— Підвези мене на роботу, тобі ж по дорозі, — вимагала колега.
Вона навіть не запитала дозволу. Просто відчинила двері, наповнила салон густою хмарою солодких, задушливих парфумів і почала поправляти макіяж у дзеркальці сонцезахисного козирка.
Я, Ніна Олексіївна, жінка п’ятдесяти двох років, старший бухгалтер на звичайній меблевій фабриці, просто остовпіла.
Свій скромний «Рено Логан» я купила всього місяць тому. До цього десять років їздила на переповнених маршрутках, тряслася в автобусах і за будь-якої погоди чекала на зупинках.
Машина була моєю мрією — вистражданою, купленою на заощадження, які я відкладала роками, відмовляючи собі в маленьких радощях.
Я любила в ній кожну деталь: запах нового пластику, тишу салону, можливість слухати ретро-радіо вранці й просто побути наодинці з собою перед довгим робочим днем.
Маргарита працювала у відділі кадрів. Їй було трохи за тридцять, вона полюбляла яскраве вбрання, голосно розмовляла по телефону на особисті теми й щиро вважала, що світ має обертатися навколо неї.
Ми мешкали в одному районі, на сусідніх вулицях, у типовому спальному кварталі із сірими панельками.
І ось якимось чином вона дізналася, що я тепер їжджу на роботу за кермом.
— Рито? — я з подивом подивилася на неї. — Доброго ранку. А ти як тут…
— Та я бачила, як ти з двору виїжджаєш, ну й махнула рукою, — анітрохи не зніяковівши, відповіла вона й зачинила пудреницю. — Поїхали, а то запізнимося.
Начальник сьогодні з ранку лютує, кажуть. Тобі ж усе одно проспектом їхати, а мені в автобусі штовхатися не хочеться.
Я людина м’яка, вихована ще в ті часи, коли відмовляти було якось ніяково. Зітхнувши, я завела двигун.
«Гаразд, — подумала я. — Один раз можна й підвезти. Дійсно, по дорозі».
Якби ж я тільки знала, чим обернеться ця поступливість.
Наступного ранку, рівно о сьомій сорок п’ять, Рита вже чекала біля мого під’їзду. На ній було світле пальто, а в руках — стаканчик кави з найближчої пекарні.
Вона знову вмостилася на пасажирському сидінні по-господарськи, пристебнулася й наказала:
— Рушай, Нінуль!
Нінуль. Мене, жінку, яка за віком могла б бути їй матір’ю, вона назвала «Нінуль».
— Рито, я, власне, не планувала працювати таксистом, — спробувала я м’яко позначити межі.
— Ой, та облиш! Ми ж колеги. Що тобі, шкода, чи що? Бензин усе одно витрачаєш. А удвох веселіше! — вона зробила ковток кави й скривилася. — Знову перегріли, баристи недороблені. Увімкни обігрівач сильніше, у мене ноги замерзли.
Так почалася моя особиста каторга, яка тривала півтора місяця.
Щоранку мій ритуал усамітнення й спокою руйнувався. Рита перетворила моє авто на свій особистий екіпаж і диктувала власні правила.
Спочатку їй не сподобалося моє радіо.
— Ніно Олексіївно, ну що це за нудьга? Якісь нафталінові пісні, — заявила вона на третій день і, не питаючи дозволу, перемкнула на модну поп-хвилю, де баси гриміли так, що в мене починала боліти голова.
Потім почалися запізнення. Рита перестала чекати на мене біля під’їзду. Тепер я мусила під’їжджати до її будинку й чекати.
— Я ще сушу голову, почекай п’ять хвилин! — верещала вона у слухавку, коли я дзвонила їй, простоявши у дворі десять хвилин із увімкненим двигуном.
У результаті ми потрапляли в найжахливіший затор, я нервувала через можливу догану від керівництва, а Рита спокійно фарбувала нігті просто в салоні, поширюючи різкий запах ацетону.
Одного разу йшов сильний дощ зі снігом. Я під’їхала до її будинку й прочекала п’ятнадцять хвилин. Дзвонила — слухавку ніхто не брав.
