Життєві історії 0
— Ой, Ніка, як це ти зважилася? Мені здається, складно переступити цю межу, — трохи злякано-здивовано промовила Аліна. — Алінка, саме з ним я й зрозуміла, що можна розділяти стосунки на звичайні з чоловіком, до якого є почуття, і ділові — від нього задоволення, швидше за все, моральне. Воно приходить потім, коли твій бізнес розвивається і ти бачиш результат, — Ніка вже у всьому підходила до життя по-діловому…
У свої тридцять років Ніка була відома багатьом бізнесменам, вела з ними справи, проводила
Життєві історії 0
Лист із логотипом великої логістичної компанії, якій вона віддала два десятиліття життя, здавався непідйомним. Скорочення. Оптимізація. Три оклади «на прощання» — і все, двері зачинені назавжди. — Мамо, давай гроші! Сьогодні вже десяте! Банк завалив смс! У нас іпотека! — голос Артема долинув із вітальні різко й нетерпляче. Галина Петрівна повільно пройшла на кухню. Артем нервово крутив у руках ключі від нового кросовера — того самого, за який вона щомісяця справно сплачувала кредит. — Артем, присядь. Нам потрібно поговорити, — її голос тремтів, немов натягнута струна. — Тільки без лекцій, гаразд?
Вечір тягнув вогкістю, змішаною із запахом вихлопних газів. Галина Петрівна стояла біля вікна своєї
Життєві історії 0
— Сказав, що нікуди не поїду, значить — не поїду! Не треба мене вмовляти! І крапка! Цей будинок ми з моїм батьком своїми руками будували. Тут мої батьки на той світ відправились, тут моя Полінка до останніх днів прожила — значить і мені тут до останньої хвилини бути. Та й за могилками хто доглядатиме? Раз на рік приїжджатимете? За мене не переживайте — он, продуктів на кілька місяців уперед привезли. Голодним точно не залишусь. Поки що сам себе обслужити можу. Не хвилюйтеся. — Тату, ну важко ж одному! Та нудно, навіть поговорити ні з ким. А разом буде легше і веселіше. Знову ж таки, не дай Боже, захворієш — хто допоможе?…
Усі діти та онуки приїхали на похорон Поліни Сергіївни. Вся родина нарешті зібралася разом.
Життєві історії 0
— Ой, ти мене мало не збив! — замахала руками в повітрі теща, на яку ледь не наскочив у дверях Віталій із пакетом продуктів у руках. — Чого так довго? Я ж казала Насті, що мені треба на манікюр! Сиджу тут у дверях, чекаю, — додала вона, намотуючи шарф на шию. — Де діти? — чоловік розгублено озирнувся навколо. — У своїй кімнаті, — байдуже відповіла Любов Олегівна і вислизнула за двері. Віталій скинув з себе верхній одяг і черевики та швидким кроком вбіг до дитячої. Трирічна Злата і п’ятирічний Арсеній, розкидавши по всій кімнаті іграшки, весело бавилися в них…
— Ой, ти мене мало не збив! — замахала руками в повітрі теща, на
Життєві історії 0
– Хочеш звалити на мене свою матір, щоб я за нею доглядала? – дружина дивилася зухвало і зло. – Це всього на кілька місяців, зрозумій. Ну, я ж не можу кинути її в кріслі. Вона невдало впала, зовсім не може ходити. Фахівці сказали, що їй потрібен догляд близьких людей.– намагався достукатися до дружини, але вона лише стиснула губи. – Ти мамин синочок, жебрак-невдаха, який навіть доглядальницю найняти не може, а все на мене звалити готовий! – сичала вона. – Говори тихіше, а то мама почує. – Та нехай чує, мені що!…
– Ти просто ставиш мене перед фактом, що твоя мати переїжджає до нас, навіть
Життєві історії 0
