Свекруха завжди називала мене «пустушкою» — ласкаво, з посмішкою, ніби давала кличку собаці. Неллі Аркадіївна взагалі була майстринею на образи. При цьому зовнішність вона мала милу, і ніхто б не сказав, що вона така людина. Приваблива жінка, підтягнута, з густою косою через плече, яку вона перекидала з одного боку на інший перед тим, як сказати чергову гидоту — немов готувалася до виступу. У її домі не було ані пилинки, а на кухні панував ідеальний порядок. Навіть солонка стояла рівно по центру підставки. Я поруч із нею, звісно, виглядала не дуже: висока, розпатлана, у піджаку поверх футболки, з розпущеним волоссям. Свекруха називала мене «розхлябаною»…
Свекруха завжди називала мене «пустушкою» — ласкаво, з посмішкою, ніби давала кличку собаці. Неллі
— Зніми взуття, я щойно вимила підлогу. — Та мені начхати на твою підлогу! — Дмитро скинув черевики просто на вологому килимку біля порога. — Радій. Домоглися свого ці офісні щури. Наталія мовчки відсунула відро з водою вбік. Вона щойно закінчила мити сходову клітку на своєму поверсі — брала два сусідні під’їзди як вечірній підробіток до основної зміни. — Хто домігся? — спокійно запитала вона. — Ці хитруни в офісі! — чоловік штовхнув знятий черевик так, що той відлетів до стіни передпокою. — Підставили мене. Списали нестачу на завідувача складу. Усе, Наталко. Я вільний як вітер. Звільнили за статтею…
— Дружина має підтримувати чоловіка, а не тремтіти за свої копійки!..   …— Зніми
— П’ятдесят відсотків зверху, і це я ще по-божому, як своїм! Тамара Петрівна поправила окуляри й із ледь прихованим тріумфом оглянула сяючу кухню. — Тамаро Петрівно, ви жартуєте? — Андрій завмер із чашкою кави в руці. — Ми ж домовлялися. — Ми домовлялися про ту «зруйновану» халупу, в яку ви в’їхали чотири роки тому, — відрізала господиня. — А тепер все інакше. Ви погляньте навколо: плитка, шпалери чистенькі, сантехніка не тече. Це вже зовсім інший рівень житла, дітки. — Але цей «рівень» створили ми! — Олена відчула, як до горла підкочується клубок образи. — За свої гроші, своїми руками…
— П’ятдесят відсотків зверху, і це я ще по-божому, як своїм! Тамара Петрівна поправила
Я вискочила з машини, забувши заглушити двигун. — Гей! — крикнула я, намагаючись перекричати шум генератора. — Що ви тут робите? Це приватна територія! Один із робітників, витираючи піт з чола, ліниво сперся на лопату й кивнув у бік ділянки: — Усі питання до господаря, дівчино. Ми — наймані робітники. «До господаря?» — луною віддалося в голові. Я швидким кроком попрямувала до будинку. До нашого будинку. Двері на веранду були відчинені. Зсередини лунали звуки радіо та чужі голоси. На ґанок вийшов кремезний чоловік років п’ятдесяти в розтягнутій футболці та шортах. У руках він тримав чашку. Мою улюблену жовту чашку зі щербинкою на краєчку. — Доброго дня, — нахмурився він, розглядаючи мене. — Ви до кого?…
Брат продав батьківську дачу без мого відома. Гроші витратив, а коли я приїхала, нові
— Повтори, — тихо сказала вона. Так тихо, що він міг би вдати, ніби не розчув. Але він не став. — Мама вважає: якщо ти не вмієш сама розпоряджатися грошима, буде краще, коли вона допоможе. Візьме під контроль. — Мій заробіток? — Катю… — Мій. Заробіток. Вона вимовляла слова повільно, з розстановкою, ніби пояснювала щось іноземною мовою людині, яка вперто вдає, що не розуміє. Він нарешті підвів на неї погляд. У його очах читалися втома і щось схоже на вибачення. Але тільки схоже, бо справжніх слів каяття він так і не вимовив…
