«Ось і все, — думала я в паніці, — його все-таки звільнили».
Мабуть, це було закономірним наслідком недбалості мого чоловіка щодо дисципліни, але я зовсім не очікувала, що наші доходи так раптово скоротяться.
Гроші я якось зароблю, але коли мені встигати спати, їсти й відпочивати?
І чому я маю жертвувати собою, щоб утримувати не тільки чоловіка, а й його сестричку, яка так зручно влаштувалася?…
…Ми з Пашею одружилися одразу після випуску з університету, тому обзавестися власним житлом ще не встигли.
Варіант був один — орендована квартира. Ну а куди діватися — не можна ж заважати моїм батькам, які живуть в однокімнатній квартирі.
І ми їм заважатимемо, і вони нам насолоджуватися принадами шлюбу не дадуть.
Правда, з витратами на орендовану квартиру про накопичення на перший внесок довелося б забути — зарплати у нас поки що були невеликі, — але мене це не дуже турбувало.
Я — кар’єристка з амбіціями, і в найближчі роки планувала піднятися кар’єрними сходами.
Та й Паша мріяв про роботу на керівній посаді. Тож наше спільне майбутнє видавалося мені вельми райдужним.
Одного разу ми зібралися поїздити по квартирах, щоб вибрати, куди заселитися. Сестра Паші, Карина, зголосилася нас відвезти.
— Навіщо витрачати час і гроші на автобуси, — сказала вона. — А вам куди?
— Та квартири дивитися, — відповів Паша. — Нам же ніде жити.
— Дивно бути в шлюбі, але жити окремо, — додала я.
— Ой, то чому ви відразу не сказали? — відповіла Карина. — Знаєте, у мене квартира велика, місця багато. Чому б вам зі мною не пожити?
Денис вас любить, ви з ним непогано ладите, заважати одне одному не будемо. Краще заощаджувати гроші, ніж віддавати їх чужим людям.
Денис — це маленький синочок Карини. Паша дійсно добре з ним ладнав, а я його взагалі просто обожнювала. Допитливий, добрий, ласкавий малюк.
Я сподівалася, що якщо у нас з Пашею й будуть діти, то саме такі.
Квартира у Карини дійсно була великою — дісталася від чоловіка, якого нині немає з нами.
Чотири кімнати — її чоловік планував трьох дітей і купував квартиру з розрахунком на велику сім’ю, але не склалося.
Поміркувавши й обговоривши пропозицію Карини, ми з Пашею дійшли висновку, що це дійсно хороший варіант.
Вона — родичка, а з родичами завжди простіше домовитися. Будемо скидатися на комунальні, вирішимо питання з харчуванням, а за оренду платити не доведеться.
Звичайно, збирати на перший внесок все одно довелося б довго, але можливість відкладати гроші, а не віддавати їх за оренду, мене надихнула.
З Кариною ми добре спілкувалися. Вона була присутня на нашому скромному весіллі.
І вона дуже раділа тому, що Паша знайшов собі хорошу, працьовиту дружину, яка мріє про кар’єрні досягнення, а не про те, щоб сидіти вдома і пелюшки прати та каші варити.
Мені цей її захват був дуже приємний — мої батьки дотримувалися більш традиційних поглядів і ставилися скептично до моїх життєвих планів.
Батьки Паші та Карини теж були на весіллі, але їхня участь була нібито символічною. Вони нас привітали і досить швидко поїхали.
Склалося враження, що їм нібито все одно. Мені стало трохи прикро за Пашу, але він лише махнув рукою — сказав, що батьки завжди такими були.
Просто такі люди, так у них заведено — не виявляти емоцій і не підлещуватися одне перед одним.
Ми все-таки заселилися в квартиру Карини. Вийшло дуже навіть зручно: одна кімната у самої Карини, одна у нас, одна у Дениса і одна — гостьова.
До роботи було далеко, але тут вже вибирати не доводилося. Я за своєю природою жайворонок, тому зранку вставала легко і ніколи не спізнювалася.
Паші було складніше. Він — сова, зранку прокидався насилу і до останнього валявся в ліжку.
Бувало, я вже йшла, а він все ще намагався встати. Звичайно ж, він часто спізнювався і отримував за це штрафи.
Гроші вираховували з його й без того невеликої зарплати. Мене це засмучувало, але я соромилася змушувати його вставати вчасно.
Скаже ще, що тільки одружилися, а я вже намагаюся на нього тиснути.
Ну і, зрештою, Паша — доросла людина, нехай сам відповідає за свої запізнення.
Я особливо не втручалася у фінансові справи — ніколи не любила цим займатися, а Паша за освітою економіст, тож фінансову частину нашої родини він взяв на себе.
Я ж, здебільшого, купувала продукти — він не терпів ходити по магазинах.
Ми з Денисом часто разом гуляли, купували йому солодощі — неодмінно з дозволу Карини, — та іграшки.
