— А ми вас хіба запрошували в гості?! — Олена зачинила двері перед самим носом чоловікових родичів. Жінка стояла біля дверей, і її пальці на ручці побіліли від зусилля, з яким вона щойно захлопнула їх перед несподіваними гостями. Серце калатало, у вухах шуміло, але десь глибоко всередині, під шаром цього гарячкового збудження, щось тихо й полегшено видихнуло. Вона притулилася спиною до дверей і заплющила очі. За дверима почалося…
— А ми вас хіба запрошували в гості?! — Олена зачинила двері перед самим
— Ларисо, ви з Сергієм маєте звільнити мою квартиру до наступних вихідних. Я повертаюся. Лариса завмерла посеред щойно відремонтованої кухні. — Мамо, як — звільнити? — розгублено запитала вона. — Куди ми переїдемо за кілька днів? Адже ми тільки-но закінчили косметичний ремонт, усі меблі розставили! І ти ж поїхала жити до Георгія, ви ж збиралися одружитися! — Ми розійшлися, — сухо відповіла Катерина Андріївна. — Георгій виявився невдячним егоїстом. Кілька разів розлучений чоловік — це все-таки діагноз, тепер я це розумію…
— Ларисо, ви з Сергієм маєте звільнити мою квартиру до наступних вихідних. Я повертаюся.
А ось Тамара Іллівна, дивлячись на немовля, лише презирливо кривилася. — Дивно, — процідила вона на хрестинах, вдивляючись в обличчя сплячого Дениса. — У нашій родині таких світленьких ніколи не було. І ніс картоплинкою. У Максимочки ніс благородний, прямий. — Діти змінюються, мамо, — втомлено зітхнув тоді Максим. Але зерно сумніву, посіяне її власною параноєю, дало бурхливі сходи. Минуло п’ять років. Ми жили своїм життям, Денис ріс розумним і активним хлопчиком. Стосунки зі свекрухою залишалися стабільно прохолодними…
Ця історія почалася не того дня, коли на стіл потрапив білий конверт із печаткою
Мене звати Анна, і місяць тому моє життя розлетілося на друзки із дзвоном розбитого кришталю. За три дні до весілля, на яке було запрошено сто п’ятдесят гостей, моя найкраща подруга Кіра вкрала мого нареченого. З Кірою ми дружили з першого курсу університету. Ми були класичною парою подруг…
Найкраща подруга вкрала мого нареченого прямо перед весіллям. Через місяць я дізналася про нього
— Наташо, ти завтра вранці будеш вдома? Голос матері в слухавці був м’яким, домашнім, ніби вона дзвонила обговорити рецепт пирога. — Вдома. Зміна в середу. — Ось і добре. Ми з Сергієм та Олесею заїдемо. Вони повернулися, треба побачитися. Наталя відклала рушник. — Повернулися? Назавжди?…
— Неправильно, що в тебе є і будинок, і квартира, а в брата нічого!
— Мамо, ми тут із Ксенією порадилися. Тепер ти повністю гаситимеш нашу іпотеку. Матвій кинув легку куртку на полицю для взуття в передпокої й по-хазяйськи пройшов на кухню. Тамара завмерла біля обіднього столу. Вона щойно прибрала тарілки після обіду й збиралася сісти за в’язання. Слова сина прозвучали так буденно, ніби він попросив передати сіль. — Не зрозуміла тебе, Матвію. — А що тут розуміти?…
— Мамо, ми тут із Ксенією порадилися. Тепер ти повністю гаситимеш нашу іпотеку. Матвій
– Я більше не можу жити з пенсіонеркою. Він сказав це, дивлячись не на мене, а на тарілку з котлетами. Я якраз поклала йому другу – він завжди з’їдав дві, тридцять два роки поспіль, щосуботи. – Вікторе, про що ти? – Про нас, Зоє. Точніше про те, що нас більше немає. Я сіла навпроти. Руки поклала на стіл – ось так, долонями вниз, щоб не видати тремтіння. Бухгалтер у мені увімкнувся раніше, ніж дружина. Бухгалтер завжди першим реагує на слово «ні». – Ти йдеш?…
– Я більше не можу жити з пенсіонеркою. Він сказав це, дивлячись не на
— Катрусю, донечко, мила. Ми, звісно, мали попередити, але вирішили самі, без дзвінка, зробити сюрприз. — Заходьте, — сказала Катя. Голос пролунав спокійно. Вона сама здивувалася. Батьки увійшли. Мати повільно оглянула вітальню: високі стелі, полиці з книжками, велике вікно з краєвидом на місто. На обличчі промайнуло щось середнє між захопленням і образою. — Добре живеш, — сказала вона таким тоном, яким зазвичай кажуть «могла б і поділитися»…
— Ось як! Коли потрібні були гроші, то «мила донечко», а коли я просила
— Чому ти так довго відчиняєш? Я вже замерз, — невдоволено кинув Артем, щойно двері відчинилися. Ірина навіть не відразу відповіла. Вона кілька секунд просто дивилася на колишнього чоловіка, намагаючись зрозуміти, що саме бачить перед собою. Той стояв із пакетом із супермаркету, у розстебнутій куртці й із тим самим виразом обличчя, який роками виводив її з себе. Ніби весь світ існує виключно для його зручності. — Чого мовчиш? — нахмурився він і, не чекаючи запрошення, увійшов до квартири. Ірина машинально відступила вбік…
— Чому ти так довго відчиняєш? Я вже замерз, — невдоволено кинув Артем, щойно
— Диван, звісно, заберемо, — бурмотіла вона, постукуючи пухким пальцем по оббивці з натуральної шкіри. — Антосикові в нову квартиру якраз підійде. А ось цей телевізор… ну, так і бути, можеш залишити собі, Мариночко. Він усе одно вже старої моделі. Марина, притулившись до одвірка, мовчки спостерігала за цим сюрреалістичним спектаклем. У руках вона тримала чашку кави. На її обличчі не було ні сліз, ні істерики — лише легка, ледь помітна тінь іронічної посмішки. Її поки що законний чоловік, Антон, сидів за кухонним островом із чорного мармуру й захоплено гортав стрічку в телефоні…
Колишній із матусею вже розкатали губу на половину майна Марини, але в підсумку залишилися

You cannot copy content of this page