— Ви що, знущаєтесь? Третя ніч поспіль! Вже друга година, люди сплять! — Галина Сергіївна завмерла на порозі квартири навпроти, стискаючи дверний косяк.
Двері відчинилися різким рухом, ніби сусід тільки й чекав на її появу. На порозі з’явився Віктор — пом’ятий, у розстебнутій сорочці, з келихом у руці. З-за його спини долинали гуркіт музики та гул голосів.
— А, сусідко, ласкаво просимо! — він театрально вклонився. — Може, приєднаєтеся? Навіщо на самоті киснути?
— Ви чудово знаєте, що завтра робочий день. Будь ласка, зробіть тихіше.
Баси вдарили з новою силою — хтось усередині квартири викрутив звук на повну.
— Які проблеми, бабусю? — з-за плеча Віктора визирнула молода дівчина з яскраво-червоними губами. — Не подобається — бери затички для вух!
— Мила, повертайся, — Віктор підморгнув Галині Сергіївні. — Бачите, у мене гості. Ділові партнери, між іншим.
— Вікторе Андрійовичу, — Галина Сергіївна випрямилася. — Я вже двічі просила вас по-доброму. Наступного разу викличу поліцію.
Сусід розреготався.
— Знайшла чим лякати! Викликай хоч президента! Моя квартира — мої правила.
Двері зачинилися прямо перед носом. Галина Сергіївна повільно опустила руку, якою збиралася знову постукати.
Музика заграла ще голосніше, тепер до неї додався тупіт — схоже, почалися танці.
— Зовсім сором втратив, негідник, — пробурмотіла вона, повертаючись до квартири.
На журнальному столику вже чекали таблетки від тиску й телефон — закладка на номер дільничного. Він відповів не відразу.
— Черговий слухає.
— Доброго дня, це Галина Сергіївна з вулиці Центральної. У нас тут знову веселощі на всю ніч…
— А, Галина Сергіївна, — у голосі відчувалася втома. — Знову Гарькавий галасує?
— Вже третю ніч, Василю Петровичу! Адже він чудово знає, що в будинку живуть люди похилого віку…
— Я вас розумію, але зараз нікого відправити не можу. Усі патрульні машини на викликах, самі знаєте, яка ніч.
Галина Сергіївна примружила очі. П’ятниця. Звісно.
— Можете написати заяву, — без особливої надії запропонував дільничний. — Але ефект буде тимчасовим, самі розумієте.
— Розумію.
Вона поклала слухавку й подивилася на годинник. Майже пів на третю. О шостій їй треба вставати — Сергій приїде, треба спекти пиріжки, він їх з дитинства любить.
Вона випила таблетки й накрила голову подушкою. Але навіть крізь подушку баси немов проникали прямо в кістки.
Від кожного удару здригалися шибки в книжковій шафі, а в старій вазі починали дзвеніти сухі квіти.
Вранці, з почервонілими очима й тремтячими руками, вона намагалася замісити тісто. Воно не виходило — було занадто густим. Галина Сергіївна додала води, але перестаралася, і тепер воно липнуло до рук.
— Хай тебе, — видихнула вона, і раптом на очі навернулися сльози.
З сусідньої квартири долинув стукіт дверей, потім гучний сміх. Гості йшли. Вони тупотіли по сходах, голосно обговорюючи минулу ніч. Галина Сергіївна витерла руки й рішуче вийшла на майданчик.
— Вже нагулялися? — її голос пролунав дзвінкіше, ніж вона очікувала.
Компанія з трьох осіб озирнулася. Віктор, неголений і з темними колами під очима, примружився.
— Чого тобі, тітонько? — запитав один із його приятелів, сутулий чоловік із залисинами.
— Хотіла подякувати, — рівним тоном відповіла Галина Сергіївна. — За безсонну ніч. За головний біль. За зіпсоване тісто.
— Іди ти… ліпи свої пиріжки, — відмахнувся Віктор. — Хлопці, поїхали, таксі чекає.
Вони гуркотіли вниз по сходах. Галина Сергіївна залишилася стояти, тримаючись за поручні. У руці вона все ще стискала дерев’яну ложку, вимазану тістом.
…Галина Сергіївна жила в цій квартирі тридцять років. Коли вони з чоловіком заселилися, будинок вважався елітним — цегляний, триповерховий, усього дванадцять квартир.
Сусіди підібралися пристойні: лікарі, вчителі, інженер із заводу. Усі віталися, обговорювали квіти на клумбі, допомагали одне одному з дрібним ремонтом.
П’ять років тому пішов у засвіти чоловік. Три роки тому сім’я Ковальових виїхала, і квартиру купив Віктор.