На нього у мене завжди були гроші, дуже вже я любила дітей, особливо племінника. Він нічого не випрошував, а лише обережно питав — можна?
Мені здавалося дивним, що в нього так мало іграшок і що він такий скромний, але Карина казала, що виховує сина в суворості.
І що одна справа — коли дядько з тіткою його балують, а інша — коли це робить мати.
Мовляв, мати має бути суворим і непохитним авторитетом. Я у відповідь лише знизувала плечима.
Не моя справа, Карині краще відомо, як з ним поводитися. Головне, що мені дозволялося приділяти йому увагу.
Згодом мені трохи підвищили зарплату, проте грошей на рахунку чомусь не ставало більше.
І зовсім не тому, що я була марнотратницею.
Хоч я й не любила займатися рахунками, я все-таки стежила за тим, як і куди витрачаю гроші.
«Може, підняли ціну за воду», — подумала я і порилася в квитанціях, щоб це перевірити.
Яке ж було моє здивування, коли я виявила, що ми оплачуємо повністю всю комуналку! Не тільки за себе, але й за Карину, і за Дениса.
— Ну ми ж не платимо за оренду, — почав виправдовуватися Паша. — І було б некрасиво вираховувати, хто скільки води витратив і хто скільки світла спалив. Сестра, все-таки. Нам же неважко оплатити рахунок.
Якби Денис був дорослим, ми б просто ділили навпіл. А тут і справді вираховувати частки було б клопітно, тож я, хай і неохоче, але погодилася.
Зрештою, ми дійсно живемо в цій квартирі безкоштовно. Ну заплатимо трохи більше, не така вже й біда.
Ще я почала помічати, що ходжу в продуктові магазини все частіше й частіше, бо їжа з полиць холодильника стала чарівним чином випаровуватися.
Паша їв багато, але я ж прекрасно знала його апетити і враховувала їх у обсязі приготованої їжі.
Виявилося, що Карина практично перестала готувати сама.
Ми домовлялися, що продукти у нас різні, кожен готує собі сам, але якщо Денис щось захоче з нашої їжі — ми, звичайно, не проти.
Дитині всього чотири роки, їй же не поясниш у такому віці, що ось це своє, а ось це чуже.
Та й не шкода мені йому тарілку супу або пару шоколадних батончиків, які він, не дивлячись, хапає з полиці.
Але Карина — це інша справа. Я не розуміла, чому маю за свій рахунок годувати дорослу жінку, якщо ми домовлялися про інше.
З такими витратами — на спільні рахунки, на спільні продукти — оренда квартири вже не здавалася такою непосильною.
Паша, як і очікувалося, образився, коли я спробувала обговорити з ним питання продуктів.
— Свєта, ну ти чого? Що тобі, шкода ковбаси для моєї сестри, чи що? — запитав він. — Невже вона нас так сильно об’їдає?
Він говорив це таким тоном, що я відчула себе жадібкою, яка у його сестри шматок хліба з рота готова вирвати.
Я знітилася, і розмова якось сама собою згасла.
Почну доводити, що там справа не обмежується ковбасою, так мене виставлять дріб’язковою, сварливою і готовою по грамах вираховувати, хто скільки з’їв.
Гроші на рахунку, відкритому спеціально для накопичень на купівлю квартири, додавалися з черепашачою швидкістю.
Мені стало здаватися, що я мало працюю і треба заробляти більше. Зарплата Паші не зростала — скоріше, зменшувалася, з огляду на його постійні штрафи за запізнення.
У мене ж на роботі все складалося добре, і я очікувала найближчим часом підвищення.
Однак до цієї знаменної події ще потрібно було якось дотягнути, що, з огляду на зростаючі витрати, ставало не так вже й просто.
І тут — як грім серед ясного неба: Пашу звільнили.
— Оптимізація праці, — пояснив він незадоволено.
Я підозрювала, що жодна оптимізація не змусить компанію розлучитися з цінними співробітниками, і тут просто знайшли привід позбутися Паші, який вічно спізнювався.
Вголос я цього не сказала: Паша виглядав засмученим, і мені здалося, що немає сенсу підливати масла у вогонь.
Може, те, що його звільнили, на краще. Знайде собі роботу з більш гнучким, підходящим до його режиму графіком.
А може, взагалі вночі піде працювати. Але мені все одно було тривожно.
Ну а поки що я стала брати більше роботи, щоб покривати наші витрати.
У Карини ж, яка прекрасно знала, що Паша сидить без роботи, зросли апетити.
Тепер вона не тільки їла нашу їжу, але й періодично натякала на покупку тих чи інших речей.
— Мені б нову сукню, — говорила вона ніби ненароком. — Адже я стільки для вас зробила.
Однією сукнею справа не обмежувалася. Якщо ми разом йшли в магазин, щоб купити щось необхідне, вона примазувалася.
Якщо я собі купую білизну, то й їй би не завадило, та не якусь, а гарну, з дорогим мереживом.
Якщо я брала собі шоколадку, то їй хотілося дві. І так було в усьому.
