Олена Сергіївна вийшла заміж пізно (на думку її матері) — у тридцять один рік.
Але так уже вийшло, хоч зовні Олена мала непогану зовнішність — блакитні очі, русяве, трохи кучеряве волосся до плечей, мила посмішка.
— Раніше треба було чоловіка шукати, а ти все вчилася і вдома сиділа. А твої подружки кращих женихів собі вибрали, — бурчала Анна Дмитрівна, мати Олени, — а тепер ось що залишилося, те й підбирай.
Не подобається мені твій залицяльник Іван. Начебто він простий, батьки з села, а гонору — хоч відбавляй… Що це взагалі таке?
Іван дійсно мав складний характер, владолюбний, зарозумілий і нетерпимий.
Але це з’ясувалося, коли Олена вже вийшла за нього заміж.
Спочатку Іван тримався, гарно залицявся, дарував квіти й був дуже уважним.
А коли минув перший романтичний період молодої сім’ї, чоловік почав виявляти свій характер, зухвало роблячи Олені зауваження з будь-якого приводу.
Він навіть не замислюювався, що суворим повчальним тоном може її образити. Але Олена старалася, хотіла зберегти сім’ю, слухала чоловіка.
Працювала в проектному інституті, була шанована на роботі, і вдома все встигала, а Іван тільки хмурився і зривав свій поганий настрій на ній.
У них народився Антошка, і коли хлопчик почав хворіти та не спати ночами, Іван і зовсім віддалився, йдучи ночувати в іншу кімнату, щоб його не турбували.
Коли Антону виповнилося чотири роки, батьки розлучилися.
Олена, втомлена від характеру чоловіка, зважилася сама виховувати сина, а Іван з легкістю, яка ранила Олену найбільше, погодився на розлучення.
Як пізніше з’ясувалося, у нього вже було, до кого піти. На щастя, Іван швидко переїхав із другою дружиною в інше місто, і Олені стало набагато легше, принаймні не було шансу зустріти свого колишнього на вулиці…
Всю свою ніжність Олена Сергіївна витрачала на єдиного сина Антона.
— Оленко, — не раз казала їй мати, — ти ще молода, симпатична, вийшла б заміж, або хоч якогось друга знайшла для себе…
Але Олена не слухала Анну Дмитрівну і старанно працювала, щоб забезпечити сина всім необхідним.
Вона економила, щоб накопичити Антону на навчання, і на весілля, і собі відмовляла у всьому. Аліменти від чоловіка були дуже скромними.
Антон ріс, добре вчився, у старших класах займався з педагогами, щоб підготуватися до вступу в інститут.
Олена захопила його своєю професією, і він, закінчуючи навчання, вже знав, що мати домовилася у своєму інституті, щоб його взяли туди на роботу.
— Якраз я скоро вийду на пенсію, а ти й прийдеш до нас як молодий фахівець! Директора я вмовила. Він знає нашу сім’ю давно, і обіцяв взяти тебе… — раділа Олена Сергіївна.
Антон вивчився, повернувся додому і відразу ж почав працювати в проектному інституті, де довгі роки працювала його мати.
— Постараюся тебе не підвести! — обіймав він матір, — а ти вже скоро відпочиватимеш… Зміна поколінь!
Через рік Олена вийшла на пенсію, їй якраз виповнилося п’ятдесят п’ять років, і до цього часу Антон підшукав собі дівчину Настю.
Це була миловидна блондинка з пишними формами і стрункими ногами. Антон був закоханий по вуха, і пара готувалася до весілля.
Олена Сергіївна раділа за сина. Одне затьмарювало тепер — це згасання її матері.
Анна Дмитрівна вже відзначила своє вісімдесятиріччя, і раз у раз біля під’їзду її квартири зупинялася швидка.
Олена то жила у матері, у дні її особливого нездужання, то знову поспішала до себе, але щодня відвідувала матір, приносила їй їжу, купувала ліки.
А мати розпитувала про молодих, про погоду і про здоров’я самої Олени.
— Ось я скоро піду, донечко, — говорила Анна Дмитрівна, — а ж болить моя душа за тебе. Не за Антошку, він чого, він не один, з дружиною. Вони здорові, молоді, сильні.
А ти в мене все життя Антошку виховувала, тягнула, вчила, ось і на весілля накопичила, і на машину ми їм з тобою подарували грошей. Все на нього.
Сама ти ні заміж не вийшла, ні на море жодного разу не з’їздила… Мені тебе шкода. І я ось уже другий рік хворію, на твоїх плечах знову ж таки все.
— Та що ти, мамо, я ні про що не шкодую… Антон, так, він моє світло у вікні… — почала було Олена.
— Ось саме, що світло у вікні, а так і не повинно бути. Ти його розбалувала… Ось після весілля вже пів року минуло, а до мене вони жодного разу не приходили…
Хоч знають, що я хвора, на межі вже… Може, й більше не побачимося… І до тебе не заходять. Хіба це правильно? — хвилювалася мати Олени.
