Юля прокинулася і прислухалася. По тиші в квартирі зрозуміла, що Микити немає вдома.
Вона встала, потягнулася і пішла на кухню. На столі лежала записка: «Вибач, забув попередити вчора. До обіду буду на роботі».
Юля посміхнулася, зім’яла листок і викинула в сміттєве відро. Вона давно підозрювала, що у Микити є хтось.
Його вічно немає вдома, вони давно перестали розмовляти по душах, та й просто розмовляли рідко.
Дочка вийшла заміж і поїхала з чоловіком за кордон, до Австрії. Район вони там обрали дуже хороший: виноградники, природа…
А у Юлі тепер одна видимість сім’ї… У кімнаті задзвонив мобільний. Маруся.
— Що робиш? — запитала єдина близька подруга ще зі школи.
— Нічого. Тільки встала.
— Слухай, погода чудова, весна, сонечко. Пройдемося по магазинах? Так хочеться чогось красивого і яскравого. Сподіваюся, у тебе немає ніяких планів?
— Ніяких. Микита на роботі.
— У вихідний? Так, приведи себе до ладу, одягнися відповідно, через годину я за тобою заїду. — І Маруся відключилася.
Юля поставила на плиту чайник і пішла у ванну.
Вона любила ходити з Марусею по магазинах. У неї було гостре око. Вона мала дивовижну здатність вибирати серед безлічі речей саме те, що потрібно.
У Юлі розбігалися очі, вона не знала, що вибрати, а Маруся, як факір, звідкись діставала сукню потрібного фасону, розміру і якості.
Вона вчила Юлю, що ходити по магазинах потрібно в повному параді, якщо хочеш, щоб продавці бачили в тобі не колгоспницю, а заможну даму.Тоді вони будуть пропонувати якісні і хороші речі.
Як не дивно, це працювало. Без покупок вони ніколи не йшли з магазинів.
Юля підфарбувалася, одяглася, подивилася на себе в дзеркало і залишилася задоволена.
Шопінг чудово піднімає настрій. А їй зараз це необхідно.
Через десять хвилин зателефонувала Маруся і повідомила, що під’їхала.
— Привіт. Ти щось конкретне хочеш подивитися? — запитала Юля, коли сіла поруч з подругою в її «Тойоту».
— Ні. Повинні завезти нову колекцію одягу, а торішню розпродавати зі знижками. Весна. Відчуваєш, подруго? — весело сказала Маруся.
— Микита мене приб’є. Ми збираємо гроші на відпустку…
— Не приб’є. Зріж бирки, викинь чеки, назви суму в два рази нижче витраченої.
— Ага, а грошей витрачу в два рази більше.
— У мене є один перевірений спосіб, як приспати пильність чоловіка.
— Який? — зацікавлено запитала Юля.
— Дізнаєшся.
Маруся була великою жінкою. Не повною, а саме великою, з високими грудьми, крутими стегнами і вузькою талією.
У неї були виразні карі очі, пухкі губи і густе темне волосся до плечей. Чоловіки завжди дивилися на неї.
Юля була повною протилежністю. Невисока, струнка, з русявим кучерявим волоссям і зеленими очима.
У джинсах зі спини її можна було прийняти за молоденьку дівчину. Поруч з Марусею вона так себе і відчувала — маленькою, невпевненою в собі.
Якщо Маруся підходила до продавців, ті відразу прагнули їй догодити, пропонували все найкраще. І вона прихильно обдаровувала їх королівською посмішкою.
У Юлі так не виходило. Продавці розмовляли з нею поблажливо, вона губилася, відмовлялася від допомоги і якнайшвидше йшла з магазину.
Через дві години, навантажені фірмовими пакетами, подруги вийшли з чергового магазину.
— Досить, мені і за це дістанеться від чоловіка, — благала Юля.
— Ходімо, нумо. — Маруся потягнула її до відділу нижньої білизни.
— Ні, ні. За це Микита не буде розмовляти зі мною тиждень, а то й більше, — простогнала Юля.
