— Синку, виклич мені таксі до торгового центру, — ніби нічого не сталося, попросила Галина Сергіївна, поправляючи шарф біля дзеркала. — Автобуси зараз жахливі, та й ноги втомлюються.
Настя мовчки дивилася на екран ноутбука, де щойно закрила вкладку з іпотечним калькулятором. До першого внеску їм із чоловіком не вистачало зовсім трохи.
— Мамо, ми цього місяця вже оплатили тобі комуналку та ліки, — обережно нагадав Андрій.
Жінка роздратовано зітхнула:
— Ну не пішки ж мені ходити. Чи тепер рідній матері й таксі шкода?
Андрій втомлено видихнув і потягнувся до телефона. Галина Сергіївна задоволено всміхнулася, перевіряючи вміст сумочки.
За п’ять хвилин вона вже спускалася до машини, що під’їхала, а молоде подружжя мовчки сиділо на кухні своєї орендованої квартири…
…— Андрію, я ж просила купити мені той крем, що в золотій баночці, — Галина Сергіївна незадоволено розглядала пакунок, який приніс син. — Цей дешевий зовсім не допомагає.
— Мамо, той коштує майже дві тисячі, — м’яко зауважив Андрій. — Цей теж хороший, фармацевт рекомендувала.
— Дві тисячі! — розвела руками свекруха. — Та що там ті гроші! Я все життя працювала, а тепер не можу собі дозволити нормальний крем?
Галина Сергіївна справді все життя пропрацювала бухгалтером у невеличкій фірмі. Коли настав час виходу на пенсію, директор особисто просив її залишитися:
— Галино Сергіївно, ну хоча б на пів ставки! Ви ж знаєте, новій людині доведеться все з нуля пояснювати.
— Ні, вже ні, — гордо відповіла вона тоді. — Досить, напрацювалася. Буду нарешті жити для себе.
Перші місяці пенсійного життя здавалися казкою: зустрічі з подругами в кафе, походи по магазинах, поїздка до санаторію.
Але вже до третього місяця стало ясно — пенсії катастрофічно не вистачає.
— Андрію, у мене ліки закінчилися, — зателефонувала вона синові одного вечора. — Перекажи три тисячі, завтра куплю.
— Звісно, мамо, зараз перекажу.
Потім були комунальні платежі, потім зламалася пральна машина, потім знадобилося нове пальто.
Андрій не відмовляв — як можна відмовити матері?
— Вона ж сама, — казав він Насті. — Крім нас, у неї нікого немає.
Настя спочатку ставилася з розумінням, але з часом почала помічати дивні речі.
На фотографіях у соцмережах у подруг свекрухи миготіли ресторани, нові вбрання Галини Сергіївни, селфі з салонів краси.
— Може, вам підробіток знайти? — обережно запропонувала якось Настя.
— Та ти що! — обурилася свекруха. — У моєму віці працювати? У мене здоров’я вже не те. Та й навіщо, якщо Андрій добре заробляє?
Настя сиділа над таблицею витрат і відчувала, як підступає відчай. Відпустка на морі — скасована. Купівля машини — відкладена на невизначений термін.
А тепер ще й ріелтор повідомив, що квартира, яку вони пригледіли, вже продана.
— Знову мама дзвонить, — зітхнув Андрій, дивлячись на дисплей. — Алло, мамо? Що сталося?
— Синку, у мене холодильник зламався! Зовсім не морозить. Треба терміново новий купити.
— Мамо, може, викликати майстра? Спочатку спробувати полагодити?
— Та ну, він уже старий, десять років йому. Я пригледіла гарний, з доставкою вийде тисяч двадцять.
Настя бачила, як чоловік втомлено заплющив очі.
— Добре, мамо. Завтра перекажу.
Після дзвінка на кухні запала тиша. Настя більше не могла мовчати:
— Андрію, але ж у неї місяць тому була нова сумка за п’ять тисяч гривень!
— Звідки ти знаєш?
— Випадково побачила чек, коли були в неї. Він лежав на комоді.
Наступного тижня Галина Сергіївна зателефонувала знову:
— Синку, мені треба на обстеження. Суглоби дуже болять.
А через день Настя побачила її в Instagram подруги — свекруха сиділа в дорогому ресторані й піднімала келих ігристого.
Увечері Андрій мовчки гортав банківський додаток. Раптом він завмер.
— Що таке? — занепокоїлася Настя.
Він повільно повернув екран до дружини. Сума переказів матері за рік перевищувала двісті тисяч гривень.
Настя відчула, як усередині все похололо. Це були їхні гроші на квартиру. На їхнє майбутнє. На дітей, яких вони планували.
Три дні подружжя набиралося духу. Нарешті вони зважилися поїхати до Галини Сергіївни, щоб серйозно поговорити.
— Чому ви прийшли без попередження? — незадоволено зустріла їх свекруха. — Я не готова приймати гостей.
На кухні пахло дорогою кавою. На столі лежали брошури туристичних агенцій.
— Мамо, нам треба поговорити, — почав Андрій. — Про гроші.
— Що про гроші? — насторожилася Галина Сергіївна.