— Та що ти, мамо, у них медовий місяць. Їм не до нас. До того ж вони працюють… — Олена заступалася за сина і невістку.
— Ні, — похитала головою Анна Дмитрівна, — не те ти кажеш. Мати є мати. І скільки ти для нього зробила… Забувати не можна. Ні в горі, ні в радості-щасті… Ти все-таки його розпестила…
Олена промовчала. А потім зателефонувала Антону і попросила його прийти до бабусі, оскільки вона погано почувається.
Антон прийшов із дружиною, посиділи біля Анни Дмитрівни пів години, випили чаю і поспішили додому. Жили вони у батьків Насті, у приватному будинку.
Не стало бабусі Ані. Олена плакала, шкодувала матір, шкодувала трохи й себе.
Слова мами все частіше лунали їй довгими вечорами, коли Олена сиділа сама біля вікна, згадуючи, як у цей час раніше повертався її син з роботи, а вона накривала на стіл, і вони обмінювалися новинами…
А тепер вона сама.
Але Олена взяла себе в руки і пішла працювати в дитячий садок, на подив усім знайомим.
— У тебе вища освіта, а ти підлоги мити? У пенсійному віці… — говорили Олені сусідки, а вона відповідала:
— Нічого. Я все життя за столом, за кресленнями. Треба й трохи порухатися. Моя мама в юності працювала вихователькою в дитячому садку, я любила до неї зі школи забігати…
У Олени була невелика пенсія, вона всі заощадження витратила на сина. І хоч вона звикла й раніше жити скромно, але тепер їй захотілося трохи бути вільнішою у коштах.
Робота, звичайно, забирала і сили, і час, але нудьгувати Олені точно не було коли.
Олена займала себе ще й тому, що намагалася не турбувати Антона та Настю, щоб не заважати їхньому особистому життю.
Хоча їй було дуже боляче, що син не тільки не приходив до неї, а й дзвонив дуже рідко, і то лише у справах.
Ні-ні, та й поплаче Олена вечорами, розглядаючи альбом із дитячими фотографіями сина.
Щоб не дуже нудьгувати, вона роздрукувала у фотоательє найулюбленіші фотографії з сином, де вони разом, у великому форматі, і, помістивши в рамки, немов картини, розвісила по всій квартирі.
Раз у раз вона зупинялася біля фото і торкалася рукою обличчя сина, і посміхалася. І часом їй здавалося, що він посміхається у відповідь.
А потім було очікування дзвінка, і радість, якщо син інколи й завітає до неї на чай, щоб взяти щось зі своїх речей або взуття.
Антон зазвичай недовго залишався у матері. Він навіть не відразу помітив і фото в рамочках.
А коли, нарешті, побачив, то зупинився, глянув на матір і здивовано запитав:
— Що це ти надумала їх повісити?
— Та так… — запнулася Олена Сергіївна, — я ж уже немолода, от і згадується той, давній, найзолотіший час, коли ти був маленьким…
Антон кивав і тікав додому до дружини, не зовсім розуміючи «настрій» матері. А Олені нібито мати з неба допомагала. З’явився у Олени й приятель з хору, куди вона ходила.
— Ну, Олено, у нас і так усього три чоловічки в колективі, а ти одного відвела. Ми не могли всі ці роки його зачарувати, а ти вмить його в себе закохала! — відкрито сміялися учасниці хору, — ось що значить — новенька!
Усі сміялися, і сам «закоханий» Микола Федорович цілував Олені руку, вкотре проводжаючи після репетиції додому.
Олена не сприймала серйозно таку дружбу, і поблажливо та доброзичливо ставилася до залицянь шістдесятип’ятирічного соліста.
А той був наполегливим і буквально обожнював Олену, прикипівши до неї душею.
— Олено, ви навіть не уявляєте собі, як з вами добре. І розумна, і вмієте слухати, і спокійна, і така красуня.
— Гаразд, досить… Більше не треба мене хвалити, а то я зазнаюся остаточно. Я вірю, і про вас можу сказати те саме. До того ж ви такі талановиті! Вам би на великій сцені виступати.
— Я вже давно хотів кинути свої концерти. Співати можна й удома, за столом у свята, мої діти мене слухають із задоволенням.
Але я прийшов у колектив десять років тому через те, що овдовів, і вечорами стало нестерпно бути самому.
А тут все-таки — талановитий керівник, виступи, маленькі свята — наші зустрічі. А тепер я вже нікуди не піду, хочу бути з вами поруч.
Олена приходила додому, знову дивилася на фото і зітхала. Антон, як і раніше, рідко дзвонив, і замінити це спілкування було неможливо ні співом, ні роботою, ні добрими друзями.
Але вона терпіла і раділа рідкісним візитам сина.