— Дивись, які мережива! Візьми комплект брусничного кольору. До твого волосся підійде. — Маруся тримала в руках бюстгальтер божественної краси. — Можна підібрати до нього пеньюар… Ні, це вульгарно.
— Хто оцінить таку красу під одягом? Та й коштує дорого. Ні, я не візьму, не спокушай, — проявила твердість Юля.
— Ось вчу-вчу тебе… Навіщо таку білизну під сукнею носити? Її потрібно одягати на ніч, щоб чоловік оцінив всі твої достоїнства.
З твоєю фігурою тільки таку білизну і носити. І пень від такої краси розквітне, а чоловік і поготів. Не до розборок буде. Беремо, — сказала Маруся і пішла до каси.
— Все, ноги відвалюються. Досить. Ходімо, посидимо десь. Я тільки каву встигла випити вранці, — запропонувала Маруся.
— Знаєш, мені здається, Микита мені зраджує.
— Це ти так вирішила, тому що він на роботу пішов у вихідний? — з сумнівом запитала Маруся в пошуках кафе.
— Я давно підозрюю…
— А ось і кафе, ходімо, — перебила Маруся Юлю.
Вони сіли за столик біля вікна. Поки чекали офіціанта, Юля дивилася по сторонах, розглядала відвідувачів кафе.
За два столики від них сидів спиною чоловік, дуже схожий на Микиту. Така сама стрижка, білий джемпер. Вона подарувала йому його на Новий рік.
Але ж він не міг одягти ошатний джемпер на роботу. Та й як він тут опинився? Його офіс знаходиться в іншому кінці міста.
Юля вирішила, що помилилася, але погляд раз у раз повертався до чоловіка. Немов відчувши це, він повернув голову.
Юля побачила його профіль і сумніви відпали. Це був Микита.
Вона злякалася, немов дівчинка, заскочена зненацька за дрібною капостю. Але Микита не міг її бачити, і Юля заспокоїлася.
— Ти привида побачила? — запитала Маруся.
— Тихо. Там сидить мій Микита. Підемо звідси, поки він нас не помітив, — прошепотіла Юля.
— Ну і що? Чого ти злякалася? Це він повинен хвилюватися. Що він тут робить? Ти ж сказала, що він на роботі. А працює він на іншому кінці міста.
Хіба ні? — допитувалася Маруся. — Одягнувся, як на побачення. Явно чекає на когось. Он, на годинник дивиться. Що ти там казала про підозри?
Юля підвелася.
— Ти куди? — Маруся втримала її за руку.
— Просто підійду до нього. Рано чи пізно він нас побачить і буде тільки гірше.
Юля підійшла до столика Микити і сіла навпроти.
– Привіт.
Микита не сподівався побачити тут дружину, розгублено дивився на неї.
– Що ти тут робиш? – запитала Юля. – Ти ж написав, що пішов на роботу. Чи це тепер так називається?
— А ти?
— А ми з Марусею по магазинах ходили, втомилися, ось і зайшли перекусити. Вона у тебе за спиною сидить. Маруся! — Юля посміхнулася і помахала подрузі.
Микита не озирнувся.
— Ти на когось чекаєш? Весь час на годинник дивишся. Я не заважаю?
Микита впорався з розгубленістю і перейшов у наступ.
— І багато грошей витратила? Ми ж домовилися нічого не купувати до відпустки.
— Не хвилюйся. Я витратила в розумних межах. У відпустку теж потрібно в чомусь їхати. — Юля відчувала себе дивно спокійною.
Правильно кажуть, краще знати правду, ніж мучитися сумнівами.
У цей момент у телефоні Микити пролунав звуковий сигнал, що сповістив про надходження нового повідомлення.
Він не став дивитися, лише перевернув телефон екраном вниз.
— Чому ти при мені завжди перевертаєш телефон екраном вниз? Ти і вдома так робиш, коли я поруч, і в ванну його з собою береш. Ти щось приховуєш від мене? — запитала Юля.