— Ми підрахували… За рік ми переказали тобі понад двісті тисяч гривень. Це були наші заощадження на квартиру.
Свекруха знизала плечима:
— Ну то й що? Квартира почекає. А я що, маю на старості жити як бідна родичка?
— Але ви навіть не намагаєтеся економити! — не витримала Настя. — Ресторани, таксі, дорога косметика!
Галина Сергіївна різко поставила чашку на стіл:
— А навіщо мені економити? Я сина виховувала не для того, щоб на старості років копійки рахувати! Я йому все життя віддала!
— Мамо, але у нас своє життя…
— Своє життя! — перебила його мати. — А про мене подумали забули? Я одна, хвора, стара!
— Вам шістдесят два роки, — тихо зауважила Настя.
— Ось саме! У такому віці вже потрібен спокій! — свекруха випрямилася. — І взагалі, Андрій зобов’язаний мені допомагати. Це його синівський обов’язок. Так має бути!
Андрій дивився на матір і ніби бачив її вперше. Зникла пелена жалю. Розчинилося почуття провини.
Перед ним сиділа здорова, енергійна жінка, яка просто не хотіла брати на себе відповідальність за власне життя.
Наступного дня телефон Андрія задзвонив рівно о дев’ятій ранку. На екрані з’явилося «Мама».
— Андрію, слухай, мій телефон зовсім зіпсувався, — почала Галина Сергіївна без привітання. — Жахливо гальмує, додатки не відкриваються. Мені потрібен новий. Я пригледіла варіант, за двадцять дві тисячі.
Андрій глибоко вдихнув і відповів несподівано спокійно:
— Ні, мамо. Більше такого не буде.
У слухавці запала оглушлива тиша. Потім пролунав недовірливий голос:
— Що значить «не буде»? Ти як із матір’ю розмовляєш?
— Ми допомагатимемо тільки з дійсно важливими речами. Ліки за рецептом, або якщо не вистачатиме на продукти. Але постійних переказів і покупок техніки більше не буде.
— Це вона тебе налаштувала проти матері? — голос Галини Сергіївни став крижаним. — Твоя дружина? Настя?
— Ні, мамо. Я сам зрозумів, що ми давно живемо не своїм життям. Та у нас є свої плани й мрії.
— Мрії! — істерично розсміялася мати. — А про мене ти подумав? Я тебе виростила, ночами не спала, останнє віддавала!
— Мамо, я вдячний тобі за все. Але це не означає, що я винен тобі усе життя…
— Невдячний! — закричала вона й кинула слухавку.
Перші тижні Галина Сергіївна демонстративно мовчала. Потім почала дзвонити родичам зі скаргами.
— Уявляєте, рідний син відмовився допомогти матері! — ридала вона у слухавку двоюрідній сестрі. — Це все невістка, налаштувала його проти мене!
Родичі спочатку співчували, але коли дізнавалися про суми щомісячної «допомоги», делікатно змінювали тему.
Через два місяці гроші на рахунку закінчилися. Галина Сергіївна спробувала взяти кредит, але банк відмовив — пенсія занадто мала.
— Алло, Андрію? — зателефонувала вона синові після довгої тиші. — Мені справді потрібна допомога. На їжу зовсім нічого не залишилося.
— Мамо, я привезу продукти. Склади список необхідного.
— А таксі до перукарні?
— Ні, мамо. Тільки найнеобхідніше.
Реальність виявилася суворою, але дієвою вчителькою.
Через три місяці Галина Сергіївна знайшла оголошення про вакансію адміністратора в салоні краси поруч із домом.
— Усього чотири години на день, — казала їй власниця. — І клієнти у нас завжди адекватні.
Галина Сергіївна погодилася. На свій подив, робота їй навіть сподобалася — з’явилося спілкування, розпорядок дня, а головне — власні зароблені гроші.
Поступово вона навчилася планувати бюджет, шукати знижки, частіше готувати вдома замість того, щоб купувати готову кулінарію.
— Знаєш, синку, — зізналася вона через пів року, — може, це й на краще. Я почала почуватися молодшою…
І вже через рік Настя й Андрій стояли в порожній квартирі з ключами в руках. У своїй квартирі. Невеликій двокімнатній на околиці, але своїй.
— Не віриться, — прошепотіла Настя, озираючись навколо.
— Уявляєш, ще й на ремонт залишилося, — посміхнувся Андрій.
Увечері вони сиділи на підлозі серед коробок, пили чай із паперових стаканчиків і планували, де поставити диван, а де — обідній стіл.
— Знаєш, — раптом сказав Андрій, — якби ми тоді не наважилися на ту розмову, ми б і далі жили заради чужих примх. Дякую, що підтримала мене.
— Ми — сім’я, — просто відповіла Настя. — Справжня сім’я.
Телефон лежав поруч на коробці. Він більше не розривався від прохань про гроші.
Зате прийшло повідомлення від Галини Сергіївни. Це було фото з роботи та підпис: «Цього місяця сама собі на нове пальто заробила. Пишаюся собою!»
Андрій усміхнувся й надіслав у відповідь фото їхніх нових ключів.
— Ми теж тобою пишаємося, мамо.
