Я зустріла коханку свого чоловіка в черзі до жіночого лікаря. Ми обидві були при надії…
…Тест показав дві смужки.
Я стояла у ванній, тримала цю пластикову паличку й дивилася на неї, наче на вирок. Або на подарунок. Я не могла зрозуміти.
Ми з Андрієм хотіли дитину. Ну, нібито хотіли. Говорили про це — давно, ще рік тому. Потім тема якось відійшла на другий план.
Він почав затримуватися на роботі. Я призвичаїлася до порожніх вечорів.
Ми не сварилися — просто стали далі один від одного. Як дві людини в одній квартирі, які домовилися не заважати одне одному.
Але дитину я хотіла. Десь усередині, у тому місці, яке не питає дозволу в голови.
І ось — дві смужки.
Я вийшла з ванної. Андрій уже пішов. На столі — його чашка з недопитою кавою та тарілка з крихтами. Останнім часом він снідав сам, рано, поки я ще спала.
Я записалася до лікаря на понеділок. Вирішила: спочатку піду сама, а вже потім скажу йому. Коли буду впевнена. Коли зрозумію, що відчуваю.
У жіночій консультації було душно. Черга невелика — людей п’ять. Я сіла на стілець біля стіни. Поруч — дівчина з журналом. Навпроти — жінка років сорока, заплющила очі й напівлежить.
Усі мовчать. У коридорах таких закладів взагалі мало розмовляють.
Я дістала телефон. Перегортала стрічку — просто ворушила пальцем, щоб зайняти руки. І тут увійшла вона.
Невисока. Каштанове волосся до плечей. Легка сукня-сорочка в клітинку. На ногах — білі кеди. Обличчя втомлене, але миле. Років двадцять п’ять, може, двадцять сім.
Вона сіла через стілець від мене. Я б не звернула уваги. Скільки тих людей у черзі… Але вона почала шукати в сумці телефон, і я побачила чохол.
Темно-зелений, із золотою літерою «А». Такий самий, як у Андрія.
Я впізнала його. Я сама його замовляла. Знайшла в інтернеті, довго вибирала шрифт і колір. Подарувала йому на день народження в лютому.
Він сказав: «Класний, дякую». Поцілував у чоло. Але користуватися не став. Мабуть, я не вгадала з подарунком.
Я дивилася на цей чохол і думала: збіг. Ну звісно. Хтозна, скільки у світі зелених чохлів із літерою «А». Може, вона Анна. Або Аліна. Чи Алла.
Але потім вона розблокувала екран, і я побачила заставку.
Фото. Чоловіча рука на її плечі. Фрагмент — ні обличчя, ні фігури. Лише рука й край рукава.
Картата сорочка. Синя з сірим. Яку я купила Андрію минулого року. У мене все похололо всередині. Не в животі — вище. Під ребрами.
Я відвела погляд і втупилася в підлогу. Плитка бежева, із сірими прожилками. В одному місці — тріщина. Я дивилася на неї й намагалася дихати рівно.
Збіг. Сорочка. Чохол. Багато чоловіків носять картаті сорочки. Багато чохлів із літерами. Я просто себе накручую.
Медсестра вийшла з кабінету:
— Хто наступний?
Жінка із заплющеними очима піднялася й зайшла.
Черга посунулася. Дівчина з журналом пішла. Я залишилася сидіти. А вона — через стілець від мене.
Дівчина раптом повернулася до мене:
— Ви теж уперше?
Я не зрозуміла:
— У якому сенсі?
— На облік. Я вперше стаю на облік. Вісім тижнів.
Вона сказала це просто, навіть із легкою посмішкою. Ніби ми подруги в кафе, і вона ділиться новиною.
— Так, — відповіла я. — Теж.
— Класно, — вона кивнула. — Трохи страшно, правда?
— Трохи.
Ми замовкли. Вона поклала телефон у сумку.
Я сиділа й думала: навіщо я взагалі з нею розмовляю? Мені потрібно просто дочекатися своєї черги, зайти, здати аналізи й піти.
Але я не могла викинути з голови той чохол. І сорочку. І літеру «А».
Може, просто запитати? Якось ненароком: «А літера — це чиє ім’я?». Ні, дурниця. Хто так питає в незнайомої людини?
Я нічого не запитала.
Вийшла медсестра, назвала моє прізвище. Я встала. Ноги наче ватяні. Зайшла до кабінету.
Лікарка — жінка середнього віку, спокійна, ділова. Стандартні запитання. Останні жіночі дні, скарги, вік, перша дитина?
— Перша.
— Чоловік є?
— Є.
— Записую.
Усе механічно. Я відповідала на автоматі, а в голові — чохол, сорочка, рука на плечі.
Вийшла через п’ятнадцять хвилин. З направленнями, з талонами, із папірцем, на якому було написано: «УЗД — четвер, 9:30».
Вона все ще сиділа. Чекала. Я пройшла повз. Майже дійшла до дверей. І зупинилася. Не знаю, навіщо.
Повернулася.
— Вибачте, — мовила я. — Це дивне запитання. У вас чохол на телефоні… з літерою «А»?
Вона здивовано подивилася й дістала телефон:
— Так. Це подарунок. Андрій подарував. Мій… ну, мій чоловік.
