Понеділок. Знову 6:27 ранку.
Шоста сорок п’ять — це час, коли я маю вийти з дому. Але зараз ще є 18 хвилин, коли я можу бути… ніким.
Не кур’єром, не баристою, не копірайтером-фрілансером. Просто людиною, яка лежить у ліжку в старому светрі з плямою від кави, яку не маю часу вивести. Ще трохи.
Телефон пищить. Це голосове повідомлення від мами.
— «Доню, привіт! Ти знову не відповідаєш. Просто хотіла нагадати, що в тебе ще є шанс подати документи на ту вакансію в держустанові. Гарний соцпакет, стабільність. Не гонися за всім одразу, знайди нормальну роботу…»
Я не слухаю далі. Голосове — три хвилини. Вчора було майже те саме.
Ні, не думайте, я люблю маму.
Але щоразу, коли вона каже «нормальна робота», я ніби перестаю існувати. Ніби все, чим я займаюся — не справжнє. Не варте уваги.
Вмикаю чайник. Ставлю в мікрохвильовку половинку булочки, що залишилась з учорашньої зміни в кав’ярні.
— Смак старого масла і сухого тіста — це теж стабільність, мамо. – говорю сама собі вголос в пустій кімнаті.
Автобус приходить із запізненням.
Я їду стоячи, пригорнута до дверей, з рюкзаком, у якому: форма для кав’ярні, планшет для редагування текстів (копірайтинг — другий фронт), коробка з флаєрами (роздаю на вихідних для місцевого магазину побутової техніки — третя робота).
Переді мною стоїть чоловік у діловому костюмі. Глянцевий портфель. Парфуми на кілька тисяч.
Він має прекрасний діловий стиль, скоріш за все, роботу, що йому подобається. Він переглядає пошту зі свого мобільника. Краєм ока бачу тему листа: «Затвердження бюджету на Q2».
Я чомусь думаю не про місце його роботи, не про зарплатню, а про дивні речі: «А він снідав сьогодні? І чи говорить його мама йому щодня, що він робить щось не так?»
Кав’ярня. 07:32.
— Привіт, сонце! Знову ти перша! — усміхається мені Юра, наш пекар.
Я повільно і майже на автоматі натягаю фартух.
— Мені треба буде піти трохи раніше, маю дедлайн до шостої, — кажу я, розкладаючи круасани на вітрині.
— Якщо ти ще трохи працюватимеш в такому темпі, то ми всі почнемо себе відчувати ледарями, — сміється він. Не насміхається чи висміює. Він намагається підтримати мене, бо знає, як багато часу я проводжу на роботі. Точніше, на роботах.
Сміюся у відповідь, але всередині все палає. Не від образи, я знаю Юру давно, розумію його стиль спілкування. Від втоми.
Я не встигаю просто бути. Просто жити чи хоча б думати пр своє життя.
Навіть коли сплю — думаю про те, як сформулювати заголовок для клієнта, щоб він не правив його вчетверте.
Після зміни сідаю за ноут. Кав’ярня вже шумить голосами, посудом, лайтовим джазом на фоні.
Я натискаю «відкрити Google Документи» — і зависаю.
Порожня сторінка. Білий простір.
В голові — нічого. Взагалі.
Текст має бути про «новий рівень чистоти у ванній завдяки нашому засобу».
Мені хочеться кричати.
Але я просто п’ю холодну каву ще довго сиджу, не в силах розпочати.
14:08.
Телефон знову дзвонить. Знову мама.
Та цього разу я беру слухавку.
— Привіт, мамо. Як твої справи? Що нового? – намагаюсь одразу налаштувати розмову на щось легке.
— О! Ти жива! А то я вже почала хвилюватись. Чому не відписуєш?
— Працювала, мам. Три зміни. Тексти, зміна в кав’ярні, потім ще флаєри треба буде…
— Та скільки можна бігати туди-сюди? – перебиває мама. – Ну скільки? Це ж не життя! Ти втомлена, нервова… Та й грошей там небагато, правда?
