Люба вперше завітала до нас у червні, коли ще цвіла шипшина біля хвіртки — та сама, яку я висадила років сто тому. Якби ж я тільки знала, чим ця «сусідська дружба» обернеться…
…Нашу дачу я облаштовувала практично сама. Євген працював вахтами на заводі й вдома з’являвся ненадовго.
Тож я й грядки копала, і з теслярами домовлялася, і фахівців для колодязя шукала. Виростила цілий розарій.
Євген був чоловіком сумирним і тихим: запитаєш — промурмоче, попросиш — зробить, але сам ніколи ініціативи не виявить. Я давно звикла тягнути все на собі.
А потім на ділянці навпроти з’явилася Люба. Струнка, з густим темним волоссям, укладеним так, ніби вона щойно вийшла з салону. Розлучена, самотня, купила хатину «для душі».
Спочатку вона забігала по сіль, потім — «просто гомоніти», а згодом це переросло в щовечірній ритуал «на чай».
Рівно о восьмій, коли я збиралася відпочити на веранді з книжкою, біля хвіртки лунав її голос.
Вона сідала, млосно зітхала, поправляла зачіску й починала бідкатися:
— Ой, Наталю, я навіть не уявляю, як ти з усім цим даєш собі раду! У мене ж руки зовсім не з того місця ростуть… По цвяху влучити не можу!
Євген у такі моменти лише червонів, як рак, і мовчки роздивлявся свої капці.
— Та годі тобі, Любо, навчишся, — посміхалася я, наливаючи їй міцного чаю з запашною м’ятою та дістаючи пачку печива.
Того літа я щиро намагалася бути гостинною.
Перший тривожний дзвіночок пролунав біля колодязя. Баба Клава з сусідньої ділянки — маленька, худенька, але з голосом, який чути через три паркани — перехопила мене з відрами.
— Наташо, а ти в курсі, що твій Женя, поки ти в місті, від нової сусідки не вилазить? — випалила вона, примруживши око. — Паркан їй лагодить. Мабуть, дірка у власному штахетнику йому зовсім не заважає.
Я лише засміялася й махнула рукою:
— Та хай допоможе, бабо Клаво! Він у мене добрий, йому не важко.
Стара поглянула на мене з такою щирою жалістю, що в мене аж мурашки по шкірі побігли, зітхнула й пішла геть.
Увечері, поки чистила кабачки на рагу, я вирішила ненав’язливо запитати чоловіка:
— Женю, люди кажуть, ти Любі паркан лагодиш?
Він моргнув, перехопив мій погляд і неохоче пробурмотів:
— Ну… так. Вона попросила. Там рейки зовсім згнили, то я заодно…
— Заодно? — я стишила голос. — А мені коли ганок полагодиш? Третій місяць прошу, дошки прогинаються.
— Та на вихідних зроблю, Наталю, чесне слово, на вихідних! — пообіцяв він.
«На вихідних», звісно, нічого не сталося. Ганок так і скрипів, а от у Люби паркан стояв рівнесенький, свіжопофарбований.
Я щоразу затримувала на ньому погляд з якимось дивним лихим передчуттям.
Незабаром, коли я прала його робочі сорочки, від коміра виразно потягнуло чужими солодкуватими парфумами. У голові щось клацнуло. Але влаштовувати скандал без доказів я не стала.
— Якщо вирішив допомагати сусідці — допомагай, — спокійно сказала я йому того ж вечора. — Але відкрито. Не роби з мене дурепу за моєю спиною.
— Та ти що, Наталю, я ж тільки з сусідської тактовності! Більше не піду, чесно, — пообіцяв він, опустивши очі.
Я повірила. Бо дуже хотіла повірити.
Але вже за пару днів, миючи посуд при відчиненому вікні, я виразно почула, як за парканом бешкетують онуки баби Клави:
— Дядько Жень, дядько Жень! А ми бачили, як ви знову до тітки Люби прослизнули!
Серце боляче стиснулося…
Через тиждень я поїхала до міста за добривами. Євген лишився на господарстві.
Шукаючи в бардачку нашої машини страховку, я випадково витягла купу чеків з будівельного маркету: дошки, фарба, дверні петлі, якісні саморізи… Чеки були свіжі, за останній місяць.
Наші спільні гроші. Картка, куди капала моя зарплата провідниці та його вахтові… Я економила на кожній копійці, а він купував Любочці будматеріали.
Того ж вечора я дістала з його гаманця банківську картку й переклала до себе в сумочку. Євген помітив це майже одразу.
Порився в кишенях, покрутив у руках порожній шкіряний затискач і видавив:
— Наталю… А ти картку мою не бачила?
— Вона в мене, — відповіла я, не відриваючись від чищення яблук. — І відтепер буде в мене.
Він важко зітхнув, але суперечки не почав. Натомість мовчки поліз до шафи, де за стопкою махрових рушників лежала його приватна заначка.
Я знала про неї давно, але тільки зараз подумала: «Цікаво, а скільки він уже віддав туди, навпроти?»
