Усе літо я сама обробляла дачу, а родичі приїхали на двох машинах із порожніми відрами — щоб поділити врожай…
…На диванчику, накритому килимовою доріжкою, де зазвичай спить наша кішка, сиділи моя молодша сестра Елла та мій син Денис.
Сиділи мовчки, щільно стиснувши губи. А між нами на столі, застеленому липкою клейонкою, височіли ящики.
У них щільними рядами лежали томати сортів «Бичаче серце» і «Санька». Налиті, тверді, зі шкіркою, що потріскалася біля плодоніжки, із запахом терпкого бадилля.
Поруч стояли пластикові будівельні відра, доверху набиті м’ясистим болгарським перцем, і картонні коробки із сизою, вкритою білуватим матовим нальотом сливою «Венгерка».
Усе це добро зараз ділили.
Цю дачу, звичайний щитовий будиночок зі скрипучими, пофарбованими дошками, ми з чоловіком Михайлом купували двадцять років тому.
Три роки після його відходу я не могла змусити себе їздити сюди. Паркан заріс кропивою на зріст людини, шифер на даху сараю тріснув.
А цієї весни я дістала з комори старі гумові чоботи, купила пачку господарських рукавичок і поїхала.
Елла й невістка Аліна тоді ще в один голос щебетали:
— Ось і правильно! Земля — вона всі недуги витягує. А ми щовихідних приїжджатимемо! І грядки прополимо, і сушняк вивеземо, підстрахуємо.
У березні я заставила пластиковими стаканчиками з-під сметани всі підвіконня в міській квартирі.
Розводила марганцівку, пікірувала розсаду, прикручувала до віконної рами фітолампу з фіолетовим світлом.
На травневі свята Денис закинув у багажник своєї нової «Кіа», купленої в кредит, картонні коробки з розсадою і довіз мене до ділянки.
Він швидко, не знімаючи вітровки, вивантажив усе на торішню суху траву, тикнув мене носом у лоб і грюкнув дверцятами:
– Мамулю, давай поки що сама розберися, у мене колодки скриплять, треба терміново в сервіс. У суботу приїду з лопатою, допоможу!
Та у суботу хвіртка так і не скрипнула.
Аліна надіслала фотографію з моря: вони з Денисом тримали паперові стаканчики з кавою на тлі пальм — підвернувся гарячий тур на три дні.
В Елли, як на зло, загострилася мігрень, вона не брала слухавку, лише надіслала стікер із термометром.
Я постояла над зарослою густим пирієм ділянкою, поправила хустку, що зісковзнула на чоло. Потім зайшла в сарай, взяла багнетну лопату з розсохлим держаком і пішла копати.
Копала по дві години вранці й увечері. Клала під язик таблетку, коли у вухах починало гудіти й шуміти, сиділа на перевернутому емальованому відрі.
Розтирала поперек запашною знеболювальною маззю й знову йшла копати, навалюючись на держак усією вагою.
Наприкінці травня я сфотографувала зелені ниточки моркви, що проклюнулися і на яких блищала роса, та виклала фото на свою сторінку.
Екран смартфона блимнув. Повідомлення від Елли: «Супер! Раю, тільки хімією не кропи, нам потрібно все абсолютно екологічно чисте. І кропу посади ще три рядки, мені на зиму заготувати треба».
Жодних «як спина?», «як тиск?», нічого такого.
Я засунула телефон у глибоку кишеню фартуха, взяла дві залізні лійки й пішла до криниці. Літній водопровід у товаристві обіцяли підключити лише у червні.
До середини липня все перетворилося на філію розпеченої пустелі. Спека була така, що повітря над шиферними дахами тремтіло, а велике листя кабачків до обіду висіло, наче сірі ганчірки.
Зате всюдисуща мокриця та лобода перли суцільним килимом, а смугастий колорадський жук обліпив картопляне бадилля так, що не було видно зелені.
Я вставала о пів на п’яту ранку, натягувала старі чоловікові калоші на босу ногу й ішла до борозен, поки сонце не починало випалювати очі.
До полудня спина німіла. Я доходила до веранди, лягала на жорсткий диван просто в робочому одязі й хвилин двадцять просто дивилася на дощату стелю.
Слухала, як гудуть джмелі під дахом, перш ніж знаходила сили встати й налити собі склянку води з графина.
В одну з таких субот біля хвіртки голосно просигналила машина.
Приїхали Денис, Аліна та їхній семирічний син Дмитрик.
Я почала метушитися, витягла у двір розкладний туристичний стіл, нарізала окрошку з «докторською» ковбасою, дістала зі старенького холодильника запітнілу пляшку квасу.
Аліна, відмахуючись від ґедзів складеною навпіл газетою, довго розглядала грядки з полуницею.
— Раїсо Андріївно, ну ви й диво — жодної травинки! — вона поправила сонцезахисні окуляри в широкій роговій оправі. — Слухайте, а чому ягоди вже стали дрібними?
Ми хотіли Дмитрику відерце набрати з собою. Ви б йому в мисочку зібрали, га? А то ми зараз поїдемо на платне озеро.
