— Ой, Ленусь… Ти не повіриш!
Марина завмерла з відкритою сумкою. Її рука, прикрашена масивними срібними перснями, застигла в глибині шкіряного шопера.
Обличчя витягнулося, брови злетіли будиночком, в очах — паніка. Театральна така, знаєте, добре відрепетирувана паніка акторки провінційного театру.
— Що сталося? — запитала я, хоча вже знала відповідь. Знала її напам’ять.
— Гаманець! — вона розпачливо сплеснула руками. — Лено, я його, здається, в іншій сумці залишила.
У тій, бежевій, з якою вчора до театру ходила. Ну й халепа! Яка ж я розсіяна, боже мій! Ну чому я така?
Вона розгублено закліпала віями. Накладними. Довгими, наче віяла.
Офіціант стояв поруч — молоденький хлопчик у фартуху, який ніяково переминався з ноги на ногу.
Папка з рахунком лежала на столі між нами. Сума там була… чимала. Ми гарно посиділи.
— Марино, ти впевнена? Подивися на дні, — спокійно сказала я, спостерігаючи за цим перформансом.
— Та немає його там, Ленусь, точно немає! Дивись, тут тільки ключі, серветки й помада, — вона демонстративно перетрусила вміст сумки, не доходячи до потаємних кишень. — Ну ось що мені робити?
Офіціанте, вибачте, а у вас немає оплати за номером телефону? Або, може, за QR-кодом на рахунок закладу?
— На жаль, ні, — ніяково усміхнувся хлопець. — Тільки термінал або готівка.
— Який жах, який сором, — Марина трагічно зітхнула й повернулася до мене. — Оленко, виручиш? Я тобі потім перекажу. Прямо з дому, щойно перевзуюся. Чесне слово, одразу залізу в додаток і скину!
У повітрі пахнуло її парфумами — солодкими, важкими, ванільними. Цей шлейф завжди мене трохи душив, але я терпіла. Подруга ж. Ще зі шкільної лави.
— Виручу, Маринко. Як завжди, — зітхнула я.
Я дістала картку й приклала до терміналу. Термінал пискнув. Списано: дві тисячі чотириста гривень за нас двох.
Марина миттєво просяяла, а трагічна маска злетіла з її обличчя, наче її й не було.
— Ой, ти моя рятівниця! Що б я без тебе робила! Люблю тебе!
Вона потягнулася, щоб поцілувати мене в щоку. Її шкіра була щільно припудреною і сухою, а губи — липкими від блиску.
— Офіціанте, дякуємо, все було дуже смачно! На рівні!
Ми вийшли на вулицю. Вересень цього року видався суворим і вітряним. Я щільніше застебнула плащ, а Марина йшла розстебнутою — у новому брендовому тренчі, з ефектно розвіяним шарфом.
Я йшла поруч і рахувала. Це був п’ятий раз поспіль. П’ятий!
— Слухай, Марино, — не витримала я. — А пам’ятаєш, минулого разу в піцерії ти теж забула пін-код від нової картки? Ти її розблокувала?
— Ой, та там ціла історія! — відмахнулася вона, навіть не дивлячись на мене. — Банк заблокував рахунок через якусь підозрілу активність, уявляєш? Я три дні з підтримкою сварилася. Таке творять, жах!
— А тиждень до того? Коли телефон «заглючив» перед оплатою таксі?
— Ну, Лено, ну техніка ж, що ти від неї хочеш? Айфон уже старий, батарея не тримає, додатки вилітають. Мені взагалі новий треба купувати, а грошей зараз ну зовсім в обріз!
Вона говорила це так легко, ніби я не позичала їй сумарно вже тисяч п’ять за останній місяць. І жодного разу вона нічого не повернула.
— Слухай, — раптом прощебетала Марина, беручи мене під руку. — А давай зайдемо в магазин на розі? Мені терміново потрібна туш, моя зовсім висохла, вії не нафарбуєш нормально.
— Марино, у тебе ж немає гаманця. За що ти її купиш?
Вона на секунду збилася з кроку, але миттєво зорієнтувалася:
— Ну то я просто гляну! Прицінюся, виберу щіточку. А куплю завтра, коли з грошима буду. Ну ходімо, Ленусь, будь людиною, чи тобі шкода п’яти хвилин?
Гаразд, зайшли. Марина одразу попрямувала до стенду з люксом.
— О-о-о… Дивись, яка краса! — вона схопила важкий флакон. — Том Форд. Вишня. Боже, я про нього мріяла пів року! Олено, швидше йди сюди, нюхай!
Вона пшикнула мені на зап’ястя. Різкий, густий запах ударив у ніс.
— Приємно, — відповіла я без особливого ентузіазму. — Але дуже солодкі.
— Нічого ти не розумієш, це не просто приємно, це божественно! Шлейф — на мільйон! — вона закотила очі. — О, дивись! І знижка тридять відсотків! Це ж знак долі, Олено! Реально знак!
Шкода, що я сьогодні без грошей… — картинно зітхнула Марина й поставила парфуми на полицю, але руку так і не прибрала. — Серце просто розривається. Може…
Вона вичікувально подивилася на мене. Я мовчала.
Вона явно чекала, що я скажу: «Маринко, ну давай я тобі й парфуми куплю, потім віддаси». Але я мовчала, кам’яніючи зсередини.
І тут у її сумці задзвонив телефон.
— Ой, хто це там? — загарчала вона. — Зараз, почекай, Ленусь.
Вона почала порпатися в тому самому шопері. Довго шукала, дзвеніла ключами, шурхотіла чеками.
