— Тань, ти з глузду з’їхала? — Михайло сам не помітив, як перейшов на крик. — Мені, власне, вже треба їхати, інакше можуть оштрафувати за запізнення. У мене немає часу, щоб ловити це цуценя.
— Міша, ну будь ласка! — благально промовила Тетяна. — Ти в мене все можеш. І цуценя зловиш. Обов’язково зловиш.
Просто розумієш, не можна йому залишатися там. Адже загине. Та й нікому він там не потрібен.
Поки що маленький — з ним возяться. Годують його. А коли виросте… Загалом, нехай це цуценя буде твоїм подарунком мені на день народження.
— Та блін…
— Ти ж хотів порадувати мене – ось у тебе з’явилася така можливість. Спіймай його, будь ласка. І привези додому.
– Гаразд, я спробую ще раз, але нічого не обіцяю.
— Тільки подзвони мені, добре?
— Добре… Але якщо нічого не вийде, ти тоді не…
— У тебе все вийде…
…Таня все життя мріяла про собаку. Але поки вона була дитиною і жила з батьками, мама була категорично проти:
— Ніякої собаки! Шерсть, бруд усюди. Ні, і крапка!
Таня (на той момент їй було всього 12 років) зі сльозами на очах йшла до своєї кімнати, довго стояла біля вікна, спостерігаючи, як у парку щасливі люди вигулюють своїх собак.
Вона являла, як одного разу у неї буде власний дім, у якому, нарешті, з’явиться чотирилапий друг.
З тих пір минуло вже 18 років. Вона закінчила школу, вступила до інституту. Повертатися додому не стала — зняла квартиру і влаштувалася на роботу.
Зрозуміло, що про собаку вона не думала. Не було часу. Та й нікуди було собаку приводити.
Через деякий час Тетяна познайомилася з Михайлом. З дружніх стосунки швидко переросли в романтичні.
Потім було весілля і… переїзд. Переїхала Таня до Михайла.
У нього в приватному секторі, майже на околиці міста, був свій будинок з ділянкою, які дісталися йому від бабусі.
Ось там молодята й почали жити.
І саме тоді Тетяна вперше подумала про те, що ось він – шанс! Шанс завести собаку.
Таня поділилася своїми міркуваннями з цього приводу, але Михайло поставився до цієї ідеї прохолодно.
І не тому, що він не любив собак. Любив. Просто він працював далекобійником, часто й надовго був відсутній вдома, а собакою треба займатися. Виховувати, дресирувати.
Тому він запропонував не поспішати.
А через деякий час, незадовго до свого дня народження, Тетяна знову підняла цю тему.
— Міша, я ж тепер працюю вдома, і вільного часу в мене тепер більше. Може, все-таки ми заведемо собаку? Не обов’язково породисту. Можна навіть із притулка її взяти.
— Ну не знаю… — задумливо промовив Михайло. — А ти впевнена, що впораєшся з собакою сама?
— Впевнена!
— Ну добре. Тільки це… собаку треба брати серйозну. Ну щоб ділянку охороняла, будинок.
Щоб від неї якась користь була. Кого попало брати не варто. Загалом, давай я з рейсу приїду, і ми обов’язково подумаємо на цю тему. Добре?
— Звичайно!
Через кілька днів Михайло поїхав у рейс. Додому він мав повернутися приблизно через чотири дні.
Наступного дня Тетяна йому зателефонувала, щоб запитати, як справи. І вчасно, знаєте, зателефонувала.
Бо саме в той момент Михайло зупинився на заправці неподалік від міста, до якого прямував.
Зупинився, щоб заправити машину й перекусити в кафе. Він замовив багато, але все не зміг з’їсти.
Коли до нього підійшла офіціантка, вона здивовано на нього подивилася і запитала:
— Вам не сподобалася їжа?
— Ні-ні, все смачно, — посміхнувся Михайло. — Просто багато замовив. Сподіваюся, що ваш кухар не образиться?
— Ні, не образиться, — відповіла офіціантка. — Тим більше, що у нас тут на території собачка бігає. Вічно голодна. Вона буде рада.
