— Не драматизуйте, Віро Петрівно, — не витримав Дмитро, підвівшись із-за столу. — Ви здоровіші за нас усіх разом узятих.
— Значить так! — Віра Петрівна різко підвелася зі стільця, аж чайний посуд на столі забряжчав. — Якщо ви так зі мною… Тоді я завтра ж іду до нотаріуса й анулюю дарчу!…
…Віра Петрівна довго дивилася на пожовклі шпалери у вітальні.
Тридцять років тому, коли їх тільки-но поклеїли — з величезними труднощами діставши «з-під полів» імпортний рулонний флізелін, — вони здавалися взірцем елегантності та вишуку.
А зараз дивитися на ці збляклі орнаменти без сліз було важко.
Лінолеум у коридорі давно потріскався й згорнувся по кутках, а кран на кухні капав із регулярністю метронома, залишаючи на емалі іржаву доріжку.
Зітхнувши, Віра Петрівна повільно взяла телефон і набрала знайомий номер.
— Оленко, це бабуся, — мовила вона, важко дихаючи в слухавку. — Коли ви з Дімою заїдете? Нам треба серйозно поговорити.
— Щось сталося? Серце? Ти тиск міряла? — миттєво занепокоїлася онука.
— Ні-ні, з тиском усе як завжди — сто сорок на дев’яносто. Просто є важлива розмова. Не по телефону ж такі речі вирішувати.
Олена, сидячи в маленькій орендованій квартирі-студії, переглянулася з чоловіком. Вони одружилися лише десять місяців тому, і кожен такий дзвінок викликав у них змішані почуття: від тривоги до ледве прихованого виснаження.
Дмитро лише приречено розвів руками — він уже звик, що бабуся Віра вимагала їхньої термінової присутності з найрізноманітніших приводів.
Від «допоможіть переставити вазон» до «мені здається, що сусід згори випромінює радіацію».
— Добре, бабусю, завтра після роботи завітаємо. Щось привезти? Ліки, продукти?
— Нічого не треба, сама все маю. Чекаю о сьомій. Млинців насмажу, — мовила Віра Петрівна й одразу поклала слухавку, не давши онуці сказати й слова.
— Знову щось вигадала, — зітхнув Дмитро, згасивши екран монітору і відкладаючи робочий ноутбук. — Сподіваюся, вона не збирається знову пропонувати переїхати до неї, щоб «зекономити нам на оренді», а потім контролювати кожен мій крок?
— Діма, ну вона ж зовсім самотня, — м’яко заперечила Олена, підходячи до чоловіка й обіймаючи його за плечі. — Після відходу дідуся їй просто здається, що про неї всі забули. Їй просто хочеться уваги.
— Знаю-знаю, — кивнув він, накриваючи її долоню своєю. — Просто у нас своїх клопотів вистачає. Власник сьогодні написав — з наступного місяця оренду піднімають ще на п’ятнадцять відсотків. Де їх брати — гадки не маю.
Наступного дня молодята сиділи за круглим столом у квартирі Віри Петрівни.
На скатертині красувався чайний сервіз із золотою облямівкою, який бабуся діставала лише в особливих випадках, поруч стояла кришталева вазочка з м’ятними карамельками.
Млинців вона так і не спекла — поскаржилася на «страшну мігрень через зміну погоди».
— Ось що я подумала, діти, — почала Віра Петрівна, повільно розливаючи міцний чай із заварника. — Квартиру я вже переписала на тебе, Оленко. Дарчу в нотаріуса оформила, усе чесно.
Але сидіти й чекати мого відходу, щоб ви нарешті сюди заїхали — це ж просто нерозумно!
Зробімо ремонт зараз! Я теж хочу хоч під кінець життя пожити в нормальних, людських умовах.
Дмитро поперхнувся гарячим чаєм і закашлявся. Олена обережно, щоб не здригнулася рука, поставила чашку на блюдце.
— Бабусю, ти ж знаєш нашу ситуацію, — тихо мовила Олена. — Ми орендуємо житло, платимо комуналку, у нас кожна копійка на рахунку.
До того ж… є ще дещо. Я при надії, — додала дівчина, інстинктивно поклавши руку на живіт. — Через п’ять місяців я йду в декрет.
— Справді?! — Віра Петрівна вмить просяяла, і навіть зморшки на її обличчі, здавалося, розгладилися. — Боже мій, чому ж одразу не сказали? Це ж диво яке! Правнук буде!
— Ми хотіли трохи зачекати, перш ніж усім розповідати. Перший триместр, самі розумієте, тривожно…
— Тим більше! — сплеснула долонями бабуся. — Дитинка народиться, а ви все ще блукатимете по чужих кутках і віддаватимете гроші чужим людям?
А так — власна трикімнатна квартира буде повністю готова! Я можу й до сестри на час ремонту переїхати, Валентина давно кличе до себе в село на свіже повітря.
