Єлизавета Петрівна не тямила себе від люті. У цю саму мить руйнувалися всі її плани. Ось так — в один момент і назавжди.
Її обличчя зблідло, мов крейда, а кулаки стискалися й розтискалися в безсилому гніві. Вона металася тісною кухнею, не знаходячи собі місця.
Як це могло статися? Адже вона так довго чекала…
…У доволі тісній двокімнатній квартирі мешкали четверо: сама Єлизавета Петрівна, її чоловік Федір Миколайович, син Петро та невістка Ніна.
Вони й утрьох постійно заважали одне одному, а коли з’явилася невістка, стало зовсім сутужно.
Усі втомлювалися від побуту й повсякчас виливали незадоволення одне на одного.
— Ти знову залишив брудну чашку на столі! — кричала Єлизавета Петрівна, вриваючись до кімнати, де чоловік мирно дивився телевізор. — Що, так важко відразу помити?
— Та помию я, Лізо, — відмахувався той, навіть не повертаючи голови. — Зараз почнеться реклама й помию.
— Реклама! — пирхала вона. — У тебе завжди знайдеться відмовка!
Ніна, проходячи повз, не втрималася від кпинів:
— А знаєте, мамо, у мене є ідея. Давайте купимо татові спеціальний набір гарних чашок.
Нехай на кожній буде напис: «Федір Миколайович». І влаштуємо змагання — хто більше назбирає!
Єлизавета Петрівна зміряла її гнівним поглядом.
— Дуже смішно, Ніно! Тобі немає чим зайнятися?
— Ой, та годі вам! — посміхнулася дівчина. — Просто треба бути винахідливішою. Наприклад, можна нараховувати бонусні бали тому, хто знайшов брудну чашку й сам її помив!
Петро, який досі мовчки спостерігав за сваркою, не витримав і розсміявся:
— Мамо, а може, й справді спробуємо? Усі тільки зрадіють, якщо тато залишатиме свої чашки.
Мати лише спересердя махнула рукою.
Особливо важко було вранці, коли всі поспішали.
— Федоре Миколайовичу, я запізнююся на роботу! — Ніна наполегливо стукала у двері ванної кімнати.
— Ну зараз, зараз, — глухо долиналo зсередини.
— Ви ніби навмисно! І так щоранку!
Мати Федора Миколайовича, бабуся Марія Тимофіївна, навпаки, жила сама у просторій двокімнатній квартирі.
Оселя була світлою, з високими стелями та великими вікнами, що виходили у затишне зелене подвір’я, де росла стара липа.
Єлизавета Петрівна вважала глибоко несправедливим те, що вони туляться вчотирьох, поки свекруха сама займає такі хороми.
Вона відверто говорила, що згодом переїде туди — після того, як Марія Тимофіївна… ну, словом, коли настане час.
Жінка часто уявляла, як усе там переробить: викине старі меблі, змінить шпалери, а на кухні поставить нову техніку.
Іноді вона ділилася цими мріями з чоловіком, але той лише втомлено зітхав.
— Федоре, ти тільки уяви, який ми там ремонт відбабахаємо! — натхненно казала вона. — Пам’ятаєш, як у тому серіалі? Я ж тобі показувала, саме таку кухню хочу. А весь старий мотлох — на смітник!
— Лізо, може, не варто забігати наперед? — обережно заперечував він. — Мама ще жива й цілком здорова.
— Здорова? — перепитувала вона, незадоволено стиснувши губи. — У її віці здоров’я — річ примхлива. Сьогодні є, а завтра немає.
Та й узагалі, чому вона має займати цілу квартиру сама? Це, по-твоєму, правильно?! Ми тут світла білого не бачимо від тісноти, а вона там живе як королева.
Федір Миколайович нічого не відповідав — знав, що сперечатися немає сенсу.
Марія Тимофіївна чудово здогадувалася про наміри невістки. Вона помічала її нетерплячі погляди на сімейних святах, а іноді Єлизавета Петрівна дозволяла собі й прямі натяки.
— Знаєте, Маріє Тимофіївно, ваша квартира могла б стати справжнім сімейним гніздечком, — якось за обідом зауважила вона. — Навіщо їй стояти напівпорожньою?
Стара жінка злегка примружилася, повільно відклала виделку й відповіла з холодною посмішкою:
— Що ж, Лізо, терпіти тобі доведеться довго. На той світ я поки не збираюся!
За столом запала ніякова тиша.
Стосунки між свекрухою та невісткою важко було назвати навіть терпимими. Марія Тимофіївна не любила невістку й ніколи цього не приховувала, вважаючи її надто розважливою й жадібною.
З першого дня знайомства вона відчувала, що Єлизавета бачить у ній лише перешкоду на шляху до квадратних метрів. І ця неприязнь була взаємною.
— Вона просто чекає, коли я звільню місце, — якось довірливо розповіла Марія Тимофіївна Ніні за чашкою чаю. — Думає, я сліпа й нічого не помічаю.
— Бабусю, ну навіщо ви так? — м’яко заперечила Ніна. — Може, вона просто турбується про вас.
— Турбується? — стара підняла брови. — Та бачила я її турботу. Вона думає лише про себе.
Знаєш, що вона торочить моєму синові? Що я займаю «занадто багато місця». Але це моя квартира! І не її розуму справа, хто скільки місця займає.
Ніна зітхнула:
— Не знаю, бабусю. Мені здається, вона просто втомилася. Від тісноти й вічної напруги вдома.
— Можливо, — погодилася Марія Тимофіївна. — Але ж і межі пристойності треба знати! Дай їй волю, вона б мене живцем закопала.
У Петра та Ніни стосунки з бабусею були чудовими. Ніна відразу припала їй до душі.
