Холодне світло з холодильника вихопило з темряви порожні полиці. Вони дивилися на Анну з німим, майже знущальним докором.
Самотній пакет молока, засихаючий шматочок сиру, залишки кетчупу та одна-єдина баночка дитячого пюре.
Ось і весь їхній стратегічний запас. А до зарплати Артура залишалося ще чотири нескінченні дні.
— Мамо, ам-ам! — однорічний Мишко наполегливо смикав її за домашні штани.
— Зараз, моє серденько, зараз, — Анна підхопила сина на руки, міцно притиснула до себе й поцілувала в теплу, пухку щічку. — Буде тобі кашка.
Вона поставила чайник і витрусила в тарілку останній пакетик вівсянки. Для себе та чоловіка залишався хіба що черствий хліб.
«Знову без м’яса», — тоскно подумала Анна. Вони вже майже місяць купували лише найдешевші крупи та овочі. Про те, щоб узяти хоча б курячі стегенця, годі було й думати.
Раптом на стільниці завібрував телефон. Балансуючи з Мишком на одній руці, Анна притиснула слухавку до вуха.
— Анечко, привіт! — бадьоро защебетав голос свекрухи. — А Артурчик на роботі?
— Так, Валентино Петрівно, — відповіла Анна, щосили намагаючись, аби голос звучав спокійно. — Він сьогодні до восьмої.
— Ой, як невчасно… — у слухавці почулося невдоволене зітхання. — А я хотіла попросити його заїхати до мене після зміни. Треба ж плитку у ванну до квартири завезти, майстер чекає.
Анна до болю прикусила губу. Знову. Щоразу, коли чоловік заїжджав до матері «на п’ять хвилин», він повертався ближче до ночі — абсолютно виснажений і з порожньою карткою.
— Я перекажу йому, — сухо відповіла Анна.
— Дякую, золотко! — не помітивши тону невістки, продовжила жінка. — Як там мій онучок? Не кашляє?
— Усе добре, — Анна поглянула на Мишка, який уже починав вередувати. — Вибачте, мені вже треба його годувати.
— Звісно-звісно, біжи!
Анна натиснула відбій і притулилася лобом до прохолодної стіни.
Валентина Петрівна, вдова у свої шістдесят два роки, жила сама у просторій двокімнатній квартирі.
Пів року тому вона затіяла там капітальний ремонт і відтоді тримала сина на короткому повідку: то вибери шпалери, то привези гіпсокартон, то терміново позич грошей «до пенсії».
І Артур, як єдиний і надто слухняний син, ніколи не міг сказати «ні».
Увечері, коли малюк уже спав, а Артур нарешті переступив поріг квартири, Анна вирішила більше не мовчати.
— Артуре, нам треба поговорити про наш бюджет, — почала вона, ставлячи перед ним тарілку з порожніми макаронами, притрушеними залишками сиру.
— Знову? — втомлено зітхнув він, навіть не роззувшись до кінця. — Аню, я знаю, що зараз важко. Але скоро мають дати премію.
— Артуре, у нас у холодильнику пусто, — Анна сіла навпроти й заглянула йому в очі. — Ми місяць не бачили м’яса.
Мишкові потрібні нові осінні черевички, він зі своїх просто виріс. А твоя мама сьогодні дзвонила — просила везти плитку.
Чоловік відклав виделку й зсунув брови:
— І що ти пропонуєш? Кинути її напризволяще? Вона ж сама, їй більше нікому допомогти.
— Твоя мати робить дорогий ремонт! — Анна намагалася не зірватися на крик. — Ремонт, Артуре! А ми ледве зводимо кінці з кінцями на орендованій квартирі!
— Не драматизуй, — відмахнувся він. — Ми ж не голодуємо.
— Ще день-два — і почнемо, — гарячі сльози обпекли щоки. — Я не прошу розкоші. Просто давай спочатку забезпечимо базові потреби нашого сина і наші власні, а вже потім будемо спонсорувати ремонти.