— Якщо твоя дружина не вміє поводитися з грошима, то свою зарплату вона віддаватиме
— Загалом, я до вас у справі. Часу в нас мало, всього пів року, тож зволікати нема чого. — Про що ти, мамо? — я сіла навпроти. Вона просяяла. Її обличчя змінилося, очі запалали тим самим світлом, яке з’являлося лише при згадці про її улюбленого сина. — Денисик одружується! Уявляєте? Знайшов чудову дівчину, Мілану. У неї дуже поважна родина, батько — якийсь начальник. Загалом, усе серйозно. Вони подали заяву. — Ну, радий за нього, — ввічливо сказав Паша, хоча я знала, що він думає насправді. — Так, це щастя, — кивнула мама. І тут її посмішка згасла, поступившись місцем діловому, суворому виразу обличчя…
Мати вимагала, щоб я оплатила розкішне весілля молодшого брата, хоча сама навіть не привітала
— Тамаро! — гукнув Руслан, щойно прокинувшись. — Забув тобі сказати. Я вчора розмовляв із Тимуром. Тамара миттєво з’явилася в спальні. «Зуби чистила», — подумки зазначив чоловік. — І? — з розпачем видихнула дружина. — У суботу приїжджає. Тож треба б продуктів купити, щоб зустріти гостя як належить. Тамара безсило впала на ліжко. — Русю, ну це просто неможливо! Адже твоя сестра тільки в понеділок поїхала!…
— Тамаро! — гукнув Руслан, щойно прокинувшись. — Забув тобі сказати. Я вчора розмовляв
Колишній привів юриста, щоб поділити квартиру, але забув одну деталь… — Ми будемо ділити все згідно із законом, Зіно. Сергій по-господарськи відсунув ногою табурет і важко опустився на нього. Піджак на колишньому чоловікові явно тріщав по швах. За останні два роки чоловік сильно роздався вшир, обзавівся помітним черевцем, але вперто продовжував носити старі, колись модні речі. — Виключно в межах правового поля, — промовив худорлявий молодий чоловік у рогових окулярах. Юрист, якого Сергій представив Гнатом, діловито розклав на кухонному столі стопку роздруківок. Зінаїда навіть не встигла зняти робочий фартух. Чоловіки просто ввалилися в передпокій суботнього ранку…
Колишній привів юриста, щоб поділити квартиру, але забув одну деталь… — Ми будемо ділити
— Тамаро Василівно, будь ласка, присядьте он там. Ксенія недбало махнула рукою. У пальцях невістки була затиснута кухонна щітка з дерев’яною ручкою. Тамара Василівна зупинилася на порозі кухні й простежила за жестом. У самому кутку, між стіною й батареєю, стояв крихітний складаний стільчик. Місця там ледь вистачало, щоб втиснути коліна. — Туди? — Тамара Василівна підняла брову. — Ну так. — Ксенія відвернулася до робочої поверхні. — А то ви тут стоїте просто на проході. Мені треба крутитися, готувати. Ви заважатимете. Тамара щільно стиснула губи. Заважатиме вона… У своїй власній квартирі!…
— Тамаро Василівно, будь ласка, присядьте он там. Ксенія недбало махнула рукою. У пальцях
— Ну що, приймай гостей! — промовила Валентина Степанівна й ступила вперед, навіть не чекаючи на запрошення. Ось так і почався цей день. Сусідку звали Людмила Павлівна. Вона увійшла слідом, тихо поставила сумку біля тумбочки й усім своїм виглядом демонструвала, що це не її ідея. Що вона особисто ні до чого і краще б залишилася вдома. Іра встигла співчутливо кивнути їй — жінка відповіла винуватим поглядом. Валентина Степанівна вже стояла посеред передпокою й оглядалася довкола…
— У тебе гості в домі! Мати тебе нічого не навчила? — кричала свекруха.

You cannot copy content of this page