— Розлучення розлученням, але машину я купила ще до весілля, тож йди пішки, — завела двигун Аліна…
…Недільний ранок не віщував нічого, крім спроби відмити деко після вчорашньої курки.
Аліна, жінка сорока восьми років і сталевого гарту, отриманого в боях із житлово-комунальним господарством, стояла біля раковини.
Вода шуміла, заглушаючи думки про вічне, а саме про те, що засіб для миття посуду знову подорожчав на десять гривень, а піниться так, ніби його розбавляли сльозами бюджетників.
На кухню, шаркаючи капцями, вплив Віталик. Вигляд у нього був трагічний, наче йому повідомили, що ігристе більше не будуть випускати.
Він сів за стіл, відсунув цукорницю і важко зітхнув, дивлячись у вікно, де сірий листопадовий пейзаж ідеально гармоніював з його душевним станом.
— Аліна, — почав він голосом, сповненим світової скорботи. — Нам треба поговорити. Я так більше не можу. Я задихаюся.
Аліна вимкнула воду. «Він задихається, — подумала вона, витираючи руки вафельним рушником. — Звісно!
Якщо вчора пів кіло буженини на одного ум’яв, то там і діафрагма підніметься, і задишка з’явиться. А я казала: не їж на ніч жирне».
— У якому сенсі задихаєшся, Віталій? — запитала вона вголос, сідаючи навпроти. — Відкрити кватирку? Чи знову печія?
— Ти все приземлюєш! — Віталик ефектно розвів руками. — Я про душу, про космос, про наші стосунки! Іскра зникла, розумієш?
Ми стали чужими людьми, сусідами по комунальній квартирі. Я відчуваю, що мій творчий потенціал в’яне в цій… у цій рутині!
Аліна примружилася. «Творчий потенціал» Віталика полягав у тому, що він раз на пів року перевстановлював Віндовс сусідові за пляшку і писав гнівні коментарі в інтернеті про геополітику.
Решту часу він працював менеджером з продажу пластикових вікон, але продавалися вони мляво, бо, на думку Віталика, народ нині збіднів і не розуміє свого щастя.
— Коротше, Віталик, ближче до суті, як казав Мопассан, — поквапила його Аліна. — Ти йдеш, чи що?
— Я йду! — урочисто оголосив він. — Я зустрів жінку. Вона інша. Вона мене чує. Вона, якщо хочеш знати, муза!
— Ну, муза так муза, — спокійно кивнула Аліна.
Всередині нічого не здригнулося, не обірвалося.
Навпаки, з’явилося якесь дивне полегшення, ніби зняла тісні туфлі після довгого корпоративу.
— Речі збиратимеш зараз чи муза надішле вантажників?
Віталик остовпів. Він чекав сліз, биття тарілок, криків «На кого ти мене покинув!».
Він, напевно, готував промову про те, що «ми залишимося друзями» і «справа не в тобі, справа в мені». А тут — сухий діловий підхід.
— Ти навіть не засмутилася? — ображено запитав він.
— Віталику, мені скоро п’ятдесят. Я засмучуюся тільки коли ціни на ЖКГ піднімають або коли улюблений сир з продажу зникає.
А ти — дорослий хлопчик. Вирішив, то йди. Валізу на антресолі, дістанеш сам, у мене спина ниє.
Наступні дві години минули під егідою великого переселення народів. Віталій метушився по квартирі, збираючи своє майно.
Аліна сиділа в кріслі з кросвордом, але пильно стежила за траєкторією його переміщень.
— Цей ноутбук я забираю, мені для роботи потрібен! — заявив він, притискаючи до грудей старенький «Асус».
— Забирай, — великодушно махнула рукою Аліна. — Він все одно нагрівається, як праска, і батарею не тримає.
— І кавоварку! — Віталик уже увійшов у раж. — Я без кави вранці не людина.
— Кавоварку? — Аліна підняла брову. — Віталію, ми її купували, коли ти три місяці сидів без роботи, пам’ятаєш? З моєї премії.
Але гаразд, бери. Нехай твоя муза тобі капучино варить. Тільки фільтри не забудь, вони у верхній шухляді. А то я вас, творчих, знаю, будете потім через носовичок проціджувати.
Віталик сопів, набиваючи валізу светрами та джинсами.
Він намагався прихопити ще й набір інструментів, але тут Аліна встала на захист власності.
— Дриль поклади на місце.
— Чому? Я ж поличку вішав!
— Ти вішав, а купувала я. І поличка, до речі, криво висить, доведеться переробляти. Інструмент залишається в родині. Тобто у мене.
Коли валізи були зібрані, Віталик, спітнілий і розпатланий, окинув поглядом квартиру.
Йому явно хотілося сказати щось епічне наостанок, але в голову лізло тільки «дякую за борщ», що було якось занадто дріб’язковим для цього моменту.
— Ну, я пішов, — буркнув він. — Таксі викликати не буду, дорого. На машині поїду. Речей багато.
Аліна, яка в цей момент мирно допивала остиглий чай, закашлялася.
— На якій, вибач, машині?
— Ну на нашій! На «Тойоті». А що такого? Мені до Олени… тьху, до нового місця проживання через все місто їхати.
А в тебе метро під боком. Та й навіщо тобі, жінко, кросовер? Ти вічно габаритів не відчуваєш.
Віталик впевненим рухом зняв з гачка ключі від сріблястого RAV4.