Артур мовчки копирсався в тарілці, уникаючи її погляду.
— Я заїду до неї завтра, — нарешті буркнув він. — Допоможу з плиткою й поговорю про фінанси. Поясню, що зараз із грошима скрутно.
Анна кивнула, хоча в глибині душі розуміла: це пусті обіцянки. За два роки шлюбу він жодного разу не протиставив себе матері.
Наступного вечора Артур повернувся ще пізніше. Анна чекала на нього на кухні при світлі витяжки, не вмикаючи основного освітлення.
— Як з’їздив? — тихо запитала вона, коли він увійшов.
— Нормально, — чоловік підійшов до раковини й жадібно випив склянку води. — Плитку підняв на поверх, карниз повісив.
— А розмова? Ти поговорив з нею?
Артур завагався, відводячи погляд убік:
— Не зовсім… Розумієш, у неї зуб розболівся. Гострий біль, треба терміново до хорошого, досвідченого стоматолога. Вона попросила позичити п’ять тисяч гривень.
Анна відчула, як усередині все просто німіє від шоку.
— І ти дав?
— А що я мав зробити?! — вибухнув Артур, розвівши руками. — Сказати: «Мучся від болю, мамо, бо в мене дружина на кожну копійку заглядає»? Заліз в кредитку.
— Артуре… — її голос затремтів. — У нас немає цих грошей. Фізично немає. Я сьогодні зварила останню гречку.
— Ну то позич у своєї мами! — роздратовано кинув він. — Вона ж минулого тижня пенсію отримала.
— Моя мама сама ледве виживає! — вигукнула Анна, вже не стримуючи сліз. — І чому я маю тягнути з неї кошти, поки твоя мати за наш кошт викладає іспанський кахель у ванній?!
— Це не наш кошт, а мій! — різко відрізав Артур. — Я ці гроші заробляю, і мені вирішувати, куди вони йдуть!
Ці слова вдарили сильніше за ляпас. За два роки спільного життя Артур ні разу не ділив гроші на «свої» та «її». Завжди все було спільне, «наше».
— Ось як… — прошепотіла Анна. — Твої гроші. А я тут, виходить, просто безкоштовна нянька й робітниця, ще й з дитиною?
— Я не це мав на увазі, — Артур потер обличчя долонями. — Просто не пиляй мене. Я й так втомився.
Він розвернувся й пішов у кімнату. Анна залишилася сама.
Вона тремтячими пальцями розблокувала телефон і відкрила банківський додаток. На екрані світилася знущальна цифра: 127 гривень.
Вранці, щойно за Артуром зачинилися двері, Анна прийняла рішення.
Вона зателефонувала подрузі Каті й попросила побути з Михайликом дві години. Залишивши сина, дівчина рішучим кроком рушила до будинку свекрухи.
Валентина Петрівна відчинила двері в шовковому халаті й здивовано підняла доглянуті брови:
— Аня? А ти чому тут? І без дзвінка..
— Я увійду? — не чекаючи запрошення, Анна переступила поріг.
У квартирі пахло свіжим клеєм та дорогою фарбою. У коридорі височіли мішки з сумішами, а на кухні вже красувалася новенька вбудована техніка.
— Ну, сідай, якщо прийшла, — свекруха кивнула на стілець. — Чай будеш? Хоча в мене лише дорогий, трав’яний…
— Ні, дякую, — Анна залишилася стояти. — Я прийшла поговорити про гроші. Валентино Петрівно, ви взагалі знаєте, в якому становищі зараз наша родина?
Жінка здивовано моргнула:
— Артур ні на що не скаржився.
— Звісно, бо він намагається бути для вас хорошим сином! — Анна відчула, як гнів витісняє образу. — Та через це ми вимушені рахувати копійки.
Ми живемо на орендованій квартирі, дитині потрібні речі та їжа, а я не можу вийти на роботу, бо Мишкові лише рік!