Знаєте, вона така маленька, а їсть, як вовкодав. Я навіть не знаю, що буде, коли вона виросте.
— А що за собачка? — поцікавився Михайло, дістаючи гаманець, щоб розрахуватися за обід. — Породиста?
— Я, якщо чесно, у породах собак не дуже розбираюся, але мені здається, що це звичайна дворняга.
Офіціантка розповіла трохи про цю приблуду, і Михайлу чомусь захотілося на неї поглянути.
— А ви коли цю собачку годувати підете?
— Та ось прямо зараз і піду. А чому ви…
— Можна я з вами прогуляюся? Просто хочу поглянути на неї краєм ока. Далеко йти?
— Ні, тут поруч. Правда, я не знаю, чи вийде вам на нього поглянути. Це цуценя ховається під бетонними плитами й майже не показується на очі.
Навіть коли я приношу їжу, воно не виходить. Тільки коли нікого поруч немає, воно вилазить зі свого укриття, з’їдає все, що я йому приношу, і ховається знову.
Через п’ять хвилин вони були на місці, і офіціантка показувала Михайлу плити, під якими ховалося цуценя.
Як вона й казала, на очі він не показувався, але цуценя точно було там.
Михайло помітив, як той метнувся в дальній кут, коли він сів навпочіпки й нахилився, щоб подивитися в отвір між плитами. І в цей самий момент йому зателефонувала Тетяна.
— Міша, привіт. Не відволікаю? Я просто хотіла запитати, як там у тебе справи? Але якщо ти в дорозі, можу передзвонити пізніше.
— Ні-ні, все нормально. Я тут на заправці якраз зупинився. Ну машину заправити, перекусити. І…
— Що і?!
— Загалом, тут на території заправки якесь цуценя. Офіціантка в кафе сказала, що його мама кілька днів тому потрапила під машину, а воно одне ось залишилося.
Під плитами ховається. Ну я прийшов на нього подивитися, правда, воно зовсім не показується.
— Одне? Під плитами? — жахнулася Таня.
Як тільки вона уявила собі цю картину, їй стало зле.
Загалом, Тетяна попросила чоловіка, щоб він спробував його звідти дістати. Михайло трохи побурчав, але все-таки погодився.
Правда, через п’ятнадцять хвилин передзвонив Тані й сказав, що дістати його звідти ніяк не виходить.
— Він боїться.
— Міш… Ти ж розумієш, що шанси вижити на цій заправці у нього мінімальні. Може, ти все-таки спробуєш його звідти дістати?
— Навіщо? Нормальної собаки з нього все одно не вийде. Та й хворий він, напевно.
— Тим більше треба його дістати. Прошу тебе. Дістань його.
— Тань, ти з глузду з’їхала? — Михайло сам не помітив, як перейшов на крик. — Мені взагалі-то вже треба їхати, інакше можуть оштрафувати за запізнення. Ну немає в мене часу, щоб це цуценя ловити.
— Міша, ну будь ласка! — благала Тетяна. — Ти у мене все можеш. І цуценя зловиш. Обов’язково зловиш. Просто розумієш, не можна йому залишатися там.
Адже загине. Та й нікому він там не потрібен. Це поки маленький — з ним возяться. Годують його.
А коли виросте… Загалом, нехай це цуценя буде твоїм подарунком мені на день народження.
— Та блін…
— Ти ж хотів порадувати мене – ось у тебе з’явилася така можливість. Спіймай його, будь ласка. І привези додому.
– Гаразд, я спробую ще раз, але нічого не обіцяю.
— Тільки подзвони мені, добре?
— Добре… Але якщо нічого не вийде, ти тоді не…
— У тебе все вийде.
Поки чоловік намагався дістати цуценя, Таня сиділа на кухні й дивилася на чорний екран телефону, який лежав на столі.
А про себе вона молила Бога, щоб той допоміг її чоловікові зловити це цуценя.
Нарешті, Михайло зателефонував. Приблизно через пів години після їхньої останньої розмови.
