— Мамо, ну що ти собі вигадала? — голос доньки, Ані, у телефонній трубці звучав стурбовано. — Який ще будинок для літніх людей?
— Та я нічого не надумала, донечко. Просто розмірковую. Мені тут самій важко. То дах протікає, то паркан похилиться. А руки вже не ті.
— Мамо, та ми ж з Ігорем тобі сто разів казали! Продай свій будиночок, переїжджай до нас! Місця всім вистачить!
— Та куди я до вас? У вас і так двоє дітей, своє життя. Буду вам заважати.
— Нічого, ти не будеш заважати! — спалахнула Аня. — Ми ж затіяли прибудову, пам’ятєш? Якраз для тебе кімнату зробимо! З окремим входом, зі своїм санвузлом.
Як маленька квартирка буде. І гроші від твого будинку якраз у будівництво вкладемо. І тобі не самотньо буде, і нам спокійніше.
Я мовчала. Її слова звучали так солодко, так правильно. Продати цей старий будинок, де кожен куточок нагадував про покійного чоловіка, і переїхати до єдиної доньки. Бути поруч з онуками.
Хіба не в цьому й полягає правильна, щаслива старість?
— А Ігор? Що Ігор скаже? — запитала я.
Зять у мене був добрий, працьовитий, але мовчазний. Ніколи не знаєш, що в нього на думці.
— Та що там Ігор? Він тільки «за»! Каже: «Мама у нас одна, треба, щоб поруч була». Мамо, ну наважуйся!
І я наважилася…
— Валентино Петрівно, ви впевнені? — ріелтор, молоденький хлопчина в окулярах, дивився на мене зі співчуттям. — Може, не варто? Будинок гарний, земля…
— Впевнена, Михайле, впевнена. До доньки переїжджаю. Треба допомагати, поки є сили.
Я підписувала документи, і рука трохи тремтіла. Наче я не будинок продавала, а відрізала від себе щось живе.
Ось тут, біля ґанку, Анечка зробила свій перший крок. А ось під цією яблунею ми з чоловіком пили чай літніми вечорами.
Але я відганяла ці думки. Попереду — нове життя. Поряд із найближчими.
— Мамо, ну як тобі? Подобається? — Аня кружляла по новій кімнаті, що пахла свіжою фарбою.
Прибудова вийшла як треба. Світла, простора. Маленька кухонька, власний душ. Я розставила свої старі меблі, повісила свої фіранки. І дім одразу став моїм.
— Добре, донечко. Як у раю.
— Ну ось! А ти боялася! — вона обійняла мене. — Тепер ми завжди разом.
Ігор стояв у дверях, посміхався.
— Живіть, мамо. Ні в чому собі не відмовляйте.
І я жила. Допомагала з онуками, варила варення, копалася в маленькому квітнику, який розбила під вікном. Я була щаслива. Я була потрібна. Здавалося, так буде завжди.
Біда прийшла, як завжди, несподівано. Донька пішла з життя від страшної хвороби за пів року. Виявили її вже на четвертій стадії. Ніщо не допомогло.
Я пам’ятаю лише її схудлу руку в моїй і тихий шепіт: «Мамо, ти тільки Ігоря й дітей не кидай…».
Після похорону в домі запанувала тиша. Ігор похмурнів, замкнувся в собі. Онуки, п’ятнадцятирічна Катя та дванадцятирічний Паша, ходили по дому, наче привиди.
Я взяла на себе всі домашні справи. Прала, прибирала, готувала. Намагалася склеїти уламки нашого розбитого життя.
— Ігорю, ти б поїв. У тебе зовсім обличчя схудло та змарніло.
— Не хочу, мамо Валю. Не лізе.
— Треба, синку. Заради дітей треба. Анечка б не хотіла, щоб ти так мучився.
— А чого б вона хотіла? — він піднімав на мене порожні очі. — Щоб жила? А її ж більше немає.
Минуло пів року. Потім рік. Час — поганий лікар, але хороший анестезіолог.
Біль притупився. Ігор почав потроху виходити зі свого заціпеніння. Став більше спілкуватися з дітьми, навіть з’їздив кілька разів на риболовлю.
Я зітхнула з полегшенням. Жяття триває.
А потім він привів додому іншу жінку. Світлану, років сорока п’яти.
— Мамо Валю, знайомтеся. Це Світлана. Вона житиме з нами.
Я дивилася на неї, на її переможну посмішку, і відчувала, як земля розсувається під ногами.
Але я промовчала. Він удівець. Має право на щастя. Я не маю права йому заважати.
— Бабусю, а ця тітка Світлана тепер завжди з нами житиме? Як гадаєш? — запитала мене онучка Катя того ж вечора.
