– Або ми, або вони, – Вікторія висунула ультиматум на дні народження моєї онуки…
…Коли син привів нову дружину познайомитися, та насамперед оглянула передпокій і зупинила погляд на капцях.
Зношені, з тріснутою підошвою – тапочки Оксани, які перша невістка залишила ще за часів шлюбу з Артемом. І відтоді перевзувалася в них щоразу, коли приїжджала з онуками.
– А це чиї? – Вікторія посміхнулася куточками губ.
Худа, з гострими плечима, коротко стрижена, вона стояла у дверях і не поспішала роззуватися.
Я тоді промовчала. Можна було пояснити: Оксанині, колишньої невістки, вона в них ходить, коли привозить онуків.
А можна було й не пояснювати. Я вибрала друге.
Артем теж промовчав. За останній рік він узагалі перетворився на людину, яка мовчить. Тихо розлучився, тихо привів нову, стояв за її плечем і м’яв рукав куртки. Ось і вся презентація.
Треба сказати, Оксана жодного разу не сказала про Артема нічого поганого. Розлучилися, і все. Але онуків привозила, як і раніше, щовихідних.
А коли в мене взимку підскочив тиск, Оксана примчала з таблетками й каструлею супу. Хотя вже мала повне право не приїжджати — адже ми стали колишніми.
Низька, кремезна, у своїй вічній куртці, вона перевзулася в капці, підігріла мені суп і просиділа поруч, поки не минулося.
Мідний колір волосся вже відріс на три пальці, коріння темне, руки в кишенях. Вона не говорила нічого особливого, просто була поруч. Ось за це я її й люблю.
Вікторія прийшла до мене через тиждень, у п’ятницю, без попередження, з коробкою зефіру й з розмовою.
Зефір я взяла. Розмовляти не хотілося, але довелося.
Вікторія сіла за кухонний стіл. Поправила фартух, який притягла з собою в пакеті й чомусь наділа поверх сукні. І заговорила тим м’яким голосом, яким розмовляють із нерозумними дітьми.
– Олено Василівно, мені ніяково, але ж хтось мусить, – вона склала руки перед собою. – Артемові важко. Він щоразу, коли ви дзвоните до Оксани, переживає.
Ви розумієте – він тільки-но відпустив її, а тут ви знову її запрошуєте. Онуків привозите, вона тут тиняється. Йому боляче.
Я мовчки слухала.
– Я не забороняю, – швидко додала Вікторія. – Боже збав. Просто прошу – заради Артема. Хоча б узгоджуйте. Щоб ми знали, коли Оксана приїде, і не перетиналися. Це ж нормально?
Нормально, і звучало розумно. І якби я не знала Артема з народження, може, й купилася б.
– А ще, – Вікторія знизила голос, – він плаче ночами. Ви цього не бачите, а я бачу. Кожне нагадування – це для нього як ніж у серце.
Ось тут у мене щелепа зсунулася. Не від образи — від брехні.
Артем за все своє життя жодного разу не заплакав. Ні коли батька ховали, ні коли Марійку з пологового будинку забирали: стояв, ні м’яз на обличчі не здригнувся, тільки кивав.
— Артем за все життя жодного разу не заплакав. Ні на похороні батька, ні в пологовому. Не треба мені тут розповідати про нічні сльози.
А Оксані я дзвоню і дзвонитиму, коли захочу, вона — мати моїх онуків. Це не обговорюється.
Вікторія підвелася.
— Ну, якщо так — гаразд. Просто не кличте їх, коли ми приходимо. Домовилися?
Я не відповіла. Вона пішла, я зачинила двері на обидва замки й довго стояла у передпокої.
Увечері зателефонувала Марійка. Розповідала про школу, про подругу, яка списує, про вчительку, яка кричить.
Я слухала й ловила себе на думці: а якщо одного дня їй заборонять мені дзвонити? Якщо Вікторія натисне на Артема, і він скаже: «Мамо, давай рідше?»
Думка була така огидна, що я її відігнала й перепитала Марійку про контрольну.