Андрій…
Я зблідла. Мабуть, сильно зблідла. Вона дивилася на мене, і посмішка повільно зникала з її обличчя.
— Що? — запитала вона.
— Андрій Ковальов? — уточнила я.
І по тому, як змінилися її очі, я все зрозуміла.
Вона не відповіла. Схопила сумку й притиснула до себе. Наче щит.
— Ви…
— Дружина, — перебила я. — Я його дружина.
Тиша. Коридор порожній. Медсестра за дверима шарудить паперами.
Вона зблідла й стиснула губи. Я чекала: зараз вона встане й утече. Або почне виправдовуватися. Або скаже щось зле.
Але вона тихо мовила:
— Він казав, що ви розлучаєтеся.
Звісно. Звісно, він так казав. Вони всі так кажуть.
У мене в горлі стояв клубок. Я хотіла щось відповісти, але не знала що. «Ми не розлучаємося»? «Він бреше»? «Я теж при надії»?
Я сказала:
— Ми не розлучаємося. Я до сьогоднішнього ранку взагалі не знала про ваше існування.
Вона відвела погляд у стіну. Руки на сумці побіліли від напруги.
— Скільки у вас? — запитала вона, не обертаючись.
— Що?
— Тижнів.
— Сім.
— У мене вісім…
Ми обидві були при надії. З різницею в тиждень. Від одного чоловіка.
Я опустилася на стілець. Не поруч із нею — через два. Ми мовчали.
Я думала: що мені зараз робити? Кричати? Плакати? Дзвонити йому? Я нічого не робила. Всередині була порожнеча.
Вона заговорила першою:
— Я не знала. Правда. Він сказав, що розлучається. Що ви вже рік як чужі й залишилася лише формальність.
Я кивнула. Не тому, що вірила, а тому, що це вже не мало жодного значення.
— Давно ви разом? — запитала я.
— З листопада.
З листопада. Отже, пів року. Ті самі пів року, відколи він почав затримуватися.
Коли перестав вечеряти вдома. Коли я засинала сама, а він приходив тихо й лягав на свою половину ліжка, наче в готелі.
З листопада… А в лютому я подарувала йому чохол на телефон. Зелений. Із золотою літерою «А». Який він потім переподарував їй.
Це чомусь боліло найдужче. Не зрада. Не брехня. Навіть не те, що вона чекає дитину.
А те, що він узяв мій подарунок і віддав їй. Як річ, яка нічого для нього не означає.
— Він знає, що ви…? — я не договорила.
— Так. Я сказала йому минулого тижня. Він зрадів. Ну, принаймні так сказав.
Зрадів…
Я встала. Мені терміново треба було вийти. З коридору, з цієї будівлі, з цього дня.
— Зачекайте, — проговорила вона.
Я зупинилася.
— Що ви будете робити?
Я подивилася на неї. Молода. Перелякана. Сидить у жіночій консультації з чужим чохлом на телефоні й запитує мене, що я робитиму.
— Не знаю, — відповіла я і вийшла.
На вулиці було сонячно й тепло. Повз проходила жінка з візком. Біля кіоску чоловік купував воду. Світ продовжував жити далі, йому було байдуже.
Я дійшла до лавки у сквері через дорогу й сіла. Дістала телефон, відкрила чат з Андрієм. Останнє повідомлення від нього — учорашнє: «Буду пізно, не чекай».
Не чекай.
Я не стала дзвонити чи писати. Просто сиділа.
У кишені лежало направлення на УЗД: четвер, 9:30. Я при надії. Сім тижнів. Перша дитина. Від чоловіка, який пів року живе на два доми.
Я притиснула руку до живота. Ще нічого не відчувала — зарано. Але знала, що там хтось є. І цей «хтось» не винен узагалі ні в чому.
Увечері Андрій прийшов о дев’ятій. Зняв черевики, поставив чайник.
— Як день? — запитав, не обертаючись.
— Нормально. Була в поліклініці.
— Щось серйозне?
Я мовчала кілька секунд.
— Ні. Нічого серйозного.
Він кивнув, налив собі чаю й пішов у кімнату з телефоном.
Я стояла на кухні й слухала, як він листується. Тихі клацання по екрану. Іноді — коротка посмішка.
Тепер я знала, з ким він листується. А він не знав, що я знаю.
Я не сказала йому. Ні того вечора, ні наступного дня.
Не тому, що пробачила, і не тому, що змирилася. А тому, що мені потрібно було зрозуміти: а що я взагалі відчуваю? І чого хочу далі?
Чи хочу я скандалу? Чи хочу правди, викладеної на стіл? Чи хочу, щоб він каявся, плакав, обіцяв усе виправити?
Чи, може, хочу тиші — щоб просто подумати?
Я обрала тишу.
Лягала спати поруч із ним. Снідала сама. Ходила на роботу. Гладила живіт, коли ніхто не бачив.
І щодня думала: завтра скажу. Але не казала. Бо слова все змінять, і назад уже нічого не повернеш.
А я досі не знаю, чи хочу це змінювати. Чи все вже змінилося — без моєї участі. Там, у черзі до лікаря, коли дівчина дістала телефон у чохлі, який я вибирала двадцять хвилин.
Я знаю лише одне: мені дуже страшно…