Можливо, стара жінка відчула в ній споріднену душу — їй подобалися її бойовий характер, уміння постояти за себе та здатність одним влучним словом осадити Єлизавету Петрівну, яка звикла всіма керувати.
— Знаєш, люба, — якось сказала бабуся, — ти єдина в цій родині, хто не боїться говорити правду в очі. Особливо моїй невістці.
Ніна посміхнулася:
— Бабусю, а що мені залишається? Якщо я мовчатиму, вона взагалі вилізе на голову. А так хоч якась рівновага.
— Отож-бо й воно! — підхопила Марія Тимофіївна. — Саме тому я така рада, що ти з’явилася в нашій родині. Повір, раніше тут усе було зовсім інакше.
Вона часто нарікала на те, що син і онук абсолютно безхребетні перед напором Єлизавети Петрівни, називала їх «м’якотілими» і вважала, що своєю мовчанкою вони лише погіршують ситуацію.
— Ці двоє просто не розуміють, що мовчання — це не завжди золото. У їхньому випадку це капітуляція. Не розумію, чому вони так її бояться.
— Може, тому, що знають, якою вона буває в гніві? — з усмішкою припустила Ніна.
— Можливо. Але іноді треба переступити через страх. Особливо коли бачиш, що людина явно перегинає палицю.
Під час чергового сімейного обіду Єлизавета Петрівна знову завела стару пісню.
Вона вирішила, що момент вдалий, оскільки свекруха була в доброму гуморі.
— Знаєте, Маріє Тимофіївно, — почала вона ніжним голосом, — я тут подумала… Рано чи пізно ця квартира все одно перейде нам.
Чому б вам не переоформити її вже зараз? Так би мовити, за життя. Це був би такий гарний, шляхетний жест!
Марія Тимофіївна ледь не поперхнулася чаєм. Вона повільно поставила чашку на стіл і довго дивилася на невістку.
— Шляхетний жест? — перепитала вона. — Тобто ти хочеш, щоб я просто взяла й віддала вам свій дім? Просто так?
— Ну, не зовсім просто так, — спробувала викрутитися Єлизавета. — Ви ж розумієте, що я зможу зробити там ремонт, довести все до ладу.
Та й це ж справедливо буде! Ви живете сама, а ми тулимося один у одного на головах.
— Справедливо? — бабуся вигнула брову. — Цікаве у вас уявлення про справедливість.
Ніна не витримала й втрутилася:
— Знаєте, Єлизавето Петрівно, може, варто думати не про свою «справедливість», а про те, чого хоче сама господиня? Це її квартира. І її спокій має бути важливішим за ваші плани на ремонт.
Свекруха різко повернулася до неї:
— Знову ти лізеш не у свої справи? Невже важко хоч раз помовчати?
— Звісно, не важко, — спокійно відповіла Ніна. — Але тоді виходить, що нікому заступитися за тих, хто не хоче влаштовувати з вами базарні чвари.
Марія Тимофіївна схвально кивнула:
— Саме так. За це я й ціную Ніну. Вона каже те, що думає. На відміну від декого.
Федір Миколайович зніяковіло опустив очі, а Петро вдав, що надзвичайно заклопотаний своєю тарілкою.
Після цього випадку Марія Тимофіївна стала ще частіше запрошувати молодих до себе. Вони пили чай, гуляли парком неподалік.
Іноді вона згадувала молодість, а іноді вони просто жартували з того, як Єлизавета Петрівна марно намагається встановити над усіма тотальний контроль.
— Я вже давно зрозуміла, — ділилася стара з Ніною, — що люди на кшталт моєї невістки завжди намагатимуться загарбати те, що їм не належить. Головне — не дати їм відчути слабкість.
— Бабусю, а ви ніколи не думали, що вона просто нещасна? — задумливо запитала Ніна.
— Нещасна? — здивувалася та.
— Так. Уявіть: вона живе у вічній тісняві, де щодня сварки, де їй нічого не належить одноосібно.
Ваша квартира — це її ідея фікс. Їй здається, що отримавши її, вона нарешті стане щасливою й заспокоїться.
Марія Тимофіївна на мить замислилася.
— Можливо, ти й права, дитинко. Але це не привід віддавати їй усе на тарілочці.
Проте Єлизавета Петрівна не полишала спроб. Вона продовжувала сипати натяками про те, що свекруха «займає занадто багато місця».
— Ви ж могли б ощасливити близьких, — кинула вона якось, стоячи в передпокої будинку свекрухи, — замість того, щоб сидіти тут на самоті.
— А про моє щастя хто подумає? — відрізала Марія Тимофіївна. — Це моя квартира, і крапка.
Невістка лише пирхнула й пішла геть, грюкнувши дверима…
Коли Марії Тимофіївни не стало, Єлизавета Петрівна відчула, що нарешті дочекалася свого часу.
Звісно, вона розуміла, що це трагедія, але передчуття тріумфу затьмарило скорботу.
Вона вже бачила себе господинею просторої квартири, уявляла, як викидає старі речі й робить усе на свій лад. Роками вона жила цим моментом.
— Нарешті! — прошепотіла вона, дивлячись у вікно своєї тісної кухні. — Тепер усе буде інакше.
Проте її солодкі мрії вщент розбилися, коли нотаріус, який зачитував заповіт, спокійно повідомив, що квартира відходить… невістці Ніні.
— Що?! — Єлизавета Петрівна ледь не задихнулася від обурення. — Це помилка! Цього не може бути!
Вона ж… вона просто… — жінка судомно ковтнула повітря й заверещала на всю контору: — Подарувала квартиру цій змії! Я виведу її на чисту воду!
Юрист лишався абсолютно незворушним:
— Усе законно