Коли тато одружився з Мариною, Юля, наче неприкаяна, почала тинятися вулицями без жодної мети, заглядаючи в чужі вікна й розглядаючи перехожих.
Коли ноги втомлювалися, вона сідала на якусь лавку, діставала з рюкзака книжку й поринала в читання. Їй кортіло здаватися розумною, тому вона обирала дуже серйозну літературу.
До Юлі завжди заговорювали милі старенькі бабусі й дідусі з шахівницями, але ніколи – однолітки.
Ровесники відчували в Юлі якусь драму, а кому потрібна драма в шістнадцять років?
— Не будь такою впертою, дитино! — казала бабуся. — Твій батько – молодий чоловік, він не може вічно тужити.
Вісім місяців – це ще не вічність. Бабуся мала б ненавидіти його за те, що він так швидко забув її доньку. Але бабуся тата любить і вважає найшляхетнішою людиною.
— Інший би кинув її ще три роки тому, — зітхала вона. — Мало який чоловік здатен витримати всі ці лікарні.
Поки матуся згасала, Юля збирала цікаві факти.
В африканській країні Бенін близнюки зʼявляються частіше, ніж в інших країнах світу.
Перший овоч, який виростили в космосі – картопля (і це чистісінька правда).
Факти вона записувала в товстий зошит із твердою червоною обкладинкою й назвала його «Червона книга зникаючих фактів».
Зникаючих – бо люди більше нічого не запам’ятовують і не записують, навіщо, коли є інтернет.
— Що ти весь час туди пишеш? — питала Марина солодким голосочком.
Він завжди був у неї таким, коли тато був поруч. Коли тата не було, голос миттєво змінювався: ставав колючим, передражнював Юлину шепелявість.
Татові про це казати марно, він не повірить, як сліпий кролик.
Як не повірить у те, що Марина навмисне розбила мамину улюблену чашку з ніжними волошками. Одна лише згадка маминого імені викликала в Марини лють, мов червона ганчірка в бика.
Ще б пак – змагатися з небіжчицею неможливо. Мама завжди буде найкращою і першою.
Юля ненавиділа Марину всією душею. І мріяла, щоб та зникла, розвіялася, мов дим.
Щоранку розплющувала очі й сподівалася, що все це був лише жахливий сон, що зараз на кухні її зустріне матуся, а не ця чужа жінка.
Мама смажила їй тоненькі млинці та пишні оладки, робила запашну каву зі згущеним молоком і ніжне какао з повітряними зефірками.
Марина ж вважала, що кава – то шкідлива отрута, а цукор і борошно – “біла смерть”.
Тому снідали вони яєчнею, від одного вигляду якої Юлю нудило, та гидким трав’яним чаєм із запахом брудних шкарпеток. Тато вдавав, ніби йому такі сніданки до вподоби, але одного разу Юля випадково побачила, як він купував каву та мафін, коли прогулював уроки.
— Бабусю, можна я житиму з тобою? — благала Юля.
— Ще чого! Мені й котів вистачає, як то кажуть, повна хата. Не вигадуй, усе буде добре, от побачиш, — лагідно відповідала бабуся.
Але добре вже не буде. Ні-ко-ли.
Того дня Юля нібито читала «Улісса».
Лише вдавала, що читає. Очі ковзали по рядках і ні за що не чіплялися, мов по слизькому льоду.
До того ж п’янкий яблуневий цвіт лоскотав ніздрі, сонячні зайчики відволікали яскравим сяйвом, і навіть старенькі бабусі не сідали поговорити, розбігшись по своїх важливих справах, якщо судити з бабусі – напевно, помідорних і квіткових.
— Цікаво?
Юля підвела очі.
Він сидів на іншому кінці лавки. Худий, із темним розпатланим волоссям і розсипом веснянок на блідому обличчі.
Юля була впевнена, що веснянки бувають тільки у рудих, але перед нею сидів живий доказ протилежного.
— Лев, — сказав хлопець, простягаючи їй тонку бліду руку.
Юля руку потиснула, але свого імені не назвала. Забагато честі буде!
— Дуже цікаво, — відповіла вона, звела брови й знову втупилася в книжку.
— Глабель, — вимовив хлопець.
— Що?
— Простір між бровами називається глабель.
Тепер вона дивилася на Лева з непідробним інтересом.
— Знаєш, який овоч першим виростили в космосі?
— Картоплю, — знизав він плечима. — А що?
Юля простягнула йому руку й представилася:
— Юля.
Півгодини вони обмінювалися різними фактами, після чого Юля сховала книжку в рюкзак, і вони пішли гуляти, як давні знайомі.
— Чому ти не в школі? — запитав Лев.
— Прогулюю. А ти?
— Теж прогулюю.
Юля запропонувала влаштувати змагання: хто переведе більше стареньких бабусь через дорогу.
Враховуючи, що всі бабусі, як навмисне, поховалися по дачах, змагання ледь не зірвалося, але зрештою Юля все ж таки перемогла з рахунком три – два.
— Завтра що робиш?
— Завтра контрольна з математики, — зітхнула Юля. — Доведеться піти, а то татові наскаржаться, буде мені тоді прочуханка.