Дмитро поправив окуляри, зробив глибокий вдих і рішуче втрутився в розмову:
— Віро Петрівно, зніміть рожеві окуляри. Повноцінний ремонт на такій площі сьогодні — це щонайменше пів мільйона гривень, якщо робити із заміною комунікацій. У нас просто немає таких грошей. Навіть половини цієї суми немає.
— А кредит? — легко відмахнулася бабуся. — Ви ж молоді, обоє працюєте. Дімо, ти ж у нас комп’ютерник, програміст! По телебаченню кажуть, у вас там тисячі доларів лопатою гребуть!
— Я джуніор-розробник, — терпляче поправив той. — Я тільки випробовувальний термін пройшов. До тих високих зарплат, про які кажуть у новинах, мені ще вчитися й працювати роками.
— Кредит? — Олена нервово розсміялася, перевівши погляд з чоловіка на бабусю. — Бабусю, з моїм майбутнім декретом? Ми зараз ледве зводимо кінці з кінцями!
Оренда з’їдає майже половину Діминого доходу, мені треба купувати вітаміни, здавати аналізи, та й за його автокредит ще півтора року платити.
Бабуся миттєво змінилася в обличчі. Вона стиснула губи в тонку лінію й демонстративно відсунула від себе чашку:
— Значить, ось як… Я вам трикімнатну квартиру в центрі віддаю, а ви навіть ремонт зробити для нас усіх не хочете? Які ж ви невдячні та черстві стали!
— Бабусю, ми неймовірно вдячні за дарунок, але оцінюй речі реально…
— Які тут «але»?! — підвищила голос Віра Петрівна. — Я в цих облуплених стінах тридцять років живу! Після дідового відходу жоден цвях сюди не забито!
Невже я не заслужила на старості літ пожити як людина? Подивіться!
Вона драматично вказала пальцем на стелю, де розрослася розпливчаста жовта пляма від торішнього протікання у сусідів згори.
— Подивіться, це ж ось-ось усе впаде нам на голови!
— Бабусю, ну може ми зробимо щось дрібне, локальне? — запропронувала Олена, гарячково шукаючи хоч якийсь компроміс. — Пофарбуємо батареї, переклеїмо шпалери в твоїй спальні? Потихеньку, своїми силами на вихідних?
— Який сенс у цьому косметичному малюванні? — пирхнула Віра Петрівна. — Тут потрібен капітальний ремонт: труби в санвузлі геть гнилі, проводку алюмінієву треба міняти.
Усе старе, скоро замикання станеться і ми всі згоримо! Або все робимо як слід, або не треба мені тут ваших напівзаходів!
Так розпочався конфлікт, який розтягнувся на довгі виснажливі тижні.
Бабуся телефонувала майже щодня. Вона навчилася користуватися месенджерами й тепер беззупинно надсилала Олені фотографії розкішних інтер’єрів із дизайнерських журналів, каталоги дорогих шпалер та посилання на сайти будівельних бригад.
— Алло, Оленко? Я знайшла чудових майстрів! Сусідка Зіна порадила, їй робили. Кажуть, усього 200 тисяч за все візьмуть, якщо готівкою! — бадьоро лунав її голос у слухавці щоразу, коли виснажена онука поверталася з роботи.
— Бабусю, 200 тисяч — це все одно величезні, непідйомні гроші для нас зараз.
— Та на що ви їх витрачаєте, я не розумію?! На гаджети свої? На ресторани, в які щодня ходите? Я ось усе життя економила, кожну копійчину склатала!
— Ми не ходимо до ресторанів! — втомлено відповіла Олена, притискаючи слухавку до вуха й намагаючись розшнурувати черевики. — У нас оренда, комуналка, автокредит, ліки, звичайні продукти.
А через кілька місяців знадобляться десятки тисяч на пологи, візок, ліжечко, дитячі речі і все інше!
— Боже мій, у наш час дітей виховували без жодних памперсів і цих ваших дорогих візочків-трансформерів! — парирувала Віра Петрівна. — Сповивали в ситцеві пелюшки, прали милом — і нічого, ви росли здорові!
Дмитро, який чув цю розмову на гучномовці, лише мовчки закотив очі до стелі.
Їхньою єдиною розвагою останнім часом були безкоштовні прогулянки в міському парку зі своїм термосом, а в кіно вони не ходили вже кілька місяців.
Не витримавши, він узяв у дружини трубку:
— Віро Петрівно, добрий день. Це Дмитро. Ми дуже поважаємо вас і розуміємо ваше бажання жити в красі, але зараз справді не маємо такої фінансової можливості.
Давайте повернемося до цього питання через рік-два, коли Олена народить і ситуація трохи стабілізується?
— Через рік-два?! — вигукнула бабуся, і її голос затремтів. — Та я не доживу до вашого «через рік»! У мене тиск щодня скаче, серце хапає так, що дихати нічим!
— Бабусю, не лякай нас, будь ласка, — Олена забрала телефон назад. — Ти в нас міцна, ще всіх нас переживеш.
— Ось саме — міцна! Бо я все життя працювала й економила, а не розкошувала, як теперішня молодь!
Дзвінки й докори не припинялися.
