– Марино, слухай швидко, у мене аврал. Терміново викликали в область, буквально з-під ножа справу вирвали.
Поїду на три дні, навіть додому не заскочу, – голос чоловіка в слухавці звучав напружено й сухо. – Речі докуплю на місці. Все, цілую, не сумуй.
Андрій скинув виклик раніше, ніж Марина встигла бодай вдихнути для відповіді.
Вона опустила телефон, але замість розчарування на її обличчі розквітла загадкова посмішка.
Ще три хвилини тому вона вийшла з кабінету репродуктолога, і в її сумочці лежав папірець, що важив більше за все золото світу.
Сім років. Сім довгих років вони з Андрієм штурмували лікарні, вираховували дні й заспокоювали одне одного після чергового «не в цей раз».
І ось тепер, коли вона нарешті почула омріяне: «Вітаю, ви при надії», головний адресат новини втік у чергове відрядження.
«Ну що ж, Андрію… Значить, ти дізнаєшся про сина чи доньку через три дні. Буде тобі такий “штраф” за трудоголізм!» – весело подумала вона, підморгуючи власному відображенню в дзеркалі заднього виду.
Останнім часом Андрій жив роботою. Його фірма розширювала мережу, і він, як провідний інженер, постійно зникав на об’єктах.
Марина не нарікала. Вона знала, як сильно він переживав їхню спільну бездітність, хоч він і переконував її: «Мені вистачить і тебе однієї».
Але вона бачила, якими очима він дивиться на молодих батьків у парку.
Це був погляд людини, яка втратила щось дуже цінне, хоча ніколи ним не володіла.
Наступний ранок почався для Марини не з кави, а з візиту в приватну клініку для поглибленого обстеження.
Вона буквально летіла коридорами.
– Дівчино, зупиніться! Ви ж просто сяєте, як сонце! – щиро вигукнула жінка в черзі до терапевта. – Одразу видно — щаслива новина!
Марина лише зніяковіло засміялася. Їй хотілося обійняти весь світ.
Вона вже уявляла, як вони облаштують дитячу: мабуть, у світло-бежевих тонах, щоб пасувало і хлопчику, і дівчинці…
З пачкою направлень, рецептів та талончиків у руках, Марина майже бігла до виходу, на ходу розглядаючи графік прийому лікарів.
Світ навколо перетворився на розмиту пляму радості. Раптом — глухий удар.
Марина врізалася в когось на повному ходу. Папери білими птахами розлетілися по підлозі, залітаючи під м’які диванчики для очікування.
– Ой, вибачте! Я така незграбна, зовсім не дивлюся під ноги… – пробурмотіла вона, миттєво опустившись на коліна, щоб зібрати свої скарби.
Один із талончиків залетів далеко під ніжки крісла. Марина потягнулася за ним і раптом завмерла.
Перед її очима були кросівки. Обмежена серія, темно-синя замша з особливим шнуруванням.
Такі самі вона подарувала Андрію на день народження місяць тому.
«Який збіг, — промайнуло в голові, — мабуть, дуже популярна модель».
Вона підняла голову, збираючись усміхнутися незнайомцю, і вже відкрила рот, щоб жартома сказати: «У мого чоловіка такий самий смак», але слова застрягли в горлі гострою скалкою.
Перед нею стояв Андрій. Її Андрій, який мав бути за сто кілометрів звідси на важливому об’єкті.
Але він був тут. І він був не один. Його рука власницьким жестом обіймала за плечі молоденьку дівчину.
Та капризно надула губки й, обережно погладжуючи свій уже помітний живіт, процідила:
– Андрійку, ну чому так довго? Мені душно, і цей токсикоз… Ходімо вже швидше до лікаря!
Світ навколо Марини не просто зупинився — він розлетіся на тисячі гострих уламків, кожен з яких впивався їй прямо в серце.
Повітря в коридорі раптом стало густим і гарячим, наче розплавлений свинець.