— А після?
— А після нічого особливого.
Це був найкращий тиждень за останні вісім довгих місяців. У школі Юля з’явилася всього два рази: на контрольній і на фізкультурі, і то лише тому, що фізрук зловив її зранку в парку, як ту бездомну кішку.
«Невже йому мало уроків, що він ще й зранку тут вештається?» – здивувалася Юля.
Фізрук їй подобався: він ніколи нікого не залякував, не ставив поганих оцінок і дозволяв бити грушу стільки, скільки заманеться.
Юля тільки через це й ходила на фізкультуру: щоб випустити пару на боксерській груші.
Лев знав багато всього цікавого, його розум був гострий, мов бритва. Коли він спробував узяти її за руку, Юля обурилася, наїжачилася, мов колючий їжачок:
— Давай без дурниць, га?
— Чому? — здивувався Лев.
— Тому що так треба.
Юля терпіти не могла всі ці ніжні телячі ніжності.
І взагалі вирішила, що ніколи не вийде заміж, а то от буде в неї дитина, а її не стане, а та потім мучся на цьому світі. Юля так вирішила.
— Юлю… Ти чому до школи не ходиш? — запитала Марина своїм колючим голосом, мов осине жало.
Тата вдома не було.
Мабуть, вирішила спочатку розвідати ситуацію, щоб потім правильно йому все піднести, під потрібним соусом, так би мовити.
— Я ходжу! — відрізала Юля.
— Мені твоя класна керівничка телефонувала, — не здавалася Марина.
— І що з того?
— Юлю, але ж це не діло. До кінця року – зовсім небагато часу залишилося. Навіщо тобі зайві проблеми?
Коли Марина вдавала з себе таку добру й турботливу, Юлі ставало зовсім гидко, нудило, як від несмачної каші.
— Не вдавай із себе матусю, ти нею все одно ніколи не станеш, — кинула дівчинка їй в обличчя ці гіркі слова.
На щоках Марини спалахнули червоні плями, мов осіннє листя.
Цю таємницю Юля дізналася випадково, крадькома. Марина розмовляла з подружкою по телефону, а Юля підслухала їхню розмову, затамувавши подих.
Дітей у Марини бути не може, ось воно як, де собака зарита. Тато, напевно, на це й купився, як той карась на черв’яка.
Подумав, що така дружина буде найкращою мамою для Юлі.
Ще чого!
— Ти хочеш на другий рік залишитися? — запитала Марина, її голос став холодним.
— А тобі яке діло? — огризнулася Юля.
— Гаразд. Доведеться поговорити з твоїм батьком, – мовила Марина.
— Та й говори! Налякала їжака голою дупою…
Ось чому Юля прийшла на зустріч зі Львом така зла, як чорт.
А він, дурень, приволік букетик ніжних конвалій.
— Здурів? — прошипіла Юля, мов розлючена гадюка. — Це ж трупи квітів! Сподіваюся, ти хоча б не сам їх рвав?
Лев розгубився, його обличчя витягнулося. Він взагалі був не дуже кмітливим, Юля це давно помітила. Якийсь він був неприкаяний, загублений, увесь час шукав щось невловиме, незрозуміло що.
І навіщо їй такий потрібен?
— Вибач… — тихо промовив він, опустивши очі.
Він зблід, його веснянки стали ще яскравішими на білій шкірі.
— Гаразд, забудьмо. Пішли рахувати машини, — махнула рукою Юля.
Це була їхня нова дивна гра: він рахував зелені машини, а Юля – червоні.
Лев раптом сказав, його очі лукаво блиснули:
— Хто програє, з того поцілунок.
— Ось ще! Я ж казала – без дурниць, — скривилася Юля.
— Боїшся програти? — піддражнив її Лев.
— Та зовсім я не боюсь… — буркнула Юля, хоча серце закалатало швидше.
Юля програла, рахунок був не на її користь. Але цілувати Лева не стала, розвернулася й швидко побігла додому, її обличчя палало.
А наступного дня він не прийшов на їхнє звичне місце зустрічі.
Мабуть, образився на Юлю, подумав, що вона його відшила. Ну й добре. Дурень. Дуже він їй потрібен.
На зло Леву вона пішла до школи, як прилежна учениця.
І навіть отримала дві гарні оцінки – нехай Марина радіє, буде їй чим похвалитися перед татом!
Юля протрималася два дні, як той загнаний звір у клітці. А потім знову пішла до того парку, де вони вперше зустрілися.
Телефоном вона принципово не користувалася після того як не стало мами, не могла змусити себе ввімкнути його й побачити заставку, на якій вони з мамою безтурботно валяються в жовтих кульбабах на весняному лузі.
Леву сказала, що вона проти сучасних технологій, хоча насправді нічого проти них не мала.
Комп’ютер же в неї був удома.
— Ти хлопця свого, часом, не чекаєш? — це дідусь із шахівницею підсів до Юлі на лавку.
Він тут часто гуляв, шукав собі партнера для гри. Іноді натрапляв на іншого дідуся, з шашками, і вони довго сперечалися, яка ж гра краща.