Я мовчу.
Бо так. І ні.
Я заробляю досить, щоб знімати кімнату, купувати їжу, платити за інтернет. Але… немає запасу. І немає відчуття, що я «на своєму місці».
— Просто хочу, щоб ти не згоріла, доню. Можна ж жити спокійніше, — каже вона лагідно.
— Я знаю, мамо. Але мені треба пробувати. Бо інакше я згорю точно. Всередині.
Пауза. Довга.
Вона не відповідає і не кладе слухавку.
А потім тихо каже:
— Я просто дуже тебе люблю.
— І я тебе, мамо. Навіть якщо ми про різне.
17:50.
Я виходжу з кав’ярні, тримаючи в руках пластикову коробку з невикупленими булочками. Юра завжди віддає мені їх наприкінці зміни.
— Краще віддати тобі, ніж смітнику, — каже він, коли запаковує.
Водночас це звучить трохи принизливо і наче жарт, а може він так фліртує.
— Солодке життя, — відповідаю я щодня, і кожного разу це звучить трохи менш смішно.
Я мружусь на вечірнє сонце. Попереду ще кілька годин редагування текстів, і годинка-друга на роздачу флаєрів біля ТРЦ. Ще не кінець дня, хоча організм просить зупинки.
У тролейбусі, між шумом гальм і запахом чужих вечерь у пакетах, я раптом думаю: «Я ніколи не плачу. Просто не встигаю. Але ж хочу. Просто десь сісти — і виплакати все, без пояснень. Не як слабкість. Як розрядку».
Але я тримаюсь, бо не в тролейбусі ж оголювати душу перед натовпом незнайомців.
19:11.
ТРЦ світиться, як корабель серед похмурого міста. Люди проходять повз — усі в навушниках, на швидкому кроці. Я стою з пачкою флаєрів і кажу автоматично:
— Акція на пральні машини! Знижки до 40%! Подивіться!
Ніхто не слухає. Очі ковзають повз мене, як вода. Я — частина фону, звичного фону для міського життя.
Це не принизливо. Це просто… непомітно, нецікаво, несуттєво.
— Ого, ще й красива! І тут стоїш? — чую поруч.
Голос чоловічій, але вік по голосу визначити неможливо. Я озираюся. Це хлопець у темному худі, з рюкзаком через плече.
Судячи з тону — він не перший день тренується в хамстві.
— Я стою тут, бо маю цим доходом заплатити за метро. А ти? — відповідаю спокійно, дивлячись йому прямо в очі.
Він усміхається — чи то здивовано, чи винувато.
— Ну, круто. Не очікував, чесно. Гарного вечора.
І йде.
Такі мініперемоги — єдине, що дає мені відчуття, що я не зникла. Мене хтось помічає.
20:45.
Я вдома.
Моя кімната — це 12 квадратів, старий килим, столик, чайник, ноутбук. І тиша.
Я ставлю булочки на стіл, сідаю. Відкриваю Google Docs.
Дивлюсь на текст: «Унікальна формула нашого засобу ефективно усуває забруднення навіть у важкодоступних місцях…»
В голові — нуль. Таж сама порожнеча.
Руки тремтять. Не від холоду. Від всього.
І тут я починаю писати… не текст. А собі: «Я втомлена. Я більше не знаю, що таке ранок без тиску. Я забула, як звучить мовчання в голові. Я живу в постійному чеканні нічого.
Ніякої драми, ніякої кульмінації — просто нескінченна черга задач. Як лінійка чеків у супермаркеті: один за одним, автоматично, без відпочинку. І знаєш, мамо? Це теж не “нормально”.
Але це моє. Бо в цій втомі є свобода. Я можу змінити напрямок. А якщо піду туди, куди “треба” — зламаюсь. І тоді вже не буде кого лагодити.»
