– А ти губу прикуси, – почула Тамара, відчинивши двері власної квартири. Її чоловік, Тимофій, з кимось голосно розмовляв. У передпокої стояло кілька пар взуття. – Такі дружини, як моя Тамарка, на дорозі не валяються, – гордо басив він, – тож тобі такого щастя не бачити. Тома мимоволі всміхнулася, хоча ще вранці була така зла на чоловіка, що збиралася взагалі з ним не розмовляти. А він, дивись-но, як її хвалить! – Давай, ще по маленькій, – сказав гість, у якому Тома за голосом упізнала Микиту, друга дитинства Тимофія. – Нехай Томці твоїй буде щастя! – Та вона вже щаслива, – розреготався Тимофій, – що їй такий чоловік дістався!…
– Хто не працює, той і не їсть, – сказала Тамара. – Відтепер у
Троянди я почала садити з відчаю. Не з любові до садівництва і навіть не з нудьги, просто на цій дачі не було нічого мого. Ні куточка, ні полички, ні табуретки, на яку можна було б сісти й сказати: ось це моє. Галина Петрівна, моя свекруха, безроздільно панувала тут, і кожен цвях у паркані, кожна мотичка на стіні, кожна банка в погребі знали свою господиню. Ми з Максимом їздили до неї щосуботи. Він за кермом, я поруч із рюкзаком, у якому рукавички, крем від сонця, бутерброди…
Я більше року вирощувала троянди, а Галина Петрівна викопала їх за один день…  
У квартирі панувала та особлива тиша, яка настає після похорону. Не нічна — важча. Наче стіни ще пам’ятають голоси, але вже не пускають їх назад. Я пройшла коридором, намагаючись не зачіпати мостини в тому місці, де вони скрипіли — третя й п’ята від дверей, я запам’ятала ще вчора. Чотири кроки до кухні. Три — до дитячої. На стіні висіла фотографія в простій рамці: Катя, Тимур і Соня на березі річки. Соня на руках у Тимура, щока притиснута до його плеча. Катя поруч, голова трохи нахилена. На кухні я зупинилася. Ранок, початок на восьму, сіре квітневе світло з вікна. Чайник на плиті, три чашки на сушарці. Одна — із совою, Катина. Ніхто не прибрав її за кілька днів. Я зняла чашку, покрутила в пальцях. Сова дивилася косо, одним оком. Поставила назад…
Рюкзак я зняла з гачка першим. Маленький, з двома тканинними нашивками — метелик на
Усе було ідеально. Майже все… Єдиною темною плямою на тлі загального передчуття свята було очікування Маргарити Павлівни, матері Максима. Аліса знала, що майбутня свекруха не схвалює цей союз. Маргарита Павлівна, владна жінка, яка звикла контролювати кожен крок свого єдиного сина, вважала Алісу — дівчиною з простої родини. Дівчиною, яка обрала професію графічного дизайнера замість «стабільної й серйозної» кар’єри. Абсолютно невідповідною партією. Церемонія ось-ось мала розпочатися. Гості вже розсідалися на білих дерев’яних стільцях. І тут біля входу на терасу зчинився якийсь рух…
Свекруха прийшла на весілля в чорному й голосно заявила: «Цей шлюб не протримається й
Чоловік говорив тихо, швидко, з якоюсь хижою інтонацією. — Так, Артуре, я все розумію, — промовив Максим. — Але мені потрібні гарантії. Я завмерла. Артур був його давнім знайомим — адвокатом, який спеціалізувався на шлюборозлучних процесах і поділі майна. Моє серце пропустило удар…
Вигравши в лотерею, я вирішила зробити чоловікові сюрприз, але випадково почула його розмову по
Крісло піді мною розвалилося в суботу, а протистояння почалося в понеділок. Хоча… щиро кажучи, воно було завжди. Просто раніше все відбувалося тихіше. На дачу до свекрухи ми їздили майже щовихідних, поки я була заміжня за Левом. Дача стара, колись добротна, з масивною верандою на стовпах і з парканом, який Лев безперестанку латав. Свекруха Зоя Геннадіївна зустрічала нас на ґанку у своїй незмінній водолазці — темній, обтягуючій, яку вона носила навіть у спеку, наче панцир…
«Крісло витримувало всіх, крім тебе», — написала свекруха. І я відповіла…   …Крісло піді
Мене звати Кіра. Мені двадцять дев’ять років, чоловікові — тридцяти один. Він працює системним адміністратором у великій компанії, я — провідна спеціалістка у відділі постачання. Зірок з неба не хапаємо, але заробляємо як для нашого регіону цілком пристойно. Єдиною й найболючішою нашою проблемою всі ці три роки було житло…
У четвер мені зателефонувала менеджерка з агентства нерухомості. Її голос звучав здивовано й трохи
— Давай тільки факти. Рахунки виставлені, склади опечатані? Марина мовчки спостерігала, як чоловік метушиться від вікна до дверей. Простора вітальня їхньої квартири здавалася йому зараз надто тісною. Він раз у раз потирав шию, ніби на нього тиснув невидимий комір. — Мариночко, це справжня катастрофа! — Олег різко зупинився й розтріпав волосся. — Цей хитрий Вадим усе під себе підібрав! Він же постачальникам розіслав фальшиві листи від мого імені! Завтра ми залишимося з голим задом! Розумієш?…
Щоб врятувати фірму від боргів, чоловік згадав про дружину, але прорахувався…   …— Давай
— Ти їй знову половину вечері в лотки пакуєш? Євген відклав телефон на обідній стіл і поглянув на три пластикові контейнери біля плити. — Не половину, а те, що залишилося, — огризнулася Варя. Вона з зусиллям затиснула кришку на останньому контейнері й склала їх один на один. — Антоніна Василівна сама попросила. Сказала, що завтра візьме на роботу, аби не бігати до їдальні. — Ну й чудово. Чого ти так нервуєш? Варя кинула лопатку в раковину й з гуркотом закрутила кран…
— Я після роботи не наймалася на другу зміну, щоб годувати твою матір із
— Вірочка, ну ти ж у нас сильна, самостійна, — часто казала мати, віддаючи найкращу сукню чи останній шматок торта молодшій доньці. — А Аліночці треба допомагати, вона така тендітна. Їй у житті буде складніше. Але життя показало зовсім протилежне. «Тендітна» Аліна пурхала по світу з легкістю метелика. Вона ледве закінчила інститут, але одразу ж, немов за помахом чарівної палички, витягла щасливий квиток — вийшла заміж за Ігоря. Ігор був на десять років старший, володів мережею будівельних магазинів, обожнював свою молоду дружину й готовий був покласти до її ніг увесь світ. Віра ж вивчилася на бухгалтера, тихо вийшла заміж за однокурсника. Через три роки так само тихо розлучилася й переїхала до скромної однокімнатної квартири на околиці міста. Вона й надалі залишалася для матері «зручною» дочкою…
Сестра завжди була улюбленицею в родині, доки не з’ясувалася правда про те, чия насправді

You cannot copy content of this page