Валентина Петрівна незадоволено підтиснула губи:
— І до чого тут я?
— До того, що ми купуємо найдешевшу крупу, поки ви висмоктуєте з Артура останні гроші на свій євроремонт!
— Я не висмоктую, а беру в борг! — ображено вигукнула свекруха. — І взагалі, це наші з сином справи.
— В борг? А коли ви повернули хоча б гривню?! — прямо запитала Анна. — За пів року — жодного разу!
Вчора Артур віддав вам п’ять тисяч з кредитки, під відсотки. А в моєї дитини сьогодні на сніданок була вівсянка на воді!
— Ой, не треба цих шекспірівських драм! — пирхнула Валентина Петрівна. — Артур каже, що у вас усе нормально.
— Він вам бреше, щоб не розчаровувати і не турбувати! — відрізала Анна. — Але я мовчати більше не буду. Або ви припиняєте тягнути з нього гроші, або я муситиму вжити заходів.
— Заходів? — свекруха глузливо склала руки на грудях. — І що ти зробиш? Заборониш сину спілкуватися з рідною матір’ю?
— Якщо доведеться — так. Бо його перший і головний обов’язок зараз — утримувати власну дитину, а не дорослу примхливу жінку!
Валентина Петрівна миттєво почервоніла від люті:
— Та як ти смієш?! Я його на ноги підняла, вивчила та виховала! А ти прийшла на все готове й смієш мені тут умови диктувати? Забирайся геть з моєї квартири! І щоб ноги твоєї тут більше не було!
Анна мовчки розвернулася й вийшла, гучно грюкнувши дверима. На душі було гидко, але вона одночасно відчувала й дивне полегшення. Вона розкрила всі карти.
Увечері вдома панувала крижана тиша. Артур увійшов на кухню з важким поглядом.
— Мама дзвонила. У сльозах, — тихо сказав він. — Каже, ти прийшла й влаштувала їй дикий скандал. Наговорила купу гидоти, назвала її утриманкою.
— Я сказала їй лише правду, без прикрашань, — спокійно відповіла Анна, дивлячись у вікно. — Сказала те, що ти боявся сказати їй сам.
— Ти не мала права лізти в мої стосунки з мамою! — вибухнув Артур. — Вона нічого тобі не зробила! Вона допомагала нам!
— Чим? Подарувала свій старий пошарпаний килим? А ти натомість віддав їй половину наших заощаджень на її нову ванну!
— Вона моя мати! — вперто вигукнув він. — І я допомагатиму їй завжди. Подобається тобі це чи ні.
— Навіть якщо твій син засинатиме голодним?
— Годі перебільшувати! — Артур роздратовано відмахнувся. — Ніхто не голодує.
— Артуре, відкрий холодильник, — тихо, але владно сказала Анна. — Просто відкрий його і скажи, що ти там бачиш.
Чоловік підійшов і смикнув дверцята. На полицях самотньо жовтів шматочок завітреного сиру. Артур завмер.
— Я завтра отримаю аванс… — пробурмотів він під ніс. — Купимо продуктів.
— І скільки з цього авансу знову піде твоїй мамі? На чергову люстру чи ліки від вигаданих хвороб?
— Та скільки можна?! — Артур із силою зачинив холодильник. — Я не збираюся обирати між тобою й матір’ю. Це ненормально.
— Я не прошу обирати мене, — Анна підвелася й подивилася на нього з невимовною втомою. — Я прошу тебе обрати твого сина. Але, схоже, ти свій вибір уже зробив.
Вона вийшла з кухні. У спальні тихо посапував маленький Мишко, навіть не здогадуючись, що його дитячий світ щойно дав тріщину.
І найстрашніше було те, що справа полягала навіть не в грошах. А в тому, що люди, які колись обіцяли бути разом і в горі, і в радості, раптом стали абсолютно чужими.