Аби бодай якось пом’якшити ситуацію та зняти напругу, Олена вирішила запросити бабусю до себе в гості на недільний обід.
Вона приготувала її улюблений салат «Олів’є» та запекла з картоплею курку. Проте цей вечір лише прискорив розв’язку.
— Дуже смачно, — похвалила Віра Петрівна, оглядаючи кухонний гарнітур орендованої квартири, а потім одразу додала з гіркотою: — Яка в тебе сучасна техніка на кухні… Мультиварка, мікрохвильовка нова. Не те що в моїй розвалюсі.
— Бабусю, давай сьогодні без розмов про ремонт, будь ласка, — попросила Олена, накладаючи їй ще шматок курки. — Розкажи краще, як там твій серіал? На чому зупинилися?
— А що розповідати? У серіалі все добре, героїня живе в палаці з мармуровими сходами. А я — у справжніх руїнах.
— Ваша квартира не руїни, — спокійно заперечив Дмитро, жуючи салат. — Там просто потрібен якісний косметичний ремонт. Побілити, пофарбувати, змішувач змінити.
— Косметичний?! — обурилася Віра Петрівна. — Там труби гнилі, вікна дерев’яні продуває так, що фіранки підлітають! Взимку в двох вовняних кофтах сиджу!
— Може, варто почати з простого? Замінити тільки вікна на металопластикові? Це не так дорого, ми б змогли відкласти за пару місяців.
— Почнеш з вікон — здеруть укоси, доведеться міняти й підлогу, бо пилюка все засипле! — хитала головою бабуся. — Ні, або робити все одразу й капітально, або нічого!
Я ж усе життя на вас поклала! Твоя мати вічно по відрядженнях їздила, а я тебе виховувала, Олено!
Хто тобі казки на ніч читав? Хто в садок і школу в мороз водив? І тепер, на схилі років, я прошу лише про один нормальний ремонт!
— Бабусю, ми безмежно цінуємо все, що ти для мене зробила. Але зараз ми просто фізично не можемо цього дозволити. У нас немає цих грошей!
— Не можете чи просто не хочете? — примружилася Віра Петрівна, пильно подивившись на Дмитра. — Я ж усе бачу! Ось у Діми новий телефон на столі лежить. Із трьома камерами!
— Це робочий смартфон! — спалахнув Дмитро, аж випустивши виделку з рук. — Мені його компанія видала для тестування додатків! Це не мій особистий!
— Звісно-звісно… Казки мені розказуйте. А відпустка на морі торік? Теж компанія видала?
— Це був подарунок моїх батьків на наше весілля! — ледь стримуючись, відповів Дмитро. — Вони повністю оплатили нам путівку! Ми не витратили жодної власної копійки!
— Ну так, на відпочинок і розваги гроші завжди знаходяться, а рідній бабусі допомогти — зась! Зручно влаштувалися, нічого не скажу.
— Бабусю, давай ми накопичимо суму й зробимо ремонт, коли я вийду з декрету на роботу…
— Через три роки?! Та я до вашого декрету в домовину ляжу!
— Не драматизуйте, Віро Петрівно, — не витримав Дмитро, підвівшись із-за столу. — Ви здоровіші за нас усіх разом узятих.
— Значить так! — Віра Петрівна різко підвелася зі стільця, аж чайний посуд на столі забряжчав. — Якщо ви так зі мною… Тоді я завтра ж іду до нотаріуса й анулюю дарчу!
Перепишу свій заповіт. Наприклад, на притулок для безпритульних котів! Або на сусідку Зінаїду! Вона хоч за хлібом мені ходить і слухає, коли мені зле!
Терпіння Олени, яке вона так довго й важко стримувала протягом усіх цих тижнів, остаточно урвалося.
— Знаєш що, бабусю?! — гучно й виразно мовила Олена, теж підводячись. — Переписуй! На Зінаїду, на котів, на кого завгодно!
Але ремонту в борг ми робити не будемо! Ми не можемо цього зробити, розумієш?! НЕ МОЖЕМО!
У кімнаті запала дзвінка, важка тиша. Чути було лише, як за вікном шумить вечірня дорога.
Віра Петрівна вмить зблідла, демонстративно схопила свою сумочку й сухими, тремтячими пальцями почала застібати пальто.
— Бабусю, вибач, я не хотіла кричати… — спробувала зупинити її Олена, зробивши крок назустріч.
— Не чіпай мене! — відсахнулася та, виставивши вперед руку. — Я все зрозуміла. Чекаєте, поки стара швидше зляже й звільнить метри? Не дочекаєтеся! Я ще вас усіх переживу!
Вхідні двері з гучним брязкотом зачинилися, аж задрижали шибки в передпокої. Олена виснажено опустилася на стілець, закривши обличчя долонями.
Вони з Дмитром перезирнулися в мовчанці. Накопичене обурення, дика втома останніх місяців і явна абсурдність усього, що тільки-но відбулося, раптом переплавилися в неконтрольований, істеричний сміх.
Занадто вже театральним і вивіреним вийшов бабусин фінальний акорд.
