— За цю квартиру ми віддаємо шалені гроші, зате поглянь, який статус!
Анжеліка обвела рукою простору кухню з панорамними вікнами.
На її обличчі застиг вираз людини, яка нарешті дорвалася до гарного життя і тепер поспішає тикати ним у ніс усім довкола.
— Не те що ваші панельки на околиці, — додала вона виклично, ковзнувши поглядом по моїй простій домашній кофті. — Тут лише вид з вікна коштує більше, ніж усі ваші меблі.
— Головне, щоб вам було комфортно, Лікочко, — миролюбно відгукнулася наша мама, Софія Іванівна.
Вона сиділа на краю великого обіднього столу й незворушно поправляла комір в’язаної жилетки.
Мій брат Євген занурив голову в тарілку з нарізкою й намагався ні на кого не дивитися. Виделка в його руці ледь тремтіла.
Ми прийшли до них на новосілля. Місяць тому Женя з дружиною переїхали в цей житловий комплекс.
Анжеліка всім родичам розказувала про закриту територію, консьєржа та мармурову плитку в під’їзді.
На сімейних застіллях тепер тільки й мова була, що про респектабельних сусідів та дорогі машини на парковці.
— Тут люди суцільно пристойні, — щебетала невістка, ставлячи на стіл салатницю. Вона поправила волосся й гордо випрямилася. — Не те що в нашому колишньому районі, де під вікнами вічно хтось кричав.
— Пощастило вам, — без виразу мовила я, підхопивши шматочок огірка.
— Женя ледве домовився! — Анжеліка з натяком поглянула на чоловіка. — Господиня цієї квартири — принципова дама. Здає житло тільки через перевіреного ріелтора. Кого попало на поріг не пустить.
Євген мовчки колупав салат і так і не підвів очей.
Я чудово пам’ятала, як усе починалося. Ще півтора місяця тому Женя з Анжелікою жили в старенькій хрущовці, що дісталася братові від бабусі.
Квартира була невелика й потребувала ремонту, зате своя — без іпотеки та орендної плати.
Проте Анжеліку це категорично не влаштовувало.
— Я не збираюся все життя марнувати в цій дірі! — заявляла вона на кожній сімейній вечері.
— Ліко, це нормальна квартира, — втомлено відбивався Євген. — Давай шпалери переклеїмо, ламінат постелимо. Навіщо нам чужу орендувати?
— Щоб я не почувалася гіршою за інших! — відрізала вона. — У мене всі подруги живуть у нормальних будинках. Тільки я, наче жебрачка, заходжу в під’їзд, де фарба зі стін сиплиться.
Женя намагався сперечатися, наводив аргументи про економію та майбутніх дітей. Усе марно. Анжеліка методично тиснула на нього день у день.
— Ти ніби закрита книга, Женю, — дорікала вона. — Жодних амбіцій. Звик жити у вічній ролі маленького хлопчика, якому бабуся залишила житло. А я хочу нормального чоловіка, який може забезпечити статус!
Євген тримався довго, але вода камінь точить. Коли Анжеліка спакувала дві дорожні сумки й заявила, що їде до матері в область, бо їй соромно перед знайомими, брат здався.
Він примчав до своєї матері пізно ввечері. Виглядав так, ніби власноруч розвантажував вагони. Впав на табурет у батьківській кухні й обхопив голову руками.
— Мамо, вона мене з’їсть, — вичавив він. — Вимагає елітне житло. Погрожує розлученням. А де я їй візьму гроші на перший внесок?
— А орендувати за шалені суми, виходить, гроші є? — слушно уточнила мама, ставлячи перед ним кухоль гарячого чаю.
— Здамо бабусину, додамо з зарплати, — плутано пояснював Євген. — Я вже й підробіток знайшов. Аби тільки вона заспокоїлася.
Він не був готовий поставити її на місце. Мама це розуміла. І тоді вона ухвалила рішення, про яке ніхто, крім мене та Жені, не знав.
Три роки тому Софія Іванівна вдало продала дачу. Ділянка була велика, місце гарне. Додала заощадження, які збирала все життя, і вклалася в новобудову на стадії котловану.
Будинок звели. Ремонт робили довго, наймали тямущих майстрів. Вирішили здавати в оренду, щоб до пенсії мала гарну добавку.
Мама міркувала практично: раз уже син готовий віддавати чужим людям величезні суми заради примх дружини, нехай краще ці гроші залишаються в родині.
Дозволила їм переїхати, але поставила сувору умову: орендну плату він сплачуватиме вчасно і за ринковою вартістю.
А щоб невістка не розслаблялася й не вважала ці метри своїми, усе оформили хитро — через знайомого ріелтора.
Анжеліка свято вірила, що вони орендують житло у суворої й дуже заможної жінки, яка живе за кордоном і вимагає ідеального порядку.
Євген клятвено обіцяв мамі, що дружина ні про що не дізнається. Йому так було простіше.
І ось тепер ми сиділи на цій самій кухні, а невістка продовжувала розхвалювати своє «розкішне» життя.
— Ой, Владо, ти б побачила їхній договір, — хитро примружилася Анжеліка, наливаючи собі сік. Вона діловито поправила рукав. — Там крок ліворуч, крок праворуч — штраф. Жодних тварин, ідеальна чистота, перевірки щомісяця через довірену особу.
— І правильно, — мама промокнула губи паперовою серветкою. — Чуже майно треба берегти. Ремонт нині дорого коштує.