— Напевно, Катю. Татові одному важко.
— Вона мені не подобається. Вона сказала, що мої плакати на стіні — це повний несмак. І парфумами від неї тхне різкими на весь будинок.
Я обійняла її.
— Потерпи, сонечко. Усе налагодиться.
Але нічого не налагоджувалося. Світлана швидко освоїлася.
Вона наполягла на заміні меблів у вітальні, зняла й прибрала фіранки. Мої, Анечкині, які ми разом обирали.
І вона почала командувати на кухні.
— Валентино Петрівно, навіщо ви варите такий жирний суп? Це дуже шкідливо. Ми за здорове харчування.
— Але Ігор любить…
— Ігор тепер їстиме те, що корисно, — відрізала вона, не дослухавши.
Я намагалася не вступати в конфлікти. Йшла до себе в прибудову, зачиняла двері. Але й там вона мене діставала.
— Валентино Петрівно, а що це у вас телевізор так голосно працює? У мене вже від нього голова болить.
— Та я ж у себе. Двері зачинені.
— А чути все одно добре. Зробіть тихіше.
Я почувалася чужою. Зайвою. У будинку, де колись жила моя донька.
Розмова відбулася через два місяці після її появи. Увечері, на кухні, коли прийшов Ігор. Світлана сиділа поруч.
— Мамо Валю, нам треба поговорити.
Я сіла. Серце забилося шалено.
— Ми зі Світланою вирішили одружитися, — сказав він, не дивлячись на мене.
— Це добре, Ігоре. Щастя вам та любові.
— Дякую, — він запнувся. — І ми хочемо почати нове життя. З чистого аркуша.
— Я розумію.
— І… загалом, Світлана почувається тут некомфортно.
Я подивилася на Світлану. Та сиділа з виразом ображеної доброчесності.
— Я не можу почуватися господинею, коли… — почала вона.
— Коли в будинку живе колишня теща, — закінчив за неї Ігор.
Я мовчала. Я все зрозуміла.
— Ви ж розумієте, мамо Валю, — продовжував він, набираючись сміливості. — У вас є пенсія. Ви ще міцна жінка.
Ви можете винайняти собі кімнату. Або повернутися до рідного села. У вас же там є родичі?
— Родичі? — я посміхнулася. — Племінники, яких я бачила востаннє десять років тому.
— Ну ось… Ми вам допоможемо на перших порах. З грошима.
— Допоможете? — я пильно подивилася на нього. — На ті гроші, які я вклала в цей будинок?
Він почервонів.
— Мамо Валю, ну не починайте. Це було ваше рішення. Ви ж заради Ані старалися.
— Заради Ані. Так. І заради онуків. А тепер Ані немає. І я вам не потрібна.
— Ну чому ж, — втрутилася Світлана. — Ми будемо дуже раді, якщо ви будете приїжджати в гості. Відвідувати онуків.
«Відвідувати онуків». Частково у моєму домі.
— Коли я маю виїхати? — запитала я, відчуваючи, як усередині все кам’яніє.
— Ну… чим швидше, тим краще, — сказав Ігор. — Нам треба буде починати ремонт.
Я встала.
— Добре. Я виїду завтра.
Я пішла до себе. Зібрала маленьку валізку. Фотографії. Кілька речей Ані. Що ще мені було потрібно?
Уночі я чула, як за стіною вони про щось шепотілися. Напевно, обговорювали колір нових шпалер.
Я повернулася до села. Родичі мене не прийняли. Я прийшла до своєї старої сусідки, Марусі. Вона жила сама в маленькому будиночку.
— Петрівно, це ти? Що сталося?
— Сталося, Марусю. Мене вигнали.
Вона ахнула, розвела руками.
— Та як же так?
— Ось так.
— І де ж ти житимеш?
— Не знаю.
— Залишайся в мене, — сказала вона, не вагаючись. — У літній кухні поживеш. Там є пічка, ліжко. Не палаци, звісно, але все-таки дах над головою.
І я залишилася. У цій крихітній, вріслій у землю кухоньці.
Іноді я йду вулицею повз свій старий будинок. Там живуть чужі люди. Вони поставили новий паркан, посадили інші квіти.
Я дивлюся на нього, і в мене серце кров’ю обливається.
Я знаю, що не можна було цього робити. Не можна було позбуватися свого куточка. Ні заради доньки, ні заради онуків.
Бо коли ти стаєш старим і непотрібним, єдиний, хто в тебе залишається, — це ти сам. І чотири стіни, в яких ти — господар.
А я проміняла свої стіни на ілюзію сім’ї. І залишилася ні з чим на старості років.