А через тиждень Артем подзвонив: вони з Вікторією прийдуть на недільний обід. І додав, повагавшись:
– Мамо, тільки… ну, ти ж розумієш…
Я зрозуміла. Але нічого не показала.
У неділю я приготувала пироги з капустою, котлети, салат з огірками та кропом.
Артем прийшов із Вікторією. Та одразу вдягла фартух, стала біля плити, почала помішувати суп, переставляти сільничку, відкривати й закривати шафки. Я не заважала.
А потім вона подивилася на білі дверцята поруч із плитою. На них були малюнки Марійки, кумедні, з кривими кішками та підписами друкованими літерами.
Фотографія на магніті: Оксана з дітьми, Марійка на руках, Максим тягне маму за рукав.
Листівка від Марійки: «Бабусі від Маші». Квіточки намальовані фломастером, одна пелюстка заїхала за край.
Вікторія почала все це знімати.
Акуратно, по одному: спочатку малюнок із кішкою, потім другий — із будиночком, потім фотографію з магніту. Складала стопкою на підвіконня, рівненько, куточок до куточка.
– Олено Василівно, – вона не оберталася. – Адже це незручно. Нова родина прийшла в гості, а тут колишня на кожній стіні. Я потім вам у альбом приберу, буде акуратно.
Артем стояв у дверях, дивився на підлогу й дряпав нігтем косяк, не промовляючи ні слова.
Коли Вікторія потягнулася за листівкою — останньою, Марійчиною, з кривими квіточками — у мене всередині все застигло. Я раптом зрозуміла, що не можу вдихнути, ніби грудну клітку стиснули.
І тут у двері постукали. Прийшла сусідка, Галина, за формою для шарлотки. Зайшла на кухню й одразу зупинилася.
— Олено, а чому в тебе дверцята такі голі? Раніше ж вони були всі в малюнках від онуки. Куди вони поділися?
Я подивилася на білі дверцята. Порожні, голі, жодного малюнка. Ні котів, ні квіточок, ні Оксаниної посмішки на магніті. З мого дому виганяли мою сім’ю. Прямо на моїх очах.
Я встала, взяла стопку з підвіконня й повісила назад. Мовчки. Кожен малюнок, кожну фотографію, листівку — на колишні місця. А потім повернулася до Вікторії.
— У моєму домі я вирішую, що висить на стінах. Кому не подобається — може не дивитися.
Вікторія зняла фартух. Вийшла в коридор, і я почула її шепіт:
— Або ти з нею поговориш, або я сама вирішу цю проблему. Чуєш? Сама!
Артем пробурмотів щось нерозбірливе. Як завжди.
Галина забрала форму й пішла. Артем із Вікторією пішли слідом.
Я залишилася сама на кухні. Сиділа, гріла долоні об коліна й думала. Вирішувала, що з цим усім робити.
Через пару тижнів Марійка зателефонувала:
– Бабусю, у мене скоро день народження. Ти ж запросиш усіх до себе? І маму, і тата?
Я пообіцяла. І покликала всіх.
Оксана приїхала першою. Перевзулася у свої капці, стоптані — вони так і стояли у передпокої, на своєму звичному місці. Допомогла розставити тарілки, нарізала хліб.
Відразу знайшла ніж у верхній шухляді, хоча будь-хто інший забув би, де він лежить.
Марійка обійняла мене, простягнула листівку — нову, з квіточками й написом «Улюбленій бабусі». Я прикріпила її на дверцята, поверх старої.
Максим притягнув рюкзак, сів за стіл і відразу потягнувся до пирога. Ноги в нього стирчали з-під столу. Я подумала: знову виріс, знову кеди малі.
Потім прийшли Артем із Вікторією. Та принесла торт із кондитерської — у великій коробці, зі стрічкою — і поставила його посередині столу. Відсунувши мій пиріг із вишнею на край. Потім посміхнулася.
Оксана підвелася, хотіла піти на кухню. Не через образу, просто із звички, щоб поступитися місцем. Я схопила її за лікоть і тихо, щоб чула тільки вона, сказала:
— Сиди. Це Марійчин день. Нікуди не йди.