Усі вирішили тоді, що Марія Матвіївна з’їхала з глузду. Може, вона не пам’ятає, що сталося? Усі домочадці почали обережно випитувати її. — Ви думаєте, я збожеволіла? — з усмішкою запитувала свекруха у Наташі. — Та ні, я все пам’ятаю, що будинок згорів, що я лежала в лікарні. Я так думаю — поживу у сусідки, у Поліни, вона теж самотня, я їй і по господарству допоможу, і пенсію накопичу, буду знову потроху облаштовуватися. Я ж знаю, що ви теж живете небагато, і ось онучка росте, а я її кімнату займаю. Я тут зайва. Ніхто не хотів говорити, що її сусідка і подруга баба Поліна зовсім недавно пішла у засвіти, і її будинок уже ділить уся рідня, погрожуючи подати один на одного до суду…
Стоячи на балконі, Наташа з жалем дивилася на свою свекруху, яка сиділа в темряві
Життєві історії 0
Дружина намагалася поговорити з Павлом. Але щойно вона починала розмову, він одразу ж відмахувався. — Мені не подобаються такі жарти! — з образою заявляла Люба. — Припини, будь ласка! — Та годі, Любка! Чому ти раптом перестала сприймати мій гумор? — посміхався Павло. — Я ж жартую, жартую! Стався до цього простіше. Чи тобі, як сорок виповнилося, так гормони заграли? — А при чому тут гормони? — сердилася Люба і завершувала розмову. Достукатися до чоловіка їй не вдавалося. Зрештою виходило, що саме Люба неправа. Це дратувало жінку ще більше…
Як тільки Люба перетнула рубіж сорокаріччя, чоловіка ніби підмінили. І це проявилося в поведінці
Життєві історії 0
Оля прокинулася раптово, ніби її вирвали з глибокого сну. Бік болів, неприємно, але терпимо. Вона вирішила, що варто випити води, і попрямувала на кухню. Проходячи повз сусідню кімнату, вона побачила Валеру, який сидів у навушниках за комп’ютером. Він був занурений у чергову комп’ютерну гру. На годиннику було далеко за північ… — Валеро, ти скоро? — гукнула вона. Валера не відреагував, продовжував захоплено клацати мишкою і бурмотіти собі щось під ніс. — Завтра на роботу, а він знову засів, — зітхнула Оля, відчуваючи, як бік все ще ниє. На кухні вона налила склянку води. Цифри на плиті мерехтіли: була друга година ночі. Біль у боці не проходив і навіть здавалося, що наростав…
Оля прокинулася раптово, ніби її вирвали з глибокого сну. Бік болів, неприємно, але терпимо.
Життєві історії 0
— Пані, ви не підкажете, автобус уже від’їхав? — до зупинки підбіг захеканий чоловік. На вигляд йому було близько п’ятдесяти. На ньому була стара коричнева куртка, витягнуті джинсові штани, на плечі — пошарпана сумка. Обличчя просте, з вусами.  Лариса Андріївна вусів терпіти не могла, тому просто відвернулася і нічого не відповіла. — Жіночко, вам важко сказати? Останній автобус поїхав чи ні? Ви ж теж сидите й чекаєте? — чоловік перевів подих і опустив важку сумку на лавку поруч із нею. — Я нікого і нічого не чекаю, — роздратовано відповіла вона…
— Пані, ви не підкажете, автобус уже від’їхав? — до зупинки підбіг захеканий чоловік.
Життєві історії 0
Перша зарплата після трьох років перерви – Катерина тримала в руках конверт, й не могла стримати радості. Не бозна-які гроші, але свої, зароблені. Вона купила Мишкові нові черевики, собі – помаду, ту саму, на яку пускала слину ще до декрету, і приготувала на вечерю улюблений борщ Романа, з квасолею на яловичині. Сиділи втрьох за столом, Мишко возив ложкою по тарілці, Роман зосереджено жував хліб. Звичайний вечір, звичайна вечеря… – Катю, – Роман відсунув порожню тарілку, – а коли ти борг віддавати збираєшся?…
– Катю, може тобі вже в декрет піти? – сказала Галина Петрівна. – Ти

You cannot copy content of this page