Нарешті вона вискочила з під’їзду, застрибнула в салон і принесла на своїх модних чоботях кілограми брудної сльоти, яка одразу ж розтеклася по чистих велюрових килимках.
— Ой, уся промокла! — засміялася вона.
— Рито, я просила тебе виходити вчасно. Ми запізнюємося, — крізь зуби процідила я.
— Та годі тобі бубоніти. У мене кіт перевернув лоток, довелося прибирати. Не залишати ж сморід на увесь день. До речі, у тебе є вологі серветки? Чоботи протерти.
Вона витерла брудне взуття моїми серветками й кинула зім’яті папірці в кишеню пасажирських дверей. Моє терпіння вичерпувалося.
Я намагалася натякнути на компенсацію. Коли ми вкотре заїхали на заправку, я виразно поглянула на табло колонки, яке показувало чималу суму.
— Ціни на пальне ростуть як на дріжджах, — зітхнула я, оплачуючи чек.
Рита, гортаючи стрічку в телефоні, лише розсіяно кивнула:
— Угу. Жах якийсь. Чоловік теж скаржиться. Слухай, а давай на зворотному шляху заїдемо до торгового центру?
Мені треба забрати колготки з пункту видачі. Це невеликий об’їзд, хвилин двадцять усього.
Вона не запропонувала жодної гривні. Жодного разу за ці півтора місяця! Ані за бензин, ані за мийку, куди мені доводилося їздити вдвічі частіше через її каву, крихти від круасанів і брудне взуття.
Для неї я стала безкоштовним додаткам до комфортного життя. Зручною, безвідмовною тітонькою.
Останньою краплею стала п’ятниця наприкінці місяця. День виплати зарплати.
Я почувалася кепсько: тиск стрибав, ломило скроні. Хотілося після роботи просто поїхати додому, випити ліки й лягти в тиші.
Наприкінці робочого дня до мого кабінету зазирнула Рита.
— Нінуль, ти сьогодні о котрій виїжджаєш? Я домовилася з дівчатами з відділу продажів посидіти в кафе в центрі. Підвезеш мене? Це ж майже по дорозі!
— Рито, центр — це зовсім в інший бік. Мені додому треба, я погано почуваюся, — твердо сказала я.
Вона закотила очі, всім своїм виглядом демонструючи крайній ступінь розчарування.
— Боже, Ніно Олексіївно, ну що за егоїзм? Я вже на підборах, не потягнуся ж я в метро в годину пік! Ну зроби об’їзд, тобі що, складно? Заодно й свіжим повітрям подихаєш, а то сидиш тут у своїх паперах цілими днями.
У цю мить образа, що накопичувалася тижнями, раптово перетворилася на холодну, чітку рішучість.
Я подивилася на її незадоволене обличчя, на нові туфлі, куплені, можливо, на ті гроші, які вона заощадила на проїзді моїм коштом.
— Гаразд, Рито. Поїхали, — спокійно відповіла я. — Тільки врахуй, правила змінюються.
Вихідні я провела в роздумах. Зрозуміла, що прямі відмови на неї не діють — вона занадто товстошкіра й нахабна, щоб розуміти слова «ні» або «мені незручно».
Вона пробивала мої особисті кордони танком власного безсоромства.
Отже, треба було розмовляти мовою дій. Я вирішила провчити її раз і назавжди. Так, щоб сама думка про поїздку в моїй машині викликала в неї нервовий тик.
У неділю ввечері я зателефонувала своєму двоюрідному братові Віктору. Вітя мешкав у передмісті, мав невелике господарство й давно просив мене привезти деякі речі з дачі.
Ми довго розмовляли, я виклала свій план. Вітя реготав у слухавку так, аж закашлявся, і з радістю погодився підіграти.
Ранок понеділка видався похмурим і вогким. Накрапав дрібний осінній дощ. Дороги перетворилися на суцільну сіру кашу.
Я одягла старі, але теплі джинси, водолазку, а в багажник дбайливо поклала гумові чоботи.
Рита, як завжди, запізнилася на десять хвилин. Вона заскочила в машину, пахнучи новими парфумами, у білосніжному вовняному пальті та світлих замшевих ботильйонах.
