— Ну, золото, а не невістка, — співала Римма Василівна в присутності гостей. А щойно вони йшли, все змінювалося… …Сьогодні ввечері хтось із нас двох збирає свої речі. У переносному сенсі, звісно. До фізичного усунення справа б не дійшла — свекруха у свої сімдесят три роки мала міцне здоров’я…
— Ну, золото, а не невістка, — співала Римма Василівна в присутності гостей. А
— Що це ще за цвинтар на нашому газоні?! Голос свекрухи так пронизав вуха, що Аліна ледь не випустила з рук чашку із кавою. Вона стояла на ґанку свого заміського будинку. Прямо перед нею, на ідеально підстриженій траві, худорлявий хлопець у просторій толстовці керував розставленням пінопластових надгробків. Хвіртка з гуркотом відлетіла до паркану. Вимощеною доріжкою, цокаючи дзвінкими підборами, рішуче крокувала Яна, сестра чоловіка…
— Я вже затвердила меню, а ти будинок здала?! — обурилася свекруха, приїхавши без
Свекруха думала, що я на добовому чергуванні в лікарні, і привела до мого чоловіка свою кандидатку в дружини… …— Їж, Павло, їж. Оксаночка сама пекла, з яблуками та корицею — усе так, як ти любиш. Не те що твоя… яка вічно десь лазить. Пиріг ще гарячий, тільки з духовки! — Мамо, ну облиш. Аня на добі в хірургії. І пирога я не просив, я збирався зварити пельмені…
Свекруха думала, що я на добовому чергуванні в лікарні, і привела до мого чоловіка
— До мене дійшли чутки про твою спадщину від бабусі. Вважай, що подарунок мені на жіночий день ти вже знайшла — віддай цю квартиру мені, — безапеляційно заявила свекруха, недбало розмішуючи цукор у гранованій склянці. Ложечка ритмічно стукала об скло. Дзинь-дзинь-дзинь. Цей звук раптом здався Наді гучнішим за гуркіт трамваїв, що проїжджали під вікном…
— До мене дійшли чутки про твою спадщину від бабусі. Вважай, що подарунок мені
– Або ми, або вони, – Вікторія висунула ультиматум на дні народження моєї онуки… …Коли син привів нову дружину познайомитися, та насамперед оглянула передпокій і зупинила погляд на капцях. Зношені, з тріснутою підошвою – тапочки Оксани, які перша невістка залишила ще за часів шлюбу з Артемом. І відтоді перевзувалася в них щоразу, коли приїжджала з онуками. – А це чиї? – Вікторія посміхнулася куточками губ…
– Або ми, або вони, – Вікторія висунула ультиматум на дні народження моєї онуки…
— Я не куплю тобі цю сукню, обійдешся без неї! — гримнув чоловік на дружину просто в магазині. Його голос — грубий, що зірвався від втоми й роздратування — луною відбився від глянцевих стін торгового центру, заглушивши на мить нав’язливу поп-музику. Дівчина-консультантка біля каси, яка саме перебирала вішалки, злякано здригнулася й втупилася в монітор. Аня завмерла. У руках вона все ще гарячково стискала плічки, на яких висіла та сама сукня — смарагдово-зелена, з м’якої, струмливої тканини…
— Я не куплю тобі цю сукню, обійдешся без неї! — гримнув чоловік на
— Ми тут з друзями шашлики посмажимо, а ти йди грядки поливай! — сказала зовиця на дачі брата, недбало кинувши на дощатий стіл пакет із маринованим м’ясом і упаковку дешевих паперових стаканчиків. Дружина брата, сорокавосьмирічна Олена, мовчки посміхнулася й натиснула кнопку на маленькому чорному пульті, який тримала в кишені вицвілого, але затишного дачного фартуха. З тихим, майже інтелігентним шипінням з-під землі по всій ділянці вискочили чорні пластикові стрижні. Наступної секунди потужні струмені прохолодної води вдарили по акуратних грядках із полуницею, пройшлися по пузатих кабачках…
— Ми тут з друзями шашлики посмажимо, а ти йди грядки поливай! — сказала
— Уявляєш, це просто золота жила! За пів року ми окупимо всі вкладення з лишком. Партнери вже готові, треба лише вкласти початковий капітал. Віра мовчки допивала остиглий чай. За останні пару років таких розмов було не менше п’яти. Щоразу — віра в швидке збагачення. І щоразу — нуль у підсумку. — Скільки потрібно цього разу? — запитала вона тихо, вже знаючи відповідь наперед…
Юрій ходив по кухні, розмахуючи руками, а Віра вже знала напам’ять кожну його інтонацію.
Коли чоловік укотре вимовив «розлучимося», Людмила раптом піймала себе на думці: вона навіть не пам’ятає, коли востаннє відповіла йому щось, окрім «вибач». Аркадій любив це слово…
— Я ж не серйозно. Ти ж знаєш, — сказав чоловік, але дружина вже
“Ну що, готова? Я вже за столиком”. Повідомлення надійшло за пів години до зустрічі. Я перечитала його тричі, стоячи перед дзеркалом у передпокої. Антон, тридцять років: «Працюю в ІТ, захоплююся сноубордом і хорошими напоями». Два тижні листування. Чотири рази за цей час він написав, що «обов’язково пригостить як королеву». Один раз навіть запевнив: «Я не з тих, хто рахує копійки на побаченні». Наобіцяв, одним словом…
“Ну що, готова? Я вже за столиком”. Повідомлення надійшло за пів години до зустрічі.

You cannot copy content of this page