— Бережемо! — обурилася Анжеліка й виклично поглянула на свекруху. — Але й вимагаємо відповідно!
Ми за ці метри чималу суму відвалюємо. Я свої права знаю. Якщо я плачу, сервіс має бути на найвищому рівні.
Вираз обличчя невістки раптом змінився. Вона згадала щось важливе й кинулася до кухонного гарнітура. Відкрила кран, підставила склянку під тоненьку цівку води.
— До речі, Жень! Я ж тобі ще вчора казала, що фільтр барахлить? Вода ледь тече! Я так готувати не можу. За що ми такі гроші платимо?
— Ліко, я завтра подивлюся, — примирливо почав брат, обережно відсуваючи тарілку. — Куплю картридж і заміню, це справа п’яти хвилин.
— Що ти там подивишся? — розлютилася невістка й з гуркотом поставила склянку на стільницю. — Ти що, сантехнік? Я не наймалася бігати з каструльками й чекати, поки накрапає!
— Ліко, давай не зараз, — напівголосно попросив Євген.
— Ні, саме зараз! — Анжеліка вперла руки в боки. — Я зараз зателефоную господині, нехай вона оплачує майстра! Це її обов’язок.
Євген подався вперед:
— Не треба дзвонити, вже пізно! Вихідний день, люди відпочивають. Самі розберемося.
— Якраз час! — безапеляційно заявила Анжеліка. Вона рішуче дістала телефон із кишені. — У мене є її особистий номер, ріелтор дав для екстрених випадків.
Ось нехай і вирішує питання. Ми ж не в економкласі живемо, щоб терпіти незручності.
Євген кинув на маму панічний погляд. Я сперлася ліктями на стіл і приготувалася до вистави. Мама ж продовжувала незворушно жувати огірок.
Невістка набрала номер, злобливо блиснувши очима в бік чоловіка, і увімкнула гучний зв’язок. З динаміка пролунали довгі гудки.
— Зараз вона в мене отримає, — пробурмотіла Анжеліка собі під ніс. — Я влаштую їй прочуханку.
У ту ж секунду на столі, просто перед тарілкою Софії Іванівни, ожив старенький смартфон у потертому чохлі. На всю простору кухню заграла бадьора мелодія зі старого фільму.
Анжеліка завмерла. На маминому екрані великими літерами світилося: «Ліка, невістка».
Мама не поспішаючи дожувала огірок, витерла руки серветкою й підняла слухавку. Гудки на телефоні Анжеліки миттєво припинилися.
— Слухаю тебе, дитинко, — рівно промовила Софія Іванівна, дивлячись просто на невістку. — Фільтр, кажеш, барахлить? Вода ледь тече?
У кухні стало так тихо, що було чути, як за вікном гуде вітер.
Анжеліка повільно опустила руку. Її обличчя витягнулося, губи сіпалися, але вона не змогла промовити й слова.
Другого номеру телефону свекрухи вона не знала. Ліка переводила ошаленілий погляд з екрана на свекруху, а потім на чоловіка.
Євген старанно вивчав візерунок на скатертині й, здається, навіть перестав дихати.
— Завтра Влада ще до вас завітає, подивиться, що там із картриджем, — тим самим миролюбним тоном продовжила мама й спокійно відхилила дзвінок. — Майстра викликати не будемо, нема чого чужим людям по квартирі тупотіти. Самі впораємося.
Анжеліка відкривала й закривала рот. Уся її «столична» вишуканість зникла за мить. Вона виглядала розгубленою й раптом якоюсь дуже маленькою на цій величезній дорогій кухні.
— Це називається інвестиції, Лікочко, — мимохідь додала я, допивши сік. — І сімейний бізнес.
Мама засунула телефон у сумку й неквапливо підвелася:
— Гаразд, ми засиділися у вас. Дякую за гостинність, салати смачні вийшли. — Вона поправила жилетку й попрямувала до передпокою. — А фільтр завтра полагодимо, раз ви вже так сумлінно платите.
Ми одягалися в повній тиші. Євген проводжав нас сам. Анжеліка так і залишилася стояти посеред кухні, спантеличено дивлячись на нещасний кран.
Брат винувато відводив погляд, подаючи мамі пальто.
— Мамо, вибач, що так вийшло, — приглушено пробурмотів він біля дверей. — Я їй не казав, чесно.
— Та я знаю, синку, — мама поплескала його по плечу. — Ти головне перекази роби вчасно. І дружину заспокой.
Минуло два тижні. Євген заїхав до мами в її стару двокімнатну квартиру, привіз гостинці.
Сварка того вечора тривала в них до пізньої ночі. Анжеліка кричала, плакала, збирала речі, погрожувала поїхати до матері в село. Обурювалася, що її ошукали й виставили дурепою перед родичами.
Але з’їхати вони так і не зібрались. Порахували, прикинули — за такі гроші квартиру аналогічного рівня в цьому районі не знайти.
А повертатися в стареньку хрущовку Анжеліці після всіх хвальковитих відповідей подругам не дозволяла гордість.
Довелося змиритися з тим, що «сувора бізнес-леді» живе за дві зупинки звідси й іноді заходить перевірити, чи все в порядку.
Про «елітний статус» та «пристойних сусідів» Анжеліка у нашій присутності більше не згадує.
Стала тихою, шовковою й при зустрічі вітається першою. А фільтр для води Євген замінив сам — наступного ж ранку.