Я зупиняюся. Закриваю ноутбук. І…
…плачу. Вперше за кілька місяців. Без сліз на роботі, без “тримайся”. Просто тихо, майже беззвучно плачу.
22:13.
Повідомлення від мами.
Мама:
«Прости, якщо сьогодні була різкою. Просто боюся, що тобі важко. Хочеться тебе обійняти. І нагодувати».
Я:
«Мені теж важко, мамо. Але обійми допомогли б. Навіть віртуальні.»
Мама:
«Надішлю посилку з твоїм улюбленим варенням. А ти спробуй хоч один день нічого не робити. Для мене. Окей?»
Я усміхаюся крізь сльози. Варення — це її особлива мова любові.
Я вкладаюся в ліжко. Завтра знову буде ранок. І я знову вставатиму о 6:27. Але вже з відчуттям, що я — не тільки функція. Я — людина.
07:03.
Я запізнилася на тролейбус.
Але вперше — не панікую. Стою на зупинці, повільно п’ю каву з автомату. Мабуть, найгірша кава у світі, але вона гаряча. І зараз — це головне.
Мама вчора ще написала:
«Знаєш, може, я просто боюся, що твоя свобода — це те, що мені самій не вдалося. І мені боляче, що ти йдеш туди, де я не розумію, як тебе захистити.»
Я перечитувала це повідомлення тричі.
У кав’ярні все звично. Миготять обличчя, замовлення, склянки, дзвін ложок.
Я працюю — але якось повільніше. Спокійніше.
Ніби в мені хтось вимкнув “режим виживання” і дозволив просто… бути.
У двері заходить дівчина — невисока, в сірому пальті і з блокнотом у руках. Сідає біля вікна. Просить латте. Поки я готую, чую її розмову телефоном:
— Та ні, не інтерв’ю. Я просто збираю історії для проєкту. Про тих, хто працює “не так, як треба”. Хто відчуває, що їх не бачать.
Я підходжу з кавою. Ставлю перед нею.
— Підслухала випадково. Хороша тема. – промовляю до неї.
Вона посміхається:
— А ти? Тебе бачать?
Я мовчу.
Потім відповідаю:
— Не завжди. Але я вчуся бачити себе. Це важче, ніж здається – відповідаю я, сповнена твердості і впевненості в собі, як мені здалося.
Вона з цікавістю дивиться на мене. Відкриває блокнот.
— Можна кілька слів про тебе? Невелике інтерв’ю. Анонімно, якщо хочеш.
Я на мить вагаюся. А потім сідаю поруч.
— Я працюю на трьох роботах. Сама. Втомлена. Але я нарешті починаю розуміти: я не невдаха. Я просто шукаю своє місце. І, можливо, вже ближче до нього, ніж думаю.
Вона киває мовчки. Записує.
— Це звучить як початок.
Після зміни я йду повз книжкову крамницю. І раптом зупиняюсь.
У вітрині — оголошення:
«Потрібен продавець-консультант на півставки. Любов до слів — обов’язкова. Досвід — бажаний, але не критично важливий.»
Я стою перед ним п’ять хвилин. А потім фотографую.
Можливо, це теж не “нормальна” робота. Але… моя. Може стати моєю.
Удома я відкриваю баночку варення, яку мама надіслала поштою. Я їм його ложкою, прямо так, без хліба.
На екрані — лист від тієї дівчини з блокнотом.
«Дякую за твою історію. Вона буде в нашому збірнику. Якщо захочеш — можемо поговорити ще. Думаю, в тобі є письменниця, яка чекає свого часу.»
Я усміхаюся. І вперше за довгий час — не тому, що “треба триматися”.
22:17.
Пишу мамі.
Я:
«Я сьогодні відмовилась від флаєрів. І подала заявку в маленький книжковий магазин. Не тому, що легше. А тому, що ближче до мене.»
Мама:
«Пишаюся тобою. Ти сильна. І дуже справжня.»
Історія не закінчилась. Але я вже не боюсь, що вона неправильна.
Бо вона — моя.
