Наталя була старшою. Розумна, відповідальна, серйозна. Батьки завжди могли покластися на Наталю: якщо вона казала, що щось зробить, то так і буде. Звісно, після такої доньки, з якою ніколи не виникало проблем, вони захотіли ще одну дитину. І ось тут усе й пішло інакше. З дитинства Катя була неслухняною. Могла зробити те, що забороняли, могла піти туди, куди не дозволяли. Її словам ніколи не вірили, бо не можна було бути впевненим, що вона каже правду…
Чи то молодших дітей справді балують більше, чи то просто люди вже народжуються з
— Так, Марино, саме так, — перервав мовчанку Ігор, і його губи розтягнулися в широкій, упевненій усмішці. — Я переписав дачу на маму. Договір дарування оформлено й зареєстровано. Тож тепер це офіційно власність Рогової Зінаїди Павлівни. Якщо справа дійде до розлучення — а до цього все й іде, — ділити нам нічого. Нерухомість повністю виведена з нашого спільно нажитого майна. Зінаїда Павлівна задоволено кивнула, поправляючи комір блузки…
— Я переписав дачу на маму, щоб під час розлучення її не ділили, —
— Привіт, донечко, — мовила свекруха медовим, але прохолодним голосом, важко ступаючи в кімнату і одразу прямуючи до крісла у вітальні. — Чим пригощатимеш? Я виснажена, ну й погода на вулиці! Іра мовчки заварила чай і принесла його на таці. Вона намагалася дихати рівно. Всі ці відпрацьовані манери свекрухи завжди були лише прелюдією до чогось неприємного. — Дякую, люба, — Надія Михайлівна відкинулася на спинку крісла, зробила крихітний ковток і скривилася, ніби чай був із полином. — Як ваші справи? — спробувала дотриматися етикету Іра, сідаючи навпроти. — Та як справи… — свекруха повчально підняла вказівний палець. — Вирішуємо дорослі питання…
За вікном п’ятничного вечора мрячив холодний дощ, а на кухні затишно шкварчала пательня. Іра
— У мене нікого немає, Олю. Ти це чудово розумієш. А Дениса я не віддам до інтернату. — Це твої проблеми. Мене вони не стосуються. Ігор підвів очі. У них з’явився дивний, суворий вираз, від якого Олі стало не по собі. — Стосуються, Олю. Ще й як стосуються. Бо мати цього хлопчика — твоя молодша сестра Світлана…
— У мене нікого немає, Олю. Ти це чудово розумієш. А Дениса я не
— Мені потрібна ваша квартира! — заявила Марина, нахабно посміхнувшись. — У вас мені буде зручніше відсвяткувати день народження синочка! Чашка вислизнула з рук Олі й розлетілася на друзки по кухонній підлозі, але вона цього навіть не помітила. Вона стояла й дивилася на зовицю так, ніби та говорила незрозумілою мовою. — Вибач, що? — перепитала Оля, хоча чула все чудово…
— Мені потрібна ваша квартира! — заявила Марина, нахабно посміхнувшись. — У вас мені
Я знайшла свої банки в канаві за сараєм — і не заплакала. Заплакала потім, коли дізналася, куди зникали решта. Але це сталося пізніше. А тоді був серпень. Спека не відпускала вже тиждень, повітря липло до шкіри, а я закручувала банки. У мене льох — від стіни до стіни, усе стрункими рядами: огірки, помідори, кабачкова ікра, гриби…
Я знайшла свої банки в канаві за сараєм — і не заплакала. Заплакала потім,
— Я всім родичам розповіла, яка ти погана господиня, щоб вони знали правду, — похвалилася свекруха під час недільного обіду… …Цей обід відбувався за суворо затвердженим розкладом. У повітрі пахло запеченою качкою, розмарином і легким, ледь вловимим ароматом майбутнього скандалу…
— Я всім родичам розповіла, яка ти погана господиня, щоб вони знали правду, —
— Таїсіє, тобі б валеріани випити, перш ніж заходити на свою дачу. — А навіщо це? Таїсія зручніше перехопила важку сітку-авоську з розсадою й здивовано подивилася на сусідку. Зоя стояла біля свого паркану, спираючись на сапку, і співчутливо хитала головою: — А ти сама йди й подивися…
— Таїсіє, тобі б валеріани випити, перш ніж заходити на свою дачу. — А
Свекор роками кидав мені: «Мовчи, жінко» — аж поки я не відповіла йому на його ж дні народженні… …Ми з чоловіком Вадимом останні десять років жили у своїй «трикімнатній» у спальному районі. Але щосуботи о пів на другу мусили з’являтися у іншій квартирі в центрі міста. Вадим боявся батька і в буквальному сенсі зі шкіри ліз, щоб то якісь надзвичайно дорогі ліки йому дістати, то ремонт організувати, то ще щось…
Свекор роками кидав мені: «Мовчи, жінко» — аж поки я не відповіла йому на
— У мене сувора мама, — уп’яте за вечір повторив Юрій. — Але ти не бійся. Головне — не мовчи, вона мовчанку сприймає як зарозумілість. — Я й не збираюся мовчати, — спокійно відповіла Дарина й першою зробила крок до дверей квартири. Двері відчинила невисока жінка років п’ятдесяти п’яти, в перлинних сережках — явно одягнених спеціально для цього вечора…
— На що ти взагалі розраховуєш із такою зарплатою? — посміхнулася мати нареченого…  

You cannot copy content of this page