За кілька днів мені зателефонувала Римма, моя давня подруга й колишня колега по поїзду. Зазвичай ми теревенили про врожай, але цього разу розмова повернула в інше русло.
— А ти чула про Свєтку з нашого депо? — запитала Римма. — Чоловік від неї пішов. Теж усе «сусідам допомагав», такий чуйний був!
А тепер зібрав речі й живе з тою… другою, сусідкою по дому. А Свєтка квартиру міняє, чути його не хоче.
Я мовчала в слухавку так довго, що подруга занепокоїлася:
— Наташо? Ти тут?
— Так, Риммо… Тут, — тихо відповіла я. — Зв’язок просто переривається.
Я поклала слухавку й довго дивилася у вікно. На протилежному боці вулиці, у Любиному будинку, м’яко горіло світло…
Наприкінці місяця до нас мала приїхати донька Віра.
Готуючись до її приїзду, я витирала пил на кухні й побачила телефон Євгена — він лежав на підвіконні екраном догори. Прийшло сповіщення, екран спалахнув.
«Cумую. Швидше приходь».
Відправник: Л.
Мене ніби окропом обпекло. Взявши телефон, я відкрила листування. Воно тягнулося ще з квітня.
«Чекаю на тебе»
«Принеси червоного. Того, нашого…»
Євген відповідав коротко: смайлики, «скоро буду», «забіжу ввечері». А потім я гортала галерею й заклякла.
Світлина: Євген і Люба сидять на нашій альтанковій лавці й п’ють напій з кришталевих келихів. То був мамин набір, який я діставала лише на великі свята!
Люба посміхалася, притиснувшись щокою до його плеча. А на задньому плані цвів мій розарій…
А в шухляді кухонного столу, серед старих батарейок, я знайшла новенький, незнайомий ключ. Ключ від Любиної хвіртки.
Я зробила скріншоти, переслала собі, ключ поклала до кишені й почала чекати вечора.
Коли приїхала Віра, ми накрили стіл у садку. За звичкою, на чай самозванно завітала й Люба — принесла банку вишневого варення й сяяла, наче нова копійка. Євген метушився біля неї, підсував стілець, наливав чай…
Коли розмова про врожай трохи втихла, я піднялася з-за столу.
— Віро, — спокійно мовила я. — Я хочу тобі дещо показати.
Я дістала телефон, відкрила галерею й поклала його перед донькою.
— Оце наша «сусідська взаємодопомога». «Сумую, приходь» — це від учора. А ось травневе: «Принеси червоного». А ось фото на нашій лавці. З наших келихів п’ють. Подивись, доню, подивись.
Віра вирячила очі, переводячи погляд із екрана на батька. Євген поблід, його пальці так судомно вчепилися в штани на колінах, що побіліли суглоби.
Я дістала з кишені ключ і з дзвоном кинула його на стіл прямо перед чоловіком.
— Це від її хати. Забирай. Можеш іти до своєї Люби просто зараз. А квартиру та все інше майно будемо ділити через суд.
Люба підхопилася. Її красиве, укладене волосся розпалося, а обличчя вмить перестало бути привабливим — воно викривилося від переляку.
— Наталю… Ти… ти все робиш з опалу! Це непорозуміння! — залейкотала вона.
— Ні, Любо. Я нарешті роблю все правильно, — відрізала я.
Раптом підхопилася Віра. На її очах блищали злі сльози.
— Мамо! Почекай! Навіщо?! Навіщо ти влаштовуєш цей цирк при всіх?! — вигукнула донька.
Я заніміла:
— Віро, ти про що?
— Та ти сама винна! — викрикнула вона мені в обличчя. — Ти роками на нього тиснула! Тобі тільки дача, грядки та паркани були потрібні!
Ти з нього безкоштовного робітника зробила! А він жива людина, йому душевне тепло було потрібне!
Це було боляче. Набагато болючіше за чужі парфуми на комірці, за листування й за кришталеві келихи…
Євген пішов через два дні. Не сперечався, не просив вибачення, не виправдовувався. Просто зібрав сумку й перейшов через дорогу — до Люби.
Тепер вони живуть навпроти. Я бачу їх щоранку й щоразу здригаюся, бо звикнути до такого, як виявилося, неможливо.
Щоправда, у селищі Любу більше «на чай» ніхто не кличе.
Баба Клава перестала з нею вітатися й демонстративно повертається спиною, коли ті сходяться біля магазину. Інші сусіди стримано кивають, але розмов не заводять.
Євген і сам тепер ходить, уткнувши очі в землю.
Віра спілкується з батьком. Вона регулярно їздить до них із Любою на вихідні.
До мене теж заходить, але ненадовго — вип’є склянку води, перекинеться кількома сухими фразами й біжить геть.
А я… живу далі. Підв’язую троянди, які цього року розквітли як ніколи пишно. Варю вишневе варення — тепер тільки для себе. І, як не дивно, ні про що не шкодую.