— Доброго ранку! — прощебетала вона. — Ну й погода, страшне. Слава Богу, що в мене є ти, Нінуля. Поїхали, а то в нас сьогодні нарада у директора о дев’ятій.
— Доброго, — привітно посміхнулася я. — Звісно, поїхали. Тільки, Риточко, мені треба зробити один крихітний об’їзд. Буквально на двадцять хвилин. Справа дуже термінова.
Рита нахмурилася, відриваючись від телефону:
— Який ще об’їзд? Ми ж на нараду запізнимося!
— Не запізнимося, я маршрут проклала. Тут поруч, на околиці. Брат подзвонив у істериці: терміново потрібно передати ліки для тітки.
Вона захворіла, а він сам поїхати не може. Вискочу на секунду, передам пакет і відразу на роботу. Зрозумієш моє становище?
Мої слова були точною копією її власних маніпуляцій. Рита невдоволено цокнула язиком, але сперечатися не стала.
Зрештою, вона сиділа в теплій машині, а на вулиці лив дощ.
Я звернула зі звичного маршруту. Спочатку ми їхали міськими вулицями, але незабаром асфальт закінчився, поступившись місцем старій, розбитій бетонній дорозі, що вела в бік промислової зони та старих дачних селищ.
— Слухай, а куди ми їдемо? — занепокоїлася Рита, коли за вікном простяглися похмурі паркани, іржаві гаражі та пустирі.
— Так Вітя тут працює на складі, — незворушно брехала я, впевнено крутячи кермо. — Зараз, ще трохи.
Бетонка змінилася ґрунтовою дорогою, розмитою нічним дощем. Машину почало відчутно трясти на вибоїнах.
— Ніно Олексіївно, мене зараз знудить! — скрикнула Рита, хапаючись за ручку над дверима. — І ми точно запізнимося! Вже пів на дев’яту!
— Потерпи, люба. Родичі — це святе, — філософськи зауважила я.
Я звернула на найрозбитішу, глинисту колію, що вела до занедбаних складів. Бруд чавкав під колесами.
Я знала цю дорогу — ми з Вітею спеціально вибрали її вчора. Вона була проїжджою, але лише для тих, хто не боїться забруднити авто аж до самого даху.
І тут я зробила те, заради чого все й затівалося: обережно, але впевнено спрямувала праве колесо в глибоку, розмоклу вибоїну й різко натиснула на гальма. Машина нахилилася носом і заглухла.
Я повернула ключ запалювання. Двигун напружено заурчав, колеса розкидали бруд, обдавши кузов снопом коричневих бризок, але машина не зрушила з місця.
— Ой, — я вдавано злякалася. — Здається, застрягли.
— Як застрягли?! — закричала Рита, витріщивши очі. — Ти що наробила?! Нам треба на роботу! Директор мене приб’є!
— Спокійно, тільки без паніки, — я зітхнула й відчинила свої двері.
Попередньо перевзувшись у гумові чоботи (поки Рита в паніці дивилася на годинник), я вийшла просто в глибоку калюжу й обійшла авто.
— Так, справи кепські, — крикнула я їй через відчинене вікно. — Сіли на дно. Доведеться штовхати.
— Що робити?! — Рита з жахом дивилася на розмоклу глину навколо машини.
— Штовхати, Риточко, штовхати. Я сяду за кермо, буду тиснути на газ, а ти виходь і штовхай ззаду. Інакше ми тут до вечора простоїмо.
Зв’язок тут, до речі, майже не ловить, — я показала їй екран телефону із заздалегідь увімкненим авіарежимом.
Цю деталь ми з Вітею теж продумали. Глушилок тут не було, але Рита в паніці навіть не здогадалася перевірити мережу.
— Я?! Штовхати?! У білому пальті й замшевих чоботах?! Ви в своєму розумі, Ніно Олексіївно?! — голос Рити зірвався на ультразвук.
— Ну, можеш посидіти тут. Тільки бензину в мене мало, пічку доведеться вимкнути. А до найближчої зупинки кілометри три пішки цією багнюкою, — я знизала плечима, демонструючи цілковиту байдужість. — Обирай. Нам же по дорозі було, пам’ятаєш?