Він уже бачив себе: вільний, гордий, за кермом іномарки мчить у нове життя, де його цінують, люблять і не змушують виносити сміття.
Аліна повільно поставила чашку на стіл. Дзвін порцеляни в тиші пролунав як гонг перед початком вирішального бою.
Вона встала, поправила домашній халат і підійшла до колишнього коханого майже впритул.
— Віталик, радість моя, — лагідно почала вона, але в її очах плескався такий холод, що у Віталіка мурашки побігли по спині. — А давай-но згадаємо хронологію подій. Ми одружилися в якому році?
— У вісімнадцятому, — невпевнено відповів він. — А що?
— У вісімнадцятому, вірно. У листопаді. А машину я купила коли?
— Ну… теж восени.
— У серпні, милий. У серпні вісімнадцятого року. За три місяці до того, як ми сходили в РАГС і поставили ці штампики в пампорт.
І кредит, смію нагадати, я закрила з продажу бабусиної дачі, поки ти шукав себе в мережевому маркетингу і намагався продавати якісь чудо-добавки з сушених коників.
— Але ж ми сім’я! — обурився Віталик. — Я на ній їздив! Я масло міняв!
— Масло ти міняв на мої гроші, а їздив, бо я добра. Була. До цього моменту.
— Аліна, це дріб’язковість! — вискнув він, розуміючи, що земля, а точніше, колеса, вислизають з-під ніг. — Ти хочеш залишити чоловіка без засобу пересування? З валізами на вулиці?
— Я хочу відновити справедливість, — відрізала вона. — Розлучення — то розлучення. Майно — за законом.
Те, що нажито непосильною працею в шлюбі — он, у валізі: твої сорочки, кавоварка і той набір для барбекю, який ми так жодного разу й не відкрили. А машина, мій любий, — це дошлюбне майно.
Вона простягнула руку долонею вгору. Жест був чітким, не терплячим заперечень.
— Ключі.
Віталик завагався. У його голові руйнувалася гарна картинка приїзду до нової пасії.
Одна справа — під’їхати на блискучому кросовері, недбало кинути ключі на тумбочку і сказати: «Ось, перевіз найнеобхідніше».
І зовсім інша — вивалитися з таксі «Економ» з картатими сумками, як біженець, і нити про те, що колишня дружина — стерва.
— Аліно, ну дай хоч речі довезти! Я завтра поверну! Чесне слово!
— Знаю я твоє «чесне слово», — посміхнулася Аліна. — То ти завтра полицю приб’єш, то завтра роботу знайдеш. Ні вже. Кінець значить кінець. Ключі на базу.
Віталик, червоний як перестиглий помідор, кинув ключі на тумбочку.
— Подавись ти своєю залізякою! — викрикнув він. — Я знав, що ти меркантильна! Тобі речі дорожчі за людей!
— Не речі, Віталик, а активи, — поправила вона його менторським тоном. — І не дорожчі за людей, а надійніші.
Машина мене жодного разу не зраджувала, не нила про творчу кризу і не йшла до іншого водія, бо в того бензин смачніший.
Він схопив валізи й, спотикаючись, потягнув їх до дверей. Коліщатко валізи жалісно скрипнуло й відвалилося.
Чоловік вилаявся, підхопив валізу під пахву й вивалився на сходову клітку.
— І хай тут твоєї ноги не буде! — крикнув він уже з ліфта, хоча логіка в цій заяві була відсутня геть.
Аліна зачинила двері на два оберти. Замикач клацнув. У квартирі запанувала тиша. Блаженна, густа тиша.
Вона підійшла до вікна. Внизу, біля під’їзду, Віталик намагався викликати таксі. Судячи з його жестикуляції, ціни в додатку були «конячі», а час очікування — вічність.
Він штовхнув валізу, потім дістав телефон і, мабуть, почав дзвонити своїй музі, скаржачись на жорстокість світу.
Аліна взяла ключі від машини, покрутила їх у руках. Приємна вага брелока гріла долоню.
«Треба б на мийку з’їздити, — подумала вона. — І «пахучку» в салоні поміняти. А то його одеколоном все пропахло».
Вона накинула куртку, взула зручні кросівки й вийшла у двір. Вітер був холодний, але свіжий. Віталика вже не було — мабуть, поїхав на якомусь «Ланосі».
Аліна сіла у свій RAV4. Крісло було відсунуте занадто далеко — під довгі ноги чоловіка. Вона звичним рухом присунула сидіння, поправила дзеркало заднього виду.
У дзеркалі на неї дивилася жінка: не юна, але доглянута, з іронічним блиском в очах і спокійною посмішкою.
Жінка, яка точно знає, скільки коштує кілограм яловичини, як сплатити податки через додаток і чому не можна записувати майно на чоловіків, які шукають себе.
Вона повернула ключ запалювання. Двигун відгукнувся рівним, ситим бурчанням.
— Ну що, ластівко, — сказала Аліна вголос, погладивши кермо. — Поїхали за тістечками? Я сьогодні заслужила «Наполеон». І ігристе. І, мабуть, нові чохли на сидіння.
Вона увімкнула радіо. Там співали щось веселе про те, що «все у тебе буде». Аліна увімкнула поворотник і плавно виїхала з двору.
Попереду був вільний вечір. І вільне життя. І повний бак бензину в автівцч, яка, на відміну від деяких чоловіків, завжди везе туди, куди тобі потрібно.