— Ну що, Міша? Зловив?
— Зловив. Але це було непросто. Воно мене навіть за палець вкусилр. Довелося перекисом обробляти.
— Нічого-нічого. Головне, що цуценя тепер у тебе. Ти ж привезеш його додому? Я йому тут поки що лежанку зроблю. Куплю все, що потрібно. Головне — привези. Не загуби.
— Привезу, привезу. Це ж тепер твій подарунок. Але відразу кажу, що нормальної собаки з нього не вийде. Воно якесь дике. Боїться всього. Особливо мене.
— Нічого, впораємося. Дякую тобі, Мішка.
Вже перебуваючи в місті, Михайло заїхав по дорозі в супермаркет, де купив для цуценяти безрозмірний нашийник і повідець.
У нього не було часу шукати зоомагазин, тому довелося обійтися поки що мінімальним набором.
Мискою йому слугувала відрізана упаковка з-під апельсинового соку.
Біле цуценя, віком приблизно 3-4 тижні (це, до речі, виявилася дівчинка), всю дорогу забивалося в куток спальника, ховалося, намагалося не потрапляти Михайлу на очі.
Але при цьому змирялося, коли той виносив його з кабіни на узбіччя, щоб воно зробило там «свої справи».
Таня, звісно, була в курсі всього, що відбувалося, бо чоловік звітував їй по телефону, і в неї стискалося серце, коли вона уявляла собі цю крихітну білу грудочку, що тремтіла від страху.
Михайло знайшов час і надіслав їй кілька фотографій, і Тетяна, щоб не втрачати час даремно, придумала ім’я своїй дівчинці.
«Буде Альмою!» — твердо вирішила вона.
— Боже! Яка ж вона крихітка! — це було перше, що сказала Тетяна, коли Михайло вручив їй у руки подарунок.
Насамперед вона нагодувала малечу, помила, як змогла, обробила від гельмінтів і бліх.
Ну і кілька днів Тетяна намагалася не чіпати Альму, бо вона й справді була дуже налякана.
Альмі потрібно було звикнути до нового оточення, до людей. Загалом, їй треба було освоїтися.
— Не шкодуєш? — запитав Михайло, поглянувши на перелякане цуценя, яке лежало не в коробці з м’якою подушечкою, а в кутку кімнати. На підлозі.
— Про що?
— Ну про те, що попросила цю собачку тобі привезти. Мені здається, що з нею буде дуже складно.
— Нічого, впораємося. Головне — дати їй зрозуміти, що ми її любимо. І все буде добре.
Тож я не шкодую. І тут, вдома, Альмі набагато краще, ніж на якійсь заправці під плитами.
Перші кілька місяців було дійсно дуже складно. Таня намагалася з нею гуляти у дворі, але Альма навідріз відмовлялася йти кудись. Стояла на одному місці й тремтіла.
Тетяні доводилося носити її на руках, щоб вона потихеньку звикала. А перед сном вона часто ловила себе на думці, що чоловік, напевно, мав рацію.
Останнім часом Таня теж почала думати, що Альма ніколи не освоїться. І все життя буде всього боятися.
Правда, через деякий час дівчинка несподівано стала помітно спокійнішою.
У всякому разі, гуляти вона стала охочіше, хоча машин, що проїжджали повз, боялася ще довго.
Зате обожнювала кульбабки і траву, в якій постійно ховалася. Мабуть, тому що відчувала себе в безпеці.
Одного разу Таня навіть злякалася, що загубила її.
Того дня вона відпустила її погуляти без повідка, і та сховалася у високій траві.
Хвилин п’ять, напевно, Таня шукала свою зниклу собаку, яка причаїлася в траві поруч із парканом і не подавала ні звуку.
Знайшла, слава Богу. Але, якщо чесно – ледь не посивіла.
Коли Альмі було вже пів року, Тетяна прочитала в інтернеті, що для того, щоб «вилікувати» страх у вихованця, потрібно завести їй друга.