— Аліно, так полуниця зараз відходить, її рачки шукати треба під листям, — відгукнулася я. — Може, переодягнешся в мої старі штани й допоможеш? Я дам пластикову мисочку, разом швидко наберемо.
Аліна широко розплющила очі.
– Ой, Раїсо Андріївно, ну що ви? Ви ж знаєте мою шкіру: одразу висипання, бруд під нігті забиється, потім жодними засобами не врятуєшся.
Вони ще трохи посиділи й поїхали до свого озера. Я залишилася стояти біля залізного умивальника зі шматочком господарського мила в руці.
Мило вислизнуло, впало в сухий пил. Я нахилилася, підняла його, довго споліскувала під тонкою, нагрітою цівкою води.
Потім взяла з сараю пластиковий дволітровий лоток з-під морозива й пішла до грядок.
Повзала, відкидаючи жорсткі вусаті батоги, вибирала ягоди більші, щоб без білої гнилі й слимаків.
Через дві години вони повернулися. Від Аліни пахло кокосовим маслом для засмаги та річковим мулом.
Вона взяла лоток, навіть не знявши кришку. Денис поспішно чмокнув мене в шию, що пахла скипидарною маззю, і кинув на ходу:
— Дякую, мамо! Ну все, ми рушаємо, а то на трасі почнуться затори.
На столі під яблунею залишилися три тарілки з недоїденою теплою окрошкою, засохлі скоринки чорного хліба та липкі склянки з-під квасу, над якими вже роїлися оси.
Я мовчки згребла тарілки в алюмінієвий таз…
У серпні ночі стали прохолоднішими, вранці на капустяне листя випадала важка холодна роса.
Я тягла по вузькій межі товстий гумовий шланг, він постійно чіплявся за колючі гілки аґрусу.
Сусідка баба Тоня, жінка суха, жилиста, з глибокими зморшками біля очей, якраз обрізала у себе малину.
— Райко, ти себе в дзеркало давно роздивлялася? — крикнула вона крізь іржаву сітку-рабицю, з хрускотом відкушуючи секатором суху гілку. — Одні очі на обличчі стирчать.
Шкіра як печене яблуко, шия взагалі почорніла. Заради кого ти тут морочишся з ранку до ночі?
— Та що ви, бабо Тоню, — я із силою потягнула шланг до себе, обдираючи долоні об шорстку гуму. — Мої ж цілими днями на роботі в місті. Втомлюються.
– На роботі вони! – баба Тоня плюнула собі під ноги. – А в тебе, пенсіонерко, запасне життя в сараї приховане?
Минулими вихідними твоя Елка промчала повз мій паркан із черговим залицяльником. Музика з відкритих вікон реве, баси дзвенять.
Хоч би пригальмувала біля твоєї хвіртки, подивилася б, чи ти тут взагалі жива. Ні, на кар’єр поїхали. А ти в цей час свої огірки поливала з лійки…
Сусідка похитала головою.
– Ось запам’ятай мої слова: приїдуть урожай збирати – і спасибі не скажуть.
Увечері я зайшла в будинок, клацнула вимикачем. Загорілася тьмяна лампочка.
Я подивилася в старе, з облущеною по краях амальгамою дзеркало над тумбочкою. Звідти на мене дивилася незнайома жінка у вицвілій футболці.
Глибокі, різкі зморшки від носа до губ. Обпалені до червоного плечі зі шкірою, що облущувалася дрібними пластівцями.
Руки із землею, що в’їлася в мікротріщини, яку вже не могла видалити жодна пемза чи лимонна кислота.
Я пройшла до кімнати й лягла на скрипуче ліжко.
Поперек смикало так ритмічно, ніби всередині сидів хтось маленький і бив молоточком.
Я лежала в темряві, слухала, як шкребуться під дошками підлоги миші, і до ранку не заплющила очей. Просто дивилася у вікно без фіранок, як поступово сіріє небо над гострими верхівками сосен.
В останню суботу серпня до хвіртки одна за одною, піднімаючи стовп пилу, під’їхали дві машини. Я якраз витирала мокрою ганчіркою крихти з клейонки на столі.
З червоного «Хендай» вискочила Елла зі своїм цивільним чоловіком Ігорем, з «Кіа» вийшли Денис з Аліною.
У відкритих багажниках обох машин я чітко розгледіла стоси порожніх пластикових контейнерів із кришками та чисті емальовані відра.
Вони увірвалися на веранду галасливим натовпом. У задушливому дачному повітрі різко запахло вихлопними газами та солодкими парфумами Аліни.
– Ого-го! Оце так масштаб! – Ігор потер пухкі руки, оглядаючи овочів біля стіни. – Раю, ти героїня. Цього вистачить на цілу дивізію!
– Раєчко, привіт! – Елла нахилилася, побряжчала браслетами на зап’ясті й чмокнула повітря десь біля мого вуха. – Ми тут порадилися в дорозі: треба все сьогодні зібрати й чесно поділити.
А то перезріє, мушки налетять, пропадуть твої труди. Нам з Ігорем помідорів треба ящика чотири, ми аджику будем готувати. І слив пару відер обов’язково.