В її очах читався непідробний жах. Вона подивилася на свої чисті руки з ідеальним манікюром, на білосніжне пальто, потім на годинник, який показував за п’ятнадцять дев’яту.
— Я вам цього не пробачу! — процідила вона, з ненавистю дивлячись на мене.
Вона відчинила двері. Перший же крок у замшевих ботильйонах у в’язку, холодну глину супроводжувався жалібним хлюпанням.
Рита скрикнула, але діватися було нікуди. Балансуючи в багнюці, вона якось дісталася до багажника.
— Готова? — крикнула я, сідаючи за кермо. — Як тільки скомандую, штовхай щосили!
Завела двигун, витиснула зчеплення, додала газу. Колеса крутилися, розкидаючи бруд.
— Штовхай! Штовхай! — скомандувала я.
У дзеркало заднього виду я спостерігала приголомшливу картину. Маргарита, зірка відділу кадрів, упиралася своїми доглянутими ручками в брудний багажник мого «Логана».
Її обличчя перекосилося від напруги. З-під коліс прямо на її світле пальто й дорогі штани летіли щедрі грудки жирного осіннього бруду.
Вона штовхала, ковзала ногами, падала на коліна в калюжу, піднімалася й знову штовхала, викрикуючи лайки, яких я аж ніяк не очікувала почути від такої витонченої особи.
Насправді машина не застрягла намертво — я просто злегка притискала гальма.
Помучивши Риту хвилин п’ять і переконавшись, що її зовнішній вигляд тепер більше нагадує сажотруса, ніж офісного працівника, я відпустила гальмо.
Машина легко вискочила з ямки на твердий ґрунт. Я проїхала вперед метрів десять і зупинилася.
Рита, важко дихаючи, підбігла до дверцят. На неї було страшно дивитися: біле пальто перетворилося на камуфляж, по обличчю розмазалася туш упереміш із брудом, а замшеві ботильйони стали безформними коричневими грудками.
— Відчиняй! — закричала вона, смикаючи ручку.
Але двері були заблоковані. Я прочинила вікно на пару сантиметрів.
— Риточко, вибач, але я тебе в такому вигляді в салон пустити не можу. У мене чохли нові, світлі. Сама розумієш.
Вона втратила дар мови. Вона лише ротом повітря ловила, мов риба, викинута на берег.
— Як?! Ви що, кинете мене тут?!
— Це промислова зона, — спокійно поправила я. — Он там, якщо йти прямо колією хвилин сорок, буде виїзд на шосе. Там курсують приміські маршрутки.
Гадаю, до обіду дістанешся. А мені час: брат дзвонив, сказав, що тітці вже краще, відбій. Тож я на роботу! Гарного тобі дня!
Я зачинила вікно й, не озираючись, поїхала назад до траси. На душі було легко й світло, попри сірий дощ за склом.
На роботу я приїхала майже вчасно. Мій начальник, Михайло Іванович, лише здивовано підняв брову, коли я зайшла до кабінету, але нічого не сказав.
Рита з’явилася в офісі лише після обіду. Я не бачила її тріумфальної ходи коридорами, але чутки розлетілися фабрикою миттєво.
Розповідали, що вона приїхала на старому, просоченому бензином «ПАЗіку» разом із дачниками та робітниками.
Що охорона на прохідній спочатку не хотіла пускати цю брудну, розпатлану жінку, вимагаючи перепустку.
Що вона вбігла до туалету й ридала там півтори години, намагаючись привести до ладу одяг.
Її, звісно, позбавили премії за відсутність на робочому місці пів дня без поважної причини. Директор не оцінив її зовнішній вигляд та істерику у відділі кадрів.
З того дня минуло більше року. Я продовжую щодня їздити на своїй улюбленій машині, слухати ретро-радіо й насолоджуватися ранковою кавою на самоті.
Рита зі мною не вітається. Якщо ми випадково зустрічаємося в коридорі, вона відвертається й прискорює кроки, ніби я — привид.
Вона більше жодного разу ні в кого не просила підвезти її «по дорозі».
А я зрозуміла одну важливу річ: іноді, щоб зберегти свої особисті кордони, потрібно просто дозволити людині трохи забруднити її біле пальто. У прямому й переносному сенсі.
