно, без попередження.
— Міша, відчини, — попросила вона, здригаючись.
За дверима стояла тітка Галя. Сімдесят років, пофарбоване хною волосся і незмінний «бойовий макіяж» — яскраво-червона помада та сині тіні.
У руках — кривобокий пиріг.
— Ну що, родичі, приймаєте гостей? — вона пройшла до кухні, навіть не чекаючи запрошення. — Показуйте свої хороми.
Ірина безпорадно поглянула на чоловіка. Той закотив очі.
— Тітонько Галю, треба ж попереджати…
— Ой, що за церемонії, — тітка плюхнула пиріг на стіл. — Я ж не чужа. У нас же в родині так заведено — без дзвінка! Ось, з новосіллям вас. Свєтка сказала, що ви тут уже облаштувалися.
Вона примружилася:
— Ну й діру ви вибрали, мої хороші. Від міста — годину їхати, магазин — за три кілометри, сусіди — божі люди, такі всі правильні…
Михайло відчув, як всередині закипає злість. Весь цей час вони збирали гроші на будинок мрії, а тепер вислуховують ось це?
— Тітонько Галя, ми взагалі-то тут живемо. І нам все подобається.
— Та годі вам, я ж не зі зла! — вона пройшлася по кухні, пильним поглядом оцінюючи кожну деталь. — Меблі нові? Телевізор великий. І планшет, бачу, у Ірини модний. Гроші значить є, так?
Ірина кинула швидкий погляд на чоловіка, немов попереджаючи: «Оженили мене не спитавши…»
— Ми не бідуємо, — обережно відповіла вона. — Квартиру продали, гараж… Але все пішло на будинок і ремонт.
— І на планшет, — єхидно зауважила тітка Галя. — А ось Світланці ви допомогти відмовилися. На весілля хрещенику. Ганьба!
Михайло грюкнув чашкою об стіл:
— Тітко Галю, давайте начистоту. Ми зі Свєтою не спілкувалися роками. Коли Іра лежала в лікарні з переломом хребта, я обдзвонив усіх родичів. І що? Ніхто — НІХТО! — не приїхав допомогти. Навіть ти.
Тітка стиснула нафарбовані губи:
— У мене тиск…
— А сюди тиск їхати не завадив? — Михайло дивився прямо в очі родичці. — Як гроші випрошувати — так будь ласка, а як допомогти — так «тиск»!
— Та ти… та як ти можеш! — тітка зблідла під шаром рум’ян. — Ти завжди був жадібним! Завжди! Ще з дитинства! Я Світланці так і сказала — не дасть він грошей, хоч ти трісни.
— Ось і правильно сказала, — кивнув Михайло. — Не дам.
— Ти… ти… — тітка Галя задихалася від обурення. — Адже в Олежки весілля! Він же не чужа людина, хрещеник!
Ірина раптом хихикнула:
— Скажіть, тітко Галю, а Олежка взагалі пам’ятає, як виглядає Міша? За п’ять років ні дзвінка, ні рядка!
— Ну ти що кажеш! Як же не пам’ятає? Пам’ятає, звичайно! — тітка запнулася, помітно нервуючи.
— А скільки йому взагалі років? — не вгамовувалася Ірина, відчуваючи, що нарешті може висловити все, що накопичилося. — Тридцять?
І раптом згадав про хрещеного, коли знадобилися триста тисяч! Дивовижний збіг, правда?
Михайло поклав долоню на плече дружини:
— Іро, досить.
— Ні, дай скажу, — вона відмахнулася від його руки. — Тітонько Галю, ви як стерв’ятники, чесне слово!
Тільки запахло грошима — одразу злетілися. Де ж ви були, коли мені після операції сходи на другий поверх подолати було неможливо?
Коли Міша ночами не спав, уколи мені робив? Жодна жива душа з рідні не прийшла чаєм напоїти!
Тітка підхопилася, обличчя її вкрилося плямами:
— Ти на кого голос підвищуєш? На старшу родичку? Трикімнатну квартиру продали, а рідні шкода триста тисяч! Та щоб ви подавилися своїми грошима!
Ви… ви… — тітка з гуркотом засунула стілець. — Я всім розповім, які ви… Розбагатіли й рідню забули!
Вона вискочила з пирогом, голосно грюкнувши дверима.
— Ну ось, пиріг не спробували.
— І добре, — буркнув Михайло. — Від її куховарства постійно печія.
Вони переглянулися й несподівано розреготалися. Сміялися до сліз, до болю в боці. Ніби прорвало греблю напруги, яка накопичувалася всі ці тижні.
Відсміявшись, Ірина тихо сказала:
— Як думаєш, це кінець?
— Навряд чи, — Михайло похитав головою. — Тітка Галя — це лише розвідка боєм. Далі буде гірше.
***
Через два дні на порозі з’явився дядько Коля — огрядний чолов’яга з вічно опухлим обличчям і каламутним поглядом.
«На дармову» — так охарактеризувала його появу Ірина.
— Вирішив провідати новоселів! — він розплився в усмішці, простягаючи підозрілу пляшку з каламутною рідиною. — Приймете дядька?
Все повторилося — огляд будинку, хитрі розпитування про вартість ремонту, а потім, після третьої чарки:
— Міша, ти старших в роду поважай. За що сестру ображаєш? Дай Олегу на весілля. Недобре це. Виділили б грошей хлопцю, і всі були б задоволені! Ви ж тепер у нас багаті!
— Ні! І не подумаю! — випалив Михайло.
Дядько Коля миттєво протверезів. Його очі звузилися, а обличчя стало злим:
— Що ж, племінничку. Я запам’ятаю твою жадібність. Думаєш, розбагатів, то можна родину не поважати? Адже всі ми під богом ходимо.
Сьогодні ти не допоміг — завтра тобі не допоможуть. Так і знай — у біді опинишся, можеш на нас не розраховувати.
Сам вибрав бути один зі своїми грошима. Не прийду ж і я до тебе більше…
— І не приходь, — буркнув Михайло, зачиняючи за ним двері.
***
Телефони розривалися. Дзвонили далекі й близькі родичі, наче за командою. І завжди одне й те саме.
— Міша, привіт, це Валя, пам’ятаєш таку? Твоя троюрідна…
— Михайле Петровичу, турбує ваша тітка Зіна…
— Доброго дня, дядьку Мішо, це Вероніка…
Вони виникали з нізвідки, як джини з пляшки, немов хтось розіслав сигнал: «Терміново, у Михайла є гроші!»
І кожна розмова закінчувалася однаково — проханням про позику, обіцянками повернути «через місяць» і жахливою образою в разі відмови.
— Та що ж це таке? — у розпачі вигукнула Ірина. — Вони там з глузду з’їхали? Ми що, мільйонерами стали?
Михайло похмуро дивився у вікно, де тільки починав пробиватися їхній майбутній сад:
— Знаєш, як працює чутка в нашій «прекрасній» сімейці? Я продав трикімнатну квартиру і гараж — значить, у мене вагон грошей.
Те, що все пішло на будинок і лікування — нікого не хвилює. Їм простіше повірити, що я мільйони на ощадній книжці ховаю, ніж визнати, що ми все чесно вклали в житло.
Він раптом випростався, його очі блиснули:
— А, хай воно все горить! У мене є інша сім’я. Ти. Та сини… — він замовк. — До речі, вони чомусь не дзвонять уже два тижні. Зазвичай Денис дзвонить щонеділі.
Ірина відвела погляд:
— Вони теж наслухалися, мабуть.
— Чого? — Михайло нахмурився.
— Твоїх родичів. Пліток.
І справді — увечері в суботу біля хвіртки зупинилася машина старшого сина Андрія.
Обидва сини вийшли з неї з такими кислими обличчями, ніби лимони проковтнули.
— Ну, привіт, тату, — Андрій, високий і похмурий, ледь обійняв батька. Денис, молодший і м’якший, мовчки кивнув.
З їхніх напружених поз і відсутності звичних запитань Михайло відразу зрозумів — розмова буде не з легких.
За столом мовчали, тільки стукали ложки об тарілки з борщем, який Ірина приготувала з трудом.
— Тату, — нарешті сказав Андрій, відсуваючи тарілку. — Нам треба поговорити.
Михайло склав руки на грудях:
— Ну, говори.
— Нам тут зателефонували твої… наші родичі, — Андрій завагався. — Тітка Світлана та інші. Кажуть, ти всім відмовляєш у допомозі. Що у вас є гроші, але ти скупишся їх дати. Це правда?
— Так, я відмовляю, — просто відповів Михайло. — Є у нас трохи заощаджень, але це наша подушка безпеки. Не для роздачі на першу вимогу.
— Але чому? — втрутився Денис. — Хоча б хрещенику твоєму, Олегу, на весілля можна дати.
— І що з того, що він мені хрещеник?
— Ну як «що»? — Андрій підвищив голос. — Це ж твій хрещеник, а ти відмовляєш?
Ірина тихо зітхнула, але промовчала. Це була їхня розмова — батька і синів.
— Отже, мої дорогі, — Михайло випростався. — Я поясню все один раз, і повторювати не буду. Олег — мій хрещеник формально. Я його не бачив п’ять років, а коли бачив востаннє — він навіть не привітався.
Його мати, моя двоюрідна сестра, не подзвонила жодного разу, коли ваша мати після операції лежала прикута до ліжка.
Ніхто з родичів не допоміг, не приїхав, не поцікавився. А тепер, коли їм потрібні гроші, вони раптом згадали про «родинні зв’язки».
Він перевів подих:
— І ще. Ми з мамою продали квартиру і гараж, вклали все в цей будинок. Майже все.
Так, залишилося трохи на рахунку. Але це — наші гроші. На лікування, на ремонт, хтозна-що ще.
Андрій зневажливо пирхнув:
— Та вони не так багато просять, тату! Всього триста тисяч!
Михайло відчув, як щось всередині обірвалося. Його син… повторював слово в слово випади тітки Галі та сестри Свєти.
— Скільки в тебе на місяць зарплата, Андрію? — раптом запитав він.
— Ну, тисяч 60 з надбавкою, до чого тут?..
— Ти міг би дати хрещенику батька 300 тисяч? Це ж не багато… Дрібниця, правда? Ось і дай. Раз так переживаєш.
Син запнувся:
— Але ж я… у мене іпотека, кредит за машину…
— Все зрозуміло, — кивнув Михайло. — Твої гроші — це твої гроші, а мої гроші — це наші гроші. Так?
За столом зависла важка тиша.
— Але, тату, — заступився Денис. — Ти вже не працюєш, тобі й не потрібно багато… У вас же є будинок, гроші є…
Ірина раптом з гуркотом відсунула стілець і підвелася — важко, спираючись на палицю.
— Ех, діти, — вона дивилася на них з гіркотою. — І ви туди ж. Вам тато все дитинство в рот дивився.
Машини вам купили, в інститути влаштували, з першими внесками допомогли.
Коли вам потрібні були гроші — ми відмовляли собі в усьому. А тепер, коли нам потрібно хоч трохи пожити для себе — ви дорікаєте нам цим… Соромно ж як!
І вона, кульгаючи, з гордо піднятою головою, вийшла з кухні.
Денис почервонів і опустив голову. Андрій сидів, кусаючи губи. Михайло мовчав, розглядаючи синів, ніби бачив їх уперше.
— Ми підемо, тату, — нарешті сказав Андрій. — Вибач.
Вони пішли, не допивши чаю, навіть не обійнявши батька, як зазвичай.
Ірина сиділа в спальні, дивлячись у вікно.
— Нехай їдуть, — тихо сказала вона. — Вони зрозуміють. Не зараз, то потім.
Михайло кивнув. Слова були зайвими. Вони прожили разом сорок років — і без слів розуміли одне одного.
***
Бойкот оголосили через кілька днів. Михайла не привітали з днем народження вперше за тридцять років. На повідомлення в сімейному чаті не відповідали.
Дядько Коля прямо заявив сусідам, що «Михайло та Ірина зажерлися й про родичів забули».
На день народження Ірини не подзвонив навіть Денис, який завжди першим вітав матір.
— Прикро, так? — запитав увечері Михайло, дивлячись, як дружина перебирає старі фотографії.
— Прикро не те, що вони не подзвонили, — тихо відповіла Ірина. — Прикро, що вони думають, ніби нам потрібні тільки гроші. Що все вимірюється ними.
Михайло кивнув і обійняв дружину за плечі.
***
Цілий рік минув у тиші. За цей час вони встигли облаштуватися в новому будинку, Ірина остаточно стала на ноги.
Вони зробили невеликий город, поставили теплицю, завели собаку — дворнягу з притулку.
Михайло полюбив годинами поратися в саду. Ірина освоювала нові рецепти — на пенсії нарешті з’явився час для кулінарних експериментів.
І ось одного разу, коли вони снідали на веранді, біля хвіртки зупинилася знайома машина.
— Світлана, — похмуро констатував Михайло. — Цікаво, навіщо завітала?
Сестра вискочила з машини, сяюча, наче й не було річного мовчання. На задньому сидінні сидів хрещеник Олег із молодою дружиною.
Михайло бачив фотографії з весілля в соцмережах. Ніхто з них, звісно, не був запрошений.
— Міша! Іринка! Як ви тут гарно влаштувалися! — Світлана влетіла у двір, розкинувши руки. — Познайомтеся, це Маша, дружина Олега.
Ви ж на весіллі не були… — вона виразно зітхнула. — Але ми не ображаємося! Вирішили самі приїхати, познайомитися. Все-таки родичі — зв’язки треба підтримувати незважаючи ні на що!
Молодята нерішуче тупцювали біля хвіртки.
— Ми привезли гарного чаю, — продовжувала щебетати Світлана. — І домашній пиріг. Машенька сама пекла!
Михайло схрестив руки на грудях:
— Я знаю ваші чаї. Мабуть, знову грошей приїхала просити?
Ірина тихенько штовхнула його ліктем, але було пізно. Світлана ніби не почула уїдливості.
— Та що ти, Міша! Які гроші? Просто скучили. Олег давно хотів до хрещеного заїхати, та все не випадало нагоди. А тепер у нас така радість! — вона підморгнула невістці. — Маша, розкажи!
— Ми чекаємо на дитинку, — тихо промовила дівчина, червоніючи.
— Уявляєте? — вигукнула Свєта. — У Олега буде малий!
Ірина та Михайло переглянулися. В очах дружини читалося: «Ну, починається».
— Давай прямо, Світлано, — втомлено сказав Михайло. — Навіщо насправді приїхали?
Світлана зробила ображене обличчя, але швидко змінила тактику:
— Ну добре, раз ти такий проникливий… Міша, ви ж розбагатіли, правда? Ось який будинок збудували! — вона знизила голос. — Молодим же теж потрібне житло.
Самі розумієте, з дитиною знімати — гроші на вітер. Ми подумали… може, даси хоч у борг на перший внесок за квартиру?
Всього вісімсот тисяч, ми повернемо, як тільки… ну, коли-небудь точно повернемо! Чесне слово! У вас пенсія хороша, та й накопичення є, я знаю!
Михайло повільно дістав телефон і демонстративно увімкнув запис.
— Що ти робиш? — Світлана занервувала.
— Записую цю розмову, — спокійно відповів Михайло. — Хочу зберегти її і слухати щоразу, коли мені стане самотньо без «родичів». Щоб згадувати, чому я перестав з вами спілкуватися.
— Ти… ти… — Світлана зблідла. — Ми ж не чужі люди! Як ти можеш? Ти ж не жебрак! У тебе є дім!
— Саме так, — кивнув Михайло. — У мене є дім. І дружина. І собака. І город. А ще — почуття власної гідності. До побачення, Світланка.
Він розвернувся й пішов до будинку. Світлана за його спиною вибухнула потоком лайок.
— Та вже, хрещений! — раптом вигукнув Олег з неприхованою злістю. — Тепер зрозуміло, чому ти на весілля не прийшов! Жаба душить!
— А ще родичі називаєтеся! — підтримала його Маша, уперши руки в боки. — У самих будинок, машина, а молодій сім’ї допомогти шкода?
— Ви ще пошкодуєте про це! — вигукнула Світлана. — Будете просити допомоги — ніхто не прийде!
Михайло озирнувся і посміхнувся:
— А ви ніколи й не приходили. Тож нам не звикати.
***
Увечері вони сиділи на веранді, спостерігаючи за заходом сонця. Собака дрімав біля ніг, з грядок пахло кропом і свіжою зеленню.
Телефон Михайла розривався від гнівних повідомлень родичів, але він вимкнув звук.
Хвіртка скрипнула. Вони обернулися.
На доріжці стояв їхній молодший син Денис. Без дзвінка, з пакетом продуктів і винуватим поглядом.
— Тато, мамо… Вибачте мене. Я так помилявся…
Він простягнув батькові телефон:
— Подивися листування. Тітка Світлана мені дзвонила. Просила вплинути на вас. Обіцяла «відсоток» від суми, яку ви б дали Олегу. Ось тоді я й зрозумів, у яке болото вляпався.
Михайло переглянув повідомлення й похитав головою. Денис ніяково переступав з ноги на ногу:
— Можна, я у вихідні приїду допомогти з теплицею? Ти казав, що треба доробити…
Ірина посміхнулася і поплескала по лавці поруч із собою:
— Сідай, синку. Чай будеш?
Син був поруч. І це було важливіше за будь-які гроші.
Андрій з’явився через місяць після Дениса. Не приїхав — зателефонував. Голос звучав сухо, діловито, без вибачень.
«Батьку, я тут будинок під Києвом купую. Потрібна твоя порада щодо документів».
Михайло посміхнувся — гордість не дозволила синові визнати помилку прямо, але привід для спілкування він все-таки знайшов.
І це вже було початком. Нехай незграбним, але кроком назустріч.
«Приїжджай у неділю, — просто відповів Михайло. — З документами. І дружину з малим не забудь прихопити.»