— Чекаю, — зізналася Юля, її голос зрадливо тремтів.
Дідусь тяжко зітхнув, похитав головою.
— Він просив передати тобі, що не зможе прийти. Забігав учора ввечері, ледь дихав.
— Як не зможе? Чому? — злякано запитала Юля, її серце стиснулося від передчуття біди.
— Та в лікарню, напевно, знову покладуть, серце в нього слабке.
— Що значить «знову»? — не зрозуміла Юля.
— А ти хіба не знала? — здивувався дідусь.
Юля нічого не знала, як завжди. Вічно вона нічого не знала. І коли маму поклали до лікарні, вона думала, що то так на пару днів.
А виявилося, що мама давно хвора, її мучила страшна недуга. Тільки Юлі ніхто нічого не казав, берегли її дитячий сон.
— А в яку лікарню? — ледь чутно спитала Юля, її обличчя зблідло.
— Та в обласну, здається…
Юля довго металася між лікарняними корпусами, намагалася дізнатися, як їй знайти Лева, її серце розривалося від тривоги.
Суворі лікарі навіть не дивилися на неї, бабусі в черзі запитували, з яким діагнозом вона шукає, і лише одна привітна медсестра, схожа на порцелянову лялечку, зглянулася й підказала, де можна отримати інформацію.
Але ніхто Юлю не пустив до Лева.
«Не можна», – сухо відрізали їй. Коли вона не витримала й почала кричати, літній охоронець із сумними вусами вивів її надвір, мов маленьке кошеня.
Від яскравого весняного сонця з очей покотилися сльози, гіркі й безпорадні. Юля пішки дійшла до бабусі, сильно стерши ліву ногу, її душа була розбита.
Бабуся тяжко зітхала, гладячи її по голові.
Сіра стара кішка, найстаріша з усіх, невдоволено обнюхувала Юлину закривавлену ногу.
— Ну-ну, — лагідно говорила бабуся, її голос тремтів від співчуття. — Усе буде добре, не плач, моя дитино.
Коли приїхав тато, Юля навіть не здивувалася: бабуся вічно її здавала татові, як непотрібну річ, коли та не знала, що з нею робити.
Тато розгублено розводив руками й не знав, як заспокоїти Юлю: сльози, що все ще котилися від яскравого сонця та від болю в серці, ніяк не закінчувалися й текли двома рівними гіркими струмками.
Перед сном до кімнати зайшла Марина, її обличчя було кам’яним.
— Ну? — запитала вона холодно.
— Байдики б’ю, — буркнула Юля, відвертаючи обличчя до стіни.
— Не огризайся. Що трапилося?
— Нічого.
— Від нічого так гірко не плачуть, — наполягала Марина, її погляд став м’якшим. — Це через матусю?
Юля мотнула головою, сльози знову забриніли на її віях. Як вона сміє згадувати маму?
І тут раптом у пам’яті Юлі спливла та розмова Марини з подругою по телефону, яку вона випадково підслухала.
Здається, подруга працювала в тій самій обласній лікарні, де зараз, можливо, лежав Лев.
— А можна якось дізнатися, що з людиною, яка в лікарні лежить? — ледь чутно, майже пошепки, наважилася Юля.
Марина мовчала, її очі уважно дивилися на (розповідь спеціально для сайту – цей день) дівчину, чекаючи продовження.
— В обласній… Хлопчик… мого віку… Лев звати…
Юля не хотіла просити, її гордість пручалася.
Але голос сам собою став благальним, сповненим відчаю.
— Спи, — тихо сказала Марина й вийшла з кімнати, залишивши Юлю наодинці зі своїм болем.
Вранці, обережно кладучи яєчню на тарілку, Марина краєм ока глянула на батька, який читав газету за столом, і недбало кинула:
— В обласній… на обстеженні… Його будуть оперувати, але не тут… Щось із серцем…
Тато підвів здивовані очі від газети.
— Що?
— Нічого, — ледь помітно хитнула головою Марина й поклала перед Юлею складений навпіл папірець.
На ньому був написаний номер телефону.
Лев колись називав його, але Юля навмисне не стала запам’ятовувати, на зло собі й йому. Але останні цифри чомусь міцно закарбувалися в пам’яті – двадцять один, мамин день народження.
— Дякую, — прошепотіла одними губами Юля, її серце стиснулося від невідомості.
Телефон вмикався нестерпно довго, кожна секунда здавалася вічністю.
Юля під’єднала його до зарядки й тихо говорила до нього, як до живої істоти:
— Ну ж бо, будь ласка, давай швидше… Чого ти завис, які ще оновлення? Ні, ти знущаєшся?
З екрана на неї весело дивилася мама, її обличчя було забруднене жовтим пилком кульбаб, таким самим, як колись у самої Юлі в дитинстві.
Затримавши погляд на її рідному обличчі кілька довгих секунд, Юля нарешті відкрила месенджер. І швидко надрукувала коротке повідомлення:
«З мене поцілунок, з тебе одужання. Зрозумів?»
Відповідь прийшла майже миттєво: «Два поцілунки. І ще один штрафний»…
Любов творить чудеса!