Андрій завмер. Його обличчя, ще мить тому турботливо схилене до супутниці, за частку секунди пройшло всі стадії трансформації: від легкого роздратування через зіткнення до страшенної блідості.
Його очі розширилися, в них спалахнув тваринний страх, який тут же змінився приреченістю.
– Марино? – ледь чутно зірвалося з його губ. Це ім’я прозвучало як вирок.
Дівчина поруч із ним, тонка блондинка з порцеляновою шкірою, незадоволено повела плечем. Вона навіть не зрозуміла, що відбувається.
– Андрію, хто це? Ти її знаєш? – вона зверхньо зміряла Марину поглядом, затримавшись на розкиданих паперах. – Якась неохайна…
Марина повільно підвелася з колін. У руках вона стискала свій головний талончик — направлення на перше УЗД.
Папірець зім’явся, кути заломилися, точно так само, як зараз ламалося її життя.
– Відрядження, Андрію?
Голос Марини був напрочуд спокійним, але в цьому спокої ховалася така глибина болю, що Андрій мимоволі зробив крок назад.
– Три дні в іншому місті? Купівля речей на місці? Ти справді вирішив, що я настільки сліпа?
– Марино, я все поясню… не тут… давай вийдемо, – замимрив він, намагаючись водночас і відсторонитися від коханки, і не дати їй впасти.
– Поясниш що?
Марина відчула, як до очей підкочуються пекучі сльози, але вона не дозволила їм витекти. Не зараз. Не перед ними.
– Те, що ти сім років чекав дитину зі мною, а зробив її іншій? Поки я проходила принизливі процедури, поки я плакала ночами, ти… ти просто знайшов «зручну» заміну?
Дівчина-блондинка раптом усвідомила ситуацію. Її обличчя перекосилося.
– То ти одружений? – вона різко відштовхнула руку Андрія. – Ти ж казав, що розлучений! Що ви просто живете в одній квартирі як сусіди через майно!
Марина гірко засміялася. Цей сміх був схожий на хрускіт сухого скла.
– Сусіди? Ми вчора засинали в одному ліжку, будуючи плани на літо.
Вона подивилася на живіт дівчини — там було вже місяців п’ять, не менше. Весь цей час він жив подвійним життям.
Кожен його поцілунок, кожне «люблю», кожне «потерпи, рідна, у нас обов’язково будуть діти» — усе було ретельно вивіреною брехнею.
– Знаєш, що найсмішніше, Андрію? – Марина зробила крок вперед і силоміць всунула йому в руки свій зім’ятий папірець. – Я хотіла зробити тобі сюрприз. Сім років очікувань закінчилися сьогодні вранці.
Андрій опустив очі на направлення. Його руки затремтіли. На папері чітко виднілося: «При надії, термін 5-6 тижнів».
– Марино… – він підвів на неї очі, в яких тепер читався повний розпач. – Маринко, сонечко…
– Не смій, – відрізала вона. – Більше ніколи не називай мене так. Їдь у своє «відрядження». Назавжди.
Вона розвернулася і пішла до виходу, не озираючись. Кожен крок давався їй із зусиллям, ніби вона йшла по розпеченому вугіллю.
За спиною вона чула крики дівчини, виправдання Андрія і шум клініки, який став фоновим шумом її особистої катастрофи.
Вийшовши на вулицю, Марина вдихнула холодне повітря. Вона поклала руку на свій ще зовсім плаский живіт.
– Нічого, малюку, – прошепотіла вона, і перша сльоза нарешті скотилася по щоці. – Ми впораємося.
Тепер нас тільки двоє, але ми — це цілий світ. А він… він просто зайвий у нашій історії.
Вона сіла в машину, заблокувала двері й дала волю риданням, які виривалися з самих глибин зраненої душі.
Це був кінець її шлюбу, але початок чогось набагато важливішого.
Вона ще не знала, як житиме завтра, але точно знала: брехні в її житті більше не буде місця.