Лише останнім часом він почав натякати, що було б непогано продати бабусину квартиру, щоб допомогти їм із Настею придбати власне житло.
— Ви погано ладите з її родиною? — занепокоїлася Олена Сергіївна.
— Ні, добре, але Настя хоче окрему квартиру, — запнувся Антон.
— Тоді, будь ласка, переїжджайте й живіть, хоч завтра! — сказала Олена синові. — Хоч невелика двокімнатна «хрущовка», але вам як молодій родині поки що вистачить.
— Правда? — просяяв Антон, — ти найкраща мама на світі! Побіжу порадую Настю. У нас тепер своя квартира буде!
— Хвилинку, синку. Квартира залишиться моєю, — зупинила його Олена Сергіївна, — Ні на кого переписувати я її поки не буду. А ви живіть дружно і народжуйте мені онуків.
Антон пішов. І незабаром із дружиною переїхав до затишної квартирки бабусі.
Як і хотіла його мати, через рік у них народилася донечка на радість усім рідним, а особливо самим батькам.
А Олена вже пішла з роботи, зрозумівши, що тепер настав час приділяти увагу онучці, та й собі теж, щоб бути здоровою.
Її залицяльник, Микола Федорович, був настільки наполегливий, що все-таки вмовив Олену на спільне проживання, і вони стали парою, живучи на дві квартири.
Олена вже звикла до ролі бабусі й дружини, і тільки дивувалася, як швидко змінюється її життя останнім часом.
Вона дякувала Миколі Федоровичу за «другу весну», а він не переставав радіти своєму коханню й дякувати долі за таку зустріч.
У молодої сім’ї теж було все добре. Антон став більш уважним до матері і все частіше заходив її провідати.
Одного разу він заговорив про обмін квартирами.
— У нас буде друга дитина, мамо, — почав він.
— Так, я знаю, і дуже рада, — посміхнулася Олена Сергіївна.
— Настя просить мене поговорити з тобою, щоб ти переїхала до бабусиної квартири, а ми — сюди, до нашої.
Вона просторіша, на десять квадратів більша. Нам на двох дітей тут буде зручніше…
— А чому Настя завжди просить через тебе, а сама мовчить? — посміхнулася Олена Сергіївна, — знає, що я не зможу тобі відмовити?
А чому б їй не вмовити своїх батьків пожити в бабусиній квартирі, а вам віддати їхній просторий будинок? Адже вона єдина дочка! Ось було б дітям роздолля!
Антон почервонів і пішов. А Олена Сергіївна не поспішала радувати сина.
Вона теж звикла до своєї квартири. Тут кожна дрібничка була під рукою, все на своєму місці, рідне й обжите, із заплющеними очима знайдеш навіть голку…
І тут же Олені згадувалися слова матері: «Ти його розпестила, Антошку, ой, розпестила…»
І Олена вирішила не квапити події. Народилася друга онучка, додавши багато приємних клопотів усій родині.
Дівчатка росли дружно, жили в одній маленькій кімнаті, а у вихідні приходили в гості то до бабусі Олени, то до бабусі й дідуся з боку Насті.
Там у них був простір і у дворі, і в саду з альтанкою та власними гойдалками і ягодами.
А Олена Сергіївна з Миколою Федоровичем стали жити разом, у її квартирі, і здавати мешканцям його квартиру, щоб мати більше коштів на життя.
Вони любили ходити в театр і їздити в невеликі одно- або дводенні екскурсії, для цього й зважилися з’їхатися.
І лише через дванадцять років, коли не стало Миколи Федоровича, Олена Сергіївна переїхала до квартири своєї матері, яка була й квартирою її дитинства.
— Все, синку, беріть нашу квартиру, живіть там, а мені вже й маленької вистачить, — казала вона синові, — наїздилася я, буду тепер вдома сидіти, дівчат у гості чекати, і вас теж. Сподіваюся, не залишите мене…
Син обійняв матір і допоміг їй переїхати в рідні з дитинства стіни, зробивши там косметичний ремонт.
Олена не стала нічого змінювати в обстановці квартири, лише повісила на стінах ті великі фотографії сина, мами та свої в юності. А ще на столику стояв портрет Миколи…
— Ось ми всі разом і будемо тут, — посміхалася Олена світло і спокійно, дивлячись на улюблених людей на фото, — і чого мені ще бажати? Рідні стіни і тепло моїх дорогих людей.
Онучки відвідували бабусю. Дівчатка любили залишатися ночувати у неї, у своїй звичній спальній, де так і залишилися стояти їхні ліжка, і довго у них не вщухали розмови, упереміш зі сміхом і жартами.
— Ну ж бо, дівчата, час спати! — командувала бабуся з великої кімнати, — сороки-білобокі ви мої…
Завтра рано вставати. Сирники буду вчити вас готувати. А то вже скоро наречені. Іспит з кулінарії я у вас особисто прийматиму!