– А нам перцю побільше, – Аліна вже стояла над моїми картонними коробками, безцеремонно перекладаючи великі глянцеві перці.
– Поділити, значить? – примружилася я. – Чесно?
– Ну а як же, – Аліна з огидою струсила налиплу суху землю з довгих нігтів. – Послухайте, Раїсо Андріївно, а чому помідори такі запилені, просто з піском?
Ви б їх хоч вологою ганчіркою протерли перед тим, як у ящики складати. У багажнику ж світлий велюр, забруднимо все, а хімчистка зараз коштує чималих грошей.
У вухах раптом зашуміло глухо й ритмічно. Я опустила руку в глибоку кишеню брезентового фартуха й стиснула холодну металеву ручку секатора. Сильно, аж до білих пальців і судоми в долоні.
На веранді стало тихо. Лише жирна зелена муха з дзижчанням билася об каламутне скло.
— Раю, ти що? — Елла нахмурила вищипані брови. — Чому ти мовчиш?
— Протерти ганчіркою? — я зробила два кроки від раковини до столу й сперлася руками на його край. – Отже, сім’я. Ділимо чесно. Просто зараз. Денисе!
Син відірвався від екрана телефону, підвів голову.
– А? Що, мамо?
– Пам’ятаєш травень? Коли в тебе в машині скрипіли колодки, а я тут одна на цьому місці стояла з лопатою?
Син засунув телефон у задню кишеню джинсів, переступив з ноги на ногу.
– Мамо, ну ось ти знову? Ну, я тоді не зміг приїхати, були термінові справи по бізнесу. Землю ж у підсумку перекопали. Он який урожай.
– Перекопали. Моїми силами, – посміхнулася я. – Аліно, а липень пам’ятаєш?
Як ти стояла просто на цих дошках із газетою в руках, боялася, що на шкірі залишаться сліди від полуничних вусиків?
А на немиту полуницю просто з лотка синові їсти в машині алергія не завадила?
Аліна миттєво почервоніла.
– Це просто хамство, Раїсо Андріївно! – вигукнула вона. – Я мати вашого єдиного онука! А ви нам ягодами зараз в обличчя тикаєте?
– Елло, – я повернула голову до сестри, не звертаючи уваги на Аліну. – Ти в травні писала, просила кріп без хімії.
— Ну…
— Так ось, щоб цей твій кріп не з’їла попелиця, я заварювала цибулеве лушпиння в залізному відрі, настоювала його три дні на сонці в бочці.
А потім ходила з віником і обприскувала кожен кущик, натираючи руки до водяних пухирів. Де ти була в ці дні? Ах так, на кар’єрі з музикою та відкритими вікнами.
Я перевела погляд на друга сестри.
– Ігоре! Ти знаєш, скільки важить стандартне оцинковане відро води з криниці? Дванадцять літрів. Я тягала по двадцять таких відер щовечора. Поки ви сиділи під кондиціонерами на своїх диванах.
Ніхто не промовив ані слова. Денис напружено потирав підборіддя, розглядаючи щілини в підлозі.
— Раю, — Елла нервово поправила тонкий золотий ланцюжок на шиї. — Ти поводишся просто огидно. Вона рахує відра! Своїм же рідним людям!
Якби ми знали, що ти нам кожен кривий помідор перерахуєш, то й близько б до твого паркану не підійшли!
Це копійчані овочі! Ми на ринку їх купимо, раз ти через них так мучишся й готова рідним у горло вчепитися!
– Купуйте, – я підняла руку й вказала пальцем на відчинені двері веранди, за якими виднілася хвіртка й запилена дорога. – Там вам їх протруть чистою ганчіркою. А мій урожай залишиться тут.
Вони йшли швидко, майже бігом. Гучно скрипів гравій під важкими колесами.
Денис, перш ніж сісти на водійське сидіння, смикнув за ручку дверей і кинув через плече:
– Мамо, ти просто божеволієш зі своїми грядками.
Двері різко зачинилися. Обидві машини зникли за поворотом, викинувши хмару сірого диму з вихлопних труб.
З Еллою ми не розмовляємо вже два місяці. Вона телефонує нашій старенькій мамі й довго розповідає, як я на старості років перетворилася на скнару.
Денис телефонує мені виключно щонеділі. Розмова триває рівно сорок секунд:
– Привіт. Тиск у нормі? Ну добре, я зараз на шиномонтажі, гаразд, бувай.
На дачу вони більше не їздять.
Мама потайки передала, що Аліна тепер купує овочі виключно в гіпермаркеті, демонстративно підкреслюючи на кожному сімейному застіллі, що «ми подачок не беремо».
Вечорами я накидаю на плечі стару, подекуди проїдену пухову шаль, виходжу на ґанок і сідаю на дерев’яні сходинки.
Слухаю, як шумить вітер у верхівках сосен. Дивлюся на чорні, перекопані на зиму грядки, де стирчать лише мокрі гілки смородини.
Так, спину я більше не згинаю. Ніхто не надсилає мені списки того, що потрібно посадити й заморозити.
Але ціна виявилася високою: я стала чужою людиною для нашого єдиного сина та рідної сестри.
І ось чи було воно того варте?