Михайло тоді якраз уже подумував про те, щоб завести другу собаку, яка змогла б стати сторожем, бо Альма, як і раніше, боялася людей, але не міг визначитися з породою.
А тут Таня, як завжди, встигла вчасно. Вона запропонувала тимчасово взяти собаку з притулку. На перетримку.
Тимчасово, бо, якщо раптом вони не подружаться, щоб можна було віддати назад.
— Міша, раптом це допоможе Альмі стати впевненішою в собі? Я вважаю, що ми повинні спробувати.
Михайло важко зітхнув, але погодився.
І тепер на його ділянці бігає аж дві собаки. Біла і сіро-коричнева. Теж ще, вважай, цуценя. Але спільну мову вони знайшли майже відразу.
Песик із притулку, до речі, виявився дуже навіть непоганим. Міцний такий малюк. Ідеальна кандидатура на «посаду» сторожа.
Ось тільки охороняв він не ділянку з будинком, а свою подругу Альму. Від Михайла з Тетяною.
Варто було Тані покликати Альму, як Хмурий одразу ж перегороджував їй шлях, починав грайливо гарчати або влаштовувати метушню, відводячи в інший бік. Загалом, той ще власник.
Ще через пів року Альма перетворилася на справжню красуню-білосніжку.
Вона вільно бігає по ділянці, іноді з цікавістю дивиться через хвіртку на дорогу, людей майже вже не боїться, хоча й ставиться до них з обережністю.
А Хмурий постійно слідує за нею по п’ятах. Так-так, не дивуйтеся. Таня вмовила чоловіка залишити його у них.
— Ти подивись, Міш, як вони подружилися! — не могла натішитися Тетяна. — Якщо ми їх розлучимо, вони будуть страждати.
— Страждати вони будуть… А хто буде охороняти будинок?
— Я! — засміялася Таня. — Я буду.
Улюблене заняття Альми — копати. У душі вона, безперечно, «кріт», уся ділянка в ямах, які Михайло постійно засипає.
Причому найбільше Альма любить рити, коли йде дощ, перетворюючись на щось таке… щось схоже на Хмурого. Її білосніжна шерсть стає сіро-коричневою.
— І як тепер зрозуміти, хто з них хто? — посміхаючись, запитувала Таня у чоловіка, коли вони стояли на ганку й дивилися на те, що витворяють їхні собаки.
— Не знаю. Але мити їх сьогодні будеш ти.
— Добре. Але коли Альма відкопає скарб, я так розумію, що ділитися з тобою зовсім не обов’язково?
— Е-е… Чого це раптом?
— Тоді будеш мені допомагати.
Коли Альма була ще маленькою, сусіди, які всюди сунули свій довгий ніс, всі як один говорили, що нормальної собаки з цієї тремтячої грудки не вийде.
І що у дворняг, а Альма, звичайно ж, була дворнягою, з самого дитинства поламана психіка.
— Краще б породисту взяли, нормальну… — сказала сусідка Тетяні, проходячи повз хвіртку.
— Порода не головне, — спокійно відповіла Таня. — Навіть проста дворняга може стати найвідданішим другом. Все залежить від виховання і любові. Ну і терпіння потрібно, звичайно, чимало.
Альма, яка в той момент бігала по ділянці (точніше — тікала від Хмурого), подивилася на свою господиню, підбігла до неї і застрибнула Тані прямо на коліна.
Вона досі, хоч і виросла, любить сидіти на колінах. Навіть незважаючи на те, що не поміщається.
Хмурий прибіг за секунду, невдоволено буркнув і вмостився на свій улюблений пеньок.
Сусідка лише похитала головою і пішла далі. А Альма широко позіхнула і ткнулася своїм чорним носом у Танину долоню.
Так, вона шкода, любителька ям і кульбабок. Але Таня її обожнює, і це головне.
А сусіди нехай залишаються при своїй думці, якщо хочуть.
До речі, Михайло, який завжди мріяв про нормальних і серйозних собак, тепер зовсім не проти, що у нього дві «ненормальні й несерйозні». Бо теж їх любить.
А як їх не любити?