— Пашо, давай поїдемо, — благала я одного разу.
Я щойно витратила на капризи Карини останні гроші, а на себе зовсім нічого не залишилося.
— Знайди вже будь-яку роботу, аби тільки платили, а там розберемося.
— Ти що, хочеш, щоб я касиром у супермаркеті працював? — образився Паша. — Цілодобово гарувати за копійки?
— Так я теж цілодобово гарую, — відповіла я.
— Але не за копійки, — незворушно парирував він. — Тобі добре платять.
— А який сенс? Усі мої гроші пожирає твоя сестра.
— Не «твої» гроші, а «наші», — поправив мене Паша. — І не «моя сестра», а Карина, яка, взагалі-то, тебе дуже любить.
— Та що мені з її любові? — не витримала я. — Вона їсть за трьох! У нас немає стільки грошей, щоб її утримувати.
Я хочу свою квартиру, а так ми ніколи на перший внесок не назбираємо.
— Та все ми назбираємо, — відповів Паша. — Ти просто панікуєш. Заспокойся. Я шукаю роботу.
Краще витрачу більше часу і знайду щось хороше, ніж хапатися за першу-ліпшу вакансію, від якої користі нуль.
У його словах було зерно істини, тому я відчепилася.
Напевно, Паші й самому хочеться мати власну квартиру, тож у його ж інтересах швидше знайти джерело доходу.
Ходити по магазинах з Кариною я перестала — у мене тепер не було часу навіть на те, щоб сиру собі на сніданок купити.
Щось я залишала собі, щось відкладала на рахунок, а решту перераховувала чоловікові, щоб він розподіляв гроші на різні потреби.
Додому я приходила тільки ночувати, що Паші не подобалося — йому хотілося уваги та ласки, на що у мене просто не було сил.
Згодом я дізналася, що Карина раніше працювала лише на пів ставки. Мабуть, на Денисі економила, тому в нього й іграшок майже не було.
Працювати цілий день їй заважала елементарна лінь. Цікаво, куди вона дівала гроші, зекономлені на рахунках і на продуктах.
І я почала підозрювати, що вона зовсім перестала ходити на роботу, бо як не подзвоню Паші посеред дня, на задньому плані чується голос Карини.
— Ти взагалі роботу шукаєш? — запитала я у Паші якось увечері, коли без сил впала на диван.
— За кого ти мене маєш? — відповів він ображеним тоном. — Звісно, шукаю. Але такий фахівець, як я, не може собі дозволити йти підмітати двір.
— А дозволити собі дружину, яка цілодобово пропадає на роботі, він може? — запитала я.
Від необхідності відповідати Пашу врятував племінник, який забіг до кімнати. Я переключилася на дитину, а Паша благополучно відступив.
Я вже не сподівалася на якісь зміни і просто мовчки, стиснувши зуби, тягнула лямку, коли раптом сталося те, чого я так довго чекала — мене підвищили до керівника відділу.
Тепер мені не доведеться затримуватися на роботі допізна. Відповідальності, звичайно, стане більше, зате зарплата набагато вища.
Я зможу виспатися, а вихідні проводити з родиною.
Правда, я так втомилася, що найближчі суботу та неділю планувала провести в ліжку, нічого не роблячи й ні з ким не розмовляючи.
Поділившись новиною з чоловіком, я розраховувала на привітання та радість за мене, але замість цього отримала несподівану догану.
— Раз тебе підвищили, то я і моя сестра можемо не працювати, ти будеш нас забезпечувати, — заявив чоловік.
Я була така втомлена, що навіть не відразу збагнула, що саме Паша випалив. Пішла на кухню, налила собі чаю, поклала в холодильник куплену пачку масла.
А потім обернулася до нього і здивовано перепитала:
— Що?..
— Ну чудово ж, — продовжував Паша, ніби не помічаючи мого здивування. — Поїдемо з Кариною до моря — у нас там родичі живуть, ми давно хотіли, та все не виходило.
Тебе з роботи не відпустять, зате Дениса можна на тебе залишити. Він поїздки погано переносить.
— Ти себе чуєш взагалі? — запитала я знесиленим голосом.
— А що такого? — здивувався Паша. — Якщо хочеш з нами — візьми відпустку. Тобі ж її оплачують? Головне, щоб грошей вистачило на всіх.
Я навіть не стала нічого пояснювати — мовчки пішла збирати речі.
Цей шлюб вичавив з мене всі соки, і сил на пояснення елементарних речей у мене не було.
Якщо Паша сам не розуміє, що несе якусь нісенітницю, то я йому вже нічого не розтлумачу.
Хоче на море із сестрою — нехай сам на це заробить.
Може, тому батьки й ставилися до них із Кариною так холодно — зрозуміли, що виховали дармоїдів.
Дениса шкода — він залишиться з мамою, яка його не дуже любить.
Але я свою молодість псувати не збираюся, і так доведеться відновлюватися після роботи на знос.