Марійка задувала свічки на пирозі. На моєму, з вишнею, а не на торті Вікторії. Вікторія це помітила, але промовчала.
Максим їв за двох, Артем колупав салат, Оксана тримала руки в кишенях кофти й дивилася в тарілку.
А потім Вікторія нахилилася до мене й торкнулася рукава.
— Олено Василівно, можна вас? На хвилинку.
Ми вийшли в коридор. Вікторія прикрила двері, але нещільно. Може, навмисно.
— Я думала, ви зрозуміли, — говорила вона тихо. — Або ми, або вони. Поки ця жінка сидит за вашим столом, нас тут не буде.
Артем вийшов слідом, стояв поруч і м’яв куртку, не промовляючи ні слова. Ні слова на мій захист, ні слова проти. Артем, мій син, який колись клявся, що завжди буде на моєму боці.
Я відвернулася від них обох і пішла на кухню. Налити води, охолонути. Мені знадобилося пів хвилини, щоб зібратися з думками.
І тут я побачила.
У сміттєвому відрі, під обрізками картоплі та цибулевим лушпинням, лежала листівка. Та сама, що висіла на дверцятах з минулого разу. «Бабусі від Маші».
Криві квіточки, намальовані фломастером, одна пелюстка заїхала за край. Картон промок, куточок був надірваний.
Вікторія зняла її й викинула. Поки ми накривали стіл, поки Марійка розставляла склянки, Вікторія тихо викинула Марійчину листівку у смітник.
Я дістала її. Притиснула до грудей. Обличчя запалало, по ньому розійшлися рум’яні плями від вилиць до скронь.
Я повернулася до кімнати, пройшла повз сина та його нову дружину, і сказала:
— Вікторіє, ти попросила мене вибрати. І я вибрала.
Я поклала мокру листівку на стіл. Усі дивилися: Марійка, Максим, Оксана, Артем.
— Це листівка від Марійки. Вона малювала її для мене. А ти викинула її — у відро, до сміття. Я тобі дозволяла до неї торкатися?
Марійка подивилася на листівку, і в неї затремтіло підборіддя. Максим стиснув виделку й втупився в стіл.
Я продовжила:
– Ключ від цієї квартири — в Оксани. Був у неї ще з часів шлюбу з Артемом, і залишиться й надалі.
Заповіт я написала — на Марійку й на Максима. Це мої онуки, а Оксана — мати моїх онуків. Вони — моя родина. Були, є й будуть.
Повернулася до Вікторії.
— А тобі дорогу до мого дому я закриваю. Поки не навчишся поважати мою родину — не приходь.
Артем стояв блідий, тримаючись за дверний косяк із трохи відкритим ротом, і не вимовив ані звуку.
Вікторія постояла секунду, і я побачила, як у неї сіпнулася щока, один раз, різко. Потім вона схопила сумку й вийшла. Син вискочив за нею…
…Минав час. Карликова яблуня в діжці на балконі встигла відцвісти й зав’язати дрібні зелені кульки. Потім навалилася спека, потім знову прохолоднішало, і ось уже вранці на балконі свіжо, а Марійка ходить у куртці.
Артем приїжджає щосереди, сам, без Вікторії. Сідає на кухні, п’є чай і мовчить. Між нами — не сварка, ні. Щось інше, для чого я не можу підібрати слів.
Він розуміє, чому я так вчинила, але пробачити не може. А я розумію, що йому важко, і все одно вибачатися не буду.
Оксана приїжджає з дітьми щовихідних. Привозить продукти, перевзувається у свої капці, годує кота, знаходить ніж у верхній шухляді.
Марійка прикріплює нові малюнки на дверцята, тепер скотчем, для надійності. Максим ще більше виріс, їсть за двох і говорить басом.
Вікторія не дзвонить. Передала через Артема:
– Усе пам’ятаю. І не пробачу.
Що саме, син не уточнив.
А листівка, з плямою від картопляної шкірки, тепер стоїть у мене на полиці, за склом. Поруч із фотографією Марійки.