І раптом із надр сумки на білу кахельну підлогу з глухим звуком випав гаманець.
Червоний. Шкіряний. Яскравий, як сигнал тривоги. Марина завмерла. Я теж.
Вона блискавично, судомним рухом наступила на нього своїм модним черевиком.
— Ой! — пискнула вона.
Я дивилася на її ногу, з-під якої стирчав червоний шкіряний кутик.
— Марино. А що це під твоїм черевиком? — тихо запитала я.
— Де? — вона вдала, ніби озирається по сторонах. — А, під ногою? Та це… Це старий хлам, Оленко.
Там лише дисконтні картки магазинів одягу та візитки якісь. Сміття всяке, давно треба викинути.
— Підніми його.
— Олено, ну навіщо? Там підлога брудна, нащо мені руки бруднити? Потім підберу, або прибиральниця змете.
— Підніми, Марино. Зараз же. — Мій голос став тихим і дивно хрипким.
Вона зрозуміла, що акторська гра провалилася. Нахилилася, незадоволено цокнувши язиком, і підняла гаманець.
У першій же прозорій кишеньці виблискувала банківська картка. А за нею проглядала акуратно складена купюра у п’ятсот гривень.
Запала тиша. Лише десь на фоні грала ненав’язлива попса.
— Ти сказала, що забула гаманець в іншій сумці, — повільно промовила я. Кожне слово давалося важко. — Ти сказала, що у тебе немає з собою картки.
Марина випрямилася, і її обличчя вмить змінилося. Куди поділася «милість» та «розсіяність»?
На мене дивилася холодна, розважлива жінка. Погляд став жорстким, губи стислися в тонку лінію.
— Ну і що? — різко запитала вона, схрестивши руки на грудях.
— У якому сенсі — «ну і що»?! Ти збрехала мені в очі! Ти змусила мене заплатити за твоє замовлення, за твої креветки й напої, а сама ходиш із грошима в цій самій сумці!
— Ой, Олено, не починай цей цирк, благаю! — вона зневажливо махнула рукою. — Подумаєш, заплатила! У тебе гроші є, ти нормально заробляєш.
І чоловіка немає, дітей немає, на кого тобі витрачатися? А в мене зараз ремонт у вітальні й кредит за машину! Мені ці гроші потрібніші, зрозумій ти нарешті!
— Тобі мої гроші потрібніші на тигрові креветки й дороге червоне? Ти серйозно?!
— Та хоч на креветки! Я що, не людина? Я теж хочу жити нормально й розслаблятися в хороших закладах!
А ти… Боже, яка ж ти просто дріб’язкова рахункарка. Корпишся над кожною копійкою. Фу, навіть огидно дивитися.
Вона говорила це мені в очі без жодної краплі сорому. Тільки злість. Шалена злість через те, що її зловили на гарячому.
— Ти рахуєш мої копійки? — продовжувала вона закипати, роблячи крок до мене. — І це називається подруга!
Через якісь нещасні гроші влаштувала мені сцену посеред магазину! Та я б віддала тобі їх! Потім! Колись!
— Колись? — перепитала я, і перед очима пронеслися всі її «колись». — Як за каву? Як за обіди? Як за таксі? Знаєш що, Марино… Купи собі ці парфуми.
— Що? — вона насупилася, не чекаючи такого повороту.
— Купи, кажу. У тебе ж є картка, і гроші на ній, як я бачу, є. Купи цей свій Том Форд і пахни дорого. А за вечерю поверни мені все негайно. Переказом на картку. Просто тут і просто зараз.
— Ти здуріла? Нічого я не скидатиму! Це був твій дружній жест, ти сама погодилася!
— Це був обман і маніпуляція, Марино. Переказуй гроші. Або я просто зараз почну на весь цей зал голосно розповідати, як ти щойно «забула» гаманець, щоб розвести подругу на вечерю.
А тепер стоїш і вибираєш парфуми за п’ять тисяч. Давай, перевіримо, як на це відреагують консультанти та відвідувачі.
Вона вмить зблідла й озирнулася на персонал. Репутація, картинка дорогого та успішного життя для неї були всім.
Вона судомно, ледь не ламаючи нігті, дістала телефон і злісно ткнула пальцем в екран.
— На, забирай свої копійки! — процідила вона крізь зуби.
Дзинь. На мій екран прийшло сповіщення: «Зарахування: 1600 грн».
— Подавись, скупердяйко, — прошипіла вона, дивлячись на мене з люттю. — Більше мені не дзвони. Ми більше не подруги.
— І слава богу. Я й не збиралася.
Я розвернулася й пішла до виходу. Спиною я відчувала її ненависний, пекучий погляд.
У віддзеркаленні вітрини магазину я побачила, як вона, так і не купивши парфуми, роздратовано сховала гаманець і вибігла на вулицю, рушивши в протилежний бік.
Я йшла містом. Осінній вітер бив у обличчя, але мені було гаряче.
Щоки палали, руки трохи тремтіли від адреналіну, але всередині панувала дивовижна, кришталева чистота. Наче я нарешті вимила вікна, які роками були заляпані брудом.
Чи втратила я подругу? Ні. Я просто позбулася п’явки, яка багато років нею прикидалася.
Я зайшла в маленьку затишну кав’ярню на розі.
— Дівчино, мені, будь ласка, велике какао, — усміхнулася я баристі.
— З маршмелоу?
— Так, давайте з маршмелоу.
Я дістала картку, приклала до терміналу й оплатила. Сама. Тільки за себе.
І знаєте що? Це було найсмачніше какао в моєму житті.