— Ні. Звичка, — відповів Микита.
— Раніше такої звички не було. Дай подивитися, може, там щось важливе. — Юля простягнула руку до мобільного, але Микита прибрав його зі столу.
У цей момент повз пройшла дівчина, трохи затримавшись біля їхнього столика. Вона сіла неподалік.
Микита відвів від неї погляд, але не так швидко, Юля встигла це помітити.
— Ваша дівчина прийшла. Я можу принести замовлення? — до столика підійшла симпатична офіціантка.
Вона змовницьки посміхнулася Микиті.
— Ти вже зробив замовлення, любий?
Юля була готова кинути в обличчя чоловікові вазочку зі штучними квітами, що прикрашали столик. Найгірші її підозри виправдовувалися.
— Через п’ять хвилин, добре? — попросила вона офіціантку.
Та розуміюче кивнула і зникла.
— Це вона? Та дівчина, на яку ти чекав? Красива. — Юля кивнула в бік сусіднього столика. – Їй від сили років двадцять п’ять. Ти так не впевнений у собі, що зустрічаєшся з молоденькими дівчатами?
– Припини. Давай вдома поговоримо.
– А як же обід? І напевно, вона голодна. Мені, значить, не можна витрачати гроші, а тобі можна займатися благодійністю?
Юля ледве стримувалася, щоб не влаштувати скандал.
Маруся подавала їй знаки, відчайдушно намагалася привернути до себе увагу, але Юля робила вигляд, що не помічає.
— І давно ти зраджуєш мені? Мовчи, я сама відповім. Пів року, правда? Пів року тому ти почав ховати від мене свій телефон. Зізнайся, будь чоловіком. Ми разом стільки років, я зрозумію.
— Юль, ти здуріла? Що ти несеш? Яка зрада? При чому тут мій телефон? Я відвіз документи замовнику і зайшов випити кави…
— Зараз перевіримо, — сказала Юля і встала, щоб підійти до дівчини.
Але в цей момент до столика підійшла офіціантка з підносом і почала виставляти на стіл тарілки.
Одна з них була накрита металевою напівкруглою кришкою.
— Смачного, — сказала вона і пішла.
— Значить, кави зайшов випити.
Микита хотів прибрати зі столу тарілку, але Юля випередила його і підняла кришку.
На тарілці лежала відкрита оксамитова коробочка з каблучкою.
— І коли ти хотів мені сказати, що збираєшся розлучитися зі мною?
— Давай поговоримо вдома. — Микита не дивився їй в очі.
— У тебе більше немає дому. Я зберу твої речі, забереш завтра. Смачного. — Юля розвернулася і поспішно пішла до виходу.
Маруся наздогнала її тільки на вулиці.
— Юль, куди ти? Машина в іншому боці. Я не можу за тобою бігати на підборах. Слизько ж. Ходімо, віднесемо пакети в машину, а то я зараз їх розгублю.
Юля послухалася.
— Якби ми не зайшли сюди, я б нічого не дізналася. Я ж здогадувалася, а як страус ховала голову в пісок, не хотіла нічого бачити.
Боялася втратити Микиту, наш з ним світ. А його вже немає, — розплакалася Юля в машині.
— Юлька, може, ти поспішаєш з висновками? Вона йому в дочки годиться. Вашій Ларисі стільки ж. Може, у них просто зустріч. Він же чоловік, зрештою… — намагалася заспокоїти її Маруся.
— Пам’ятаєш, він їздив до Києва три місяці тому? Він з нею їздив. Мені з незнайомого номера прийшла фотографія. Він і вона на тлі його машини.
Він тоді сказав, що якась дівчина попросила зробити з ним фото, щоб викликати ревнощі у свого хлопця. Я повірила, уявляєш? А тепер це кільце…
І що мені робити? Як жити? Стільки років разом… Ніколи не думала, що це трапиться зі мною, з нами… — Юлю трясло.
Вона вийшла з машини, взяла пакет із заднього сидіння і витрусила його вміст на тротуар.
— Ось дурепа. — Маруся теж вийшла з машини, зібрала речі і закинула їх у машину, потім обійняла Юлю, і та розридалася у неї на грудях.
— Ну все, досить розводити сирість. Поїхали додому.
Вдома Маруся змусила Юлю випити міцного напою, потім ще… Юля перестала ридати, кинулася витягати речі Микити з шафи.
У валізу все не влізло, і вона розклала їх по пакетах. Зверху кинула зубну щітку, крем для гоління…
— А що? Правильно. Мені твій Микита ніколи не подобався. — Маруся допомогла віднести пакети в передпокій.
— Все. Юль, мені час. Мій зачекався. Ти лягай спати. Я завтра вранці подзвоню. — І Маруся пішла.
Як не дивно, після її відходу Юля заснула. Вона прокинулася серед ночі. З кухні в кімнату потрапляло світло. У кутку дивана сидів Микита.
— Забирай речі і йди! — хрипким від сну голосом сказала Юля.
— Юль, давай поговоримо. — Микита виглядав пригніченим.
— Брехатимеш?
— Не буду. Так, я захопився. Думав, так, погуляю трохи і розбіжимося. А вона залетіла. Я не можу її кинути.
— Погуляв? Вітаю. Забирайся! — Юля схопила подушку і кинула в чоловіка, потім впала обличчям на диван і розридалася.
Вона не чула, як Микита пішов…
Дні минали один за одним, а біль не відпускав. Юля не знала, як жити, тинялася по порожній квартирі, не знаходячи собі місця.
Кілька разів збиралася зателефонувати чоловікові, але зупиняла себе. Маруся дізналася, що вони знімають квартиру, дівчина приїжджає.
Юля згадала, як вони з Микитою робили ремонт. Квартира їй дісталася від бабусі.
Вони разом купували речі, меблі і були такі щасливі. А тепер … Навколо гучна порожнеча, як в її серці.
Кілька разів дзвонила дочка. Микита їй все розповів.
— Мамо, приїжджай до нас. У нас тут тепло… Мамо, я при надії. Мені знадобиться твоя допомога. Що тобі там одній робити?
— Я заважатиму вам.
— У нас велика квартира. Я цілими днями одна, на стіну лізу від нудьги. Приїжджай.
Юля подумала і вирішила поїхати до дочки. Більше її тут ніщо не тримало. Робота? Вона могла працювати і віддалено.
Маруся проводжала її на вокзал, на потяг Київ-Відень.
— За квартирою я догляну. Як я без тебе буду? — Маруся витерла зволожені очі.
— Ти що? Я ж не назавжди їду. Приїжджатиму. Або ти до мене. Там тепло…
— Юлька, ти красива, фігура, як у моделі. Там район елітних маєтків, чоловіків повно, не губися. У сорок п’ять життя тільки починається.
Вони з Марусею обійнялися. Вірна подруга йшла поруч з вагоном, але потім поїзд набрав швидкість, вона відстала.
І за вікном промайнули міські околиці, які змінилися засніженими полями…
Двері купе відчинилися, і увійшов високий міцний чоловік.
– Вибачте, я, здається, помилився купе…
Поїзд відвозив Юлю все далі від туги, болю, порожнечі… Що чекає її попереду? Яка різниця. Гірше не буде.
Там дочка, за якою вона скучила, скоро у неї буде онук або онука…
Пейзаж за вікном поступово змінювався, як змінювався і настрій Юлі.
Страх, хвилювання вщухли. У Юлі було відчуття, що вона їде до нового щасливого життя.
Коли вона вийшла з вагона і зупинилася, вишукуючи дочку, хтось запитав:
— Вам куди? Мене має зустрічати машина, якщо нам по дорозі, я підвезу вас.
Поруч зупинився чоловік, який вчора переплутав купе.
— Мені потрібно до Деблінгу… Дочка має мене зустрічати… Ось вона!
До неї вже бігла Лариса.
— Виходить, нам по дорозі. – Чоловік взяв у Юлі валізу…