Спочатку він здавався пристойною людиною — привітався, представився, сказав, що працює у сфері «приватного бізнесу». Приходив кілька разів по сіль. А потім почалися вечірки…
Сергій приїхав близько десятої ранку. Галина Сергіївна якраз виймала з духовки останнє деко.
— Мамо, чому ти така бліда? — він поцілував її в щоку й нахмурився. — Знову тиск?
— Та так, не виспалася.
— Сусідський концерт? — Сергій налив чаю. — А ти дзвонила дільничному?
— А який сенс? — вона махнула рукой. — Твій дільничний або спить, або сам на гулянці. «Напишіть заяву», а потім що? Оштрафують на двісті гривень, які він навіть не помітить?
Сергій зняв піджак і повісив на спинку стільця.
— Мамо, давай я з ним поговорю по-чоловічому?
— Ти що! — вона підняла на нього очі. — Ще поб’єтеся, тільки проблем додаси. У тебе сім’я, робота. Я сама впораюся.
— Як? Будеш далі мучитися? Ти на себе в дзеркало дивилася?
Галина Сергіївна поставила перед ним тарілку з пиріжками.
— Як Машенька? Онучка росте?
— Мамо, не змінюй тему.
— Для бійки з ним він занадто молодий і нахабний, — вона постукала краєм блюдця. — Та й не завжди сам. Тож нема чого героїзувати.
Син дивився з-під лоба й повільно жував.
— А може, квартиру продати? Переїдеш до нас, кімната є.
— Щоб я з власного дому пішла? — на її обличчі промайнуло обурення. — Через якогось хулігана? Та нізащо!
— Мамо, але так теж не можна. Ти ж зовсім не спиш.
— Я впораюся, — вона стиснула губи. — З моїми серцевими таблетками й безсонням.
Після того, як він пішов, Галина Сергіївна долго дивилася у вікно. Сергій, звісно, має рацію. До біса здоров’я, а цей хам заведе її в могилу.
Але де гарантія, що на новому місці буде краще?
У двері подзвонили. На порозі стояла Анна Михайлівна з квартири знизу, з каструлькою в руках.
— Сергійко заходив? — вона посміхнулася. — Я борщ зварила, пригощайся. І заодно скажи, що у тебе на серці. Бачу ж — змучилася вся.
За кілька хвилин Галина Сергіївна сиділа на кухні Анни Михайлівни. Між ними стояли чашки з трав’яним чаєм, який сусідка готувала за особливим рецептом — «для нервів».
— І що, щоночі така музика? — Анна Михайлівна похитала головою. — А я-то думала, у мене труби гудуть.
— До четвертої ранку, — Галина Сергіївна покрутила ложечкою в чашці. — Сергій пропонує переїхати до них.
— Та що ти! Тридцять років тут прожила, і раптом як біженка? — обурилася Анна Михайлівна. — Цей молодик тебе виганяє, невже поступишся?
У двері постукали. Анна Михайлівна зазирнула у вічко й відчинила двері.
— О, Петрівно! Заходь, у нас тут нарада.
Ніна Петрівна, огрядна жінка з короткою стрижкою, важко опустилася на стілець.
— Я все чула, — почала вона без передмов. — Треба йти до керуючої. Писати колективну скаргу.
— Я була в неї, — відгукнулася Галина Сергіївна. — Каже: житловий кодекс, поліція… А поліції наш Гарькавий байдужий.
— Тоді давайте самі! — Анна Михайлівна грюкнула по столу. — Ось що я пропоную: влаштуємо йому неприємності.
— Це як? — Галина Сергіївна підняла брови.
— Дуже просто. Він до ранку крутить музику? А ми вранці почнемо вмикати дриль, пилососити, з шостої ранку! Нехай відчує, як це.
— Він до обіду спить, — зітхнула Галина Сергіївна. — А я на роботу о восьмій.
— То після його вечірки й відпочинеш вдома, — підхопила Ніна Петрівна. — Візьмеш лікарняний. Усе законно!
Через два дні план втілили в життя. О шостій ранку, після чергової галасливої ночі, Анна Михайлівна увімкнула на повну гучність улюблені старі пісні.
Галина Сергіївна почала пилососити, особливо ретельно біля стіни, що межувала з квартирою Віктора.
А Ніна Петрівна принесла старий радянський дриль і взялася свердлити отвір для нової полиці.
Через пів години у двері застукали так, що затремтіли стіни.
— Ти! — Віктор стояв на порозі в одних шортах, волосся стирчало в усі боки. — Ти що робиш?!
— Доброго ранку, Вікторе Андрійовичу, — вона посміхнулася. — Вирішила прибрати. А що сталося?
— Що за дурниця о такій годині?! — він похитав головою. — Ти зовсім з глузду з’їхала? У мене люди сплять!
— А, справді? Неймовірно, — Галина Сергіївна міцніше стиснула ручку пилососа. — Уявіть собі, у мене теж іноді люди сплять. Навіть я сама іноді намагаюся.
Віктор примружився, нарешті усвідомлюючи.
— Це що, помста? Дріб’язково, бабусю, — він плюнув на майданчик. — А якщо я вибухну? Якщо мені втрачати нічого?
— Вікторе, послухай, — вона раптом перейшла на «ти». — Це не помста. Це — відповідні заходи. Безрезультатність переговорів змушує до дій.
Він втупився в неї. В очах промайнуло щось нове — здивування.
— Я тебе запам’ятаю, — процідив він. — У мене довгі руки.
— Розведи їх ширше, — пролунав голос Анни Михайлівни, яка вийшла на свій майданчик, тримаючи в руках качалку. — Більше людей увійде.
— Старі відьми, — виплюнув він, розвертаючись. — Я вам влаштую… Сьогодні привезу таку апаратуру, що скло вилетить.
Двері його квартири з гуркотом зачинилися.
— Загострення, — констатувала Анна Михайлівна. — Буде гірше.
— Значить, продовжимо операцію, — підхопила зі сходів Ніна Петрівна. — Я за кавою, у мене турка гріється. А він нехай звикає.
Галина Сергіївна кивнула, намагаючись приборкати тремтіння в руках. Перша перемога? Чи початок справжньої війни?
Віктор дотримав слова. До вечора з’явилися вантажники з величезними колонками.
Галина Сергіївна спостерігала з вікна, як вони затягували чорні ящики на другий поверх. Один із хлопців, помітивши її погляд, підморгнув з усмішкою.
— Готуйтеся, бабусю. Віктор серйозно налаштований.
О дев’ятій вечора все почалося. Колонки виявилися професійними — від басів вібрували не тільки шибки, а й підлога. Галина Сергіївна притиснула долоні до вух. Не допомогло.
Вона вийшла на сходовий майданчик. На пів дорозі між поверхами зіткнулася з Анною Михайлівною.
— Викликала поліцію — кажуть, дільничний у відпустці! — прокричала та крізь музику. — Що робитимемо?
— Перечекаємо! — крикнула у відповідь Галина Сергіївна. — Це ж має колись закінчитися!
Хтось смикнув її за рукав. Ззаду стояла Ніна Петрівна, блідіша, ніж зазвичай.
— Мені погано, — її губи беззвучно ворушилися. — Серце…
О другій годині ночі музика раптово стихла. Галина Сергіївна, яка сиділа на кухні, обхопивши голову рушниками, спочатку не повірила тиші. Потім обережно зняла свою саморобну звукоізоляцію.
Дійсно, тихо. Вона виглянула у вікно. Біля під’їзду стояла машина швидкої допомоги, мигалки розкидали сині спалахи по стінах будинку. Накинувши халат, Галина Сергіївна вискочила на сходи.
Двері Віктора були відчинені. У коридорі товпилися люди — хто в халатах, хто в піжамах. Біля стіни сидів Віктор, закривши обличчя руками.
З квартири навпроти виносили ноші, на них лежала Ніна Петрівна, біла як крейда.
— Інфаркт, — крізь зуби промовила Анна Михайлівна, що стояла поруч. — Коли Віктор збільшив гучність, у неї стиснулося серце. Ледве встигли викликати швидку.
— Я не знав, — глухо промовив Віктор, не піднімаючи голови. — Мені сказали, коли вона вже лежала на підлозі.
— Ти стільки разів чув, що тут літні люди, — почала Галина Сергіївна, але замовкла, побачивши його обличчя.
Він підняв голову. По щоках текли сльози.
— Я думав, ви просто… придираєтеся. Хочете мені дошкулити.
Анна Михайлівна пирхнула.
— А тобі й на думку не спадало, що комусь від твого бешкетування справді погано?
Люди почали розходитися. Швидка поїхала. Віктор залишився сидіти біля стіни, наче здута кулька.
— У мене мати така сама була, — раптом сказав він. — Завжди казала: не галасуй, сусідів розбудиш. А я сміявся.
Галина Сергіївна повільно присіла поруч із ним навпочіпки.
— І де вона зараз?
— У Кропивницькому. Сама, — він витер обличчя рукавом. — Я поїхав, коли мені було двадцять.
Думав, зроблю кар’єру, потім заберу її. А потім усе закрутилося… Десять років не бачив.
— І що, тепер до неї не доїхати? — Галина Сергіївна присіла на сходинку.
— Доїхати-то можна. Тільки… — він завагався. — Соромно. Обіцянок надавав, а сам… Ось квартиру орендую, бізнес не пішов. А гуляти продовжую, ніби все гаразд.
— Ти справді бізнесмен? — запитала Анна Михайлівна, схрестивши руки на грудях.
— Був. Прогорів, — він невесело посміхнувся. — Борги залишилися. Тепер ось на будівництві підробляю.
А гулянки… — він обвів рукою навколо, — це все фікція. Роблю вигляд, що в мене все добре. Щоб не зізнаватися, який я насправді невдаха.
Запала тиша. Десь грюкнули двері, потім почулися кроки — хтось спускався сходами з верхнього поверху.
— Ви знаєте, — Віктор підвів очі на Галину Сергіївну, — ви дуже схожі на мою маму. Ті самі зморшки біля очей. І руки… такі самі змучені.
Галина Сергіївна розгублено подивилася на свої руки.
— Я подзвоню до лікарні, — сказала Анна Михайлівна. — Дізнаюся про Петрівну. Нам би вранці її провідати.
— Я відвезу, — швидко сказав Віктор. — У мене друг-таксист, домовлюся.
— А як же будівництво? — Галина Сергіївна уважно подивилася на нього.
— Та до біса те будівництво, — він рішуче підвівся. — Це я винен. Їй, напевно, якісь ліки потрібні? Я куплю. І взагалі…
Він раптом замовк, дивлячись убік.
— Що «взагалі»? — запитала Анна Михайлівна.
— Мені треба вибачитися. Перед усіма вами, — він ніяково поправив майку. — Я поводився…
— Як свиня, — закінчила за нього Галина Сергіївна, але вже без злості.
— Саме так.
…Минув тиждень. Галина Сергіївна поверталася з магазину з важкою сумкою. На майданчику другого поверху вона перевела подих, витираючи піт з чола. Згори відчинилися двері, і з’явився Віктор.
— Давайте я допоможу, — він взяв у неї сумку. — Чому ж ви не подзвонили? Я б збігав.
— Звикла сама, — відмахнулася вона, дістаючи ключі.
Ніна Петрівна повернулася з лікарні три дні тому. Віктор справді відвіз сусідок туди, купив ліки та фрукти.
Того ж дня він виніс колонки, а вечірки припинилися, наче за помахом чарівної палички.
— Я тут ось… — Віктор завагався на порозі її квартири, поставивши сумку в передпокої. — Мені завтра їхати. Автобусом. У Кропивницький.
— До мами? — Галина Сергіївна повісила пальто на гачок.
— Так, — він ніяково посміхнувся. — Ви мали рацію. Нема чого відкладати.
— Рада за тебе, — вона увімкнула чайник. — Чаю?
— Ні, мені ще треба зібратися, — він завагався у дверях. — А можна запитати?
— Запитуй.
— Вона… буде рада мене бачити? Стільки років минуло.
Галина Сергіївна обернулася, уважно подивилася на нього. Перед нею стояв уже не той нахабний сусід, а розгублений хлопчина, який нервово м’яв у руках футболку.
— Буде. Знаєш, для матері дні без сина — це втрачені дні.
Він кивнув, помовчав.
— А можна ще дещо?
Віктор простягнув їй складений учетверо папірець.
— Мій номер телефону. Я б хотів… ну, про всяк випадок…
— Якщо лампочка перегорить? — посміхнулася Галина Сергіївна, беручи папірець.
— Або кран потече. Або… ну, хто знає. Подзвоніть, я приїду.
— Дякую, — вона поклала аркуш на полицю. — Удачі тобі там.
— Я повернуся, — раптом сказав він. — І маму, може, привезу. Познайомлю вас.
Він уже переступив поріг, але раптом обернувся.
— Знаєте, я весь час думав — як вибачитися, щоб ви повірили? Слова — це порожнеча. І тут мені спало на думку… — він завагався. — Мати, у тебе немає якихось чоловічих справ по дому? Я б зробив. Щоб не просто «вибачте».
Галина Сергіївна завмерла, почувши це «мати». По спині пробігли мурашки.
— Мийка на кухні погано тримається, — тихо сказала вона. — І розетка у ванній іскрить.
— Зрозуміло, — він посміхнувся. — Завтра зранку полагоджу, а ввечері — у дорогу.
Двері за ним зачинилися. Галина Сергіївна постояла ще хвилину, прислухаючись. У квартирі навпроти було тихо — лише зрідка долинали звуки пересування речей.
Вона підійшла до вікна. Наставав вечір. За вікном шелестіли тополі, у сусідньому будинку запалювалися вікна. Вона набрала номер сина.
— Сергію? — голос звучав спокійно. — Приїжджай на вихідних. І Машеньку привозь. Я спечу пирогів.
Тієї ночі Галина Сергіївна нарешті виспалася в тиші та з легким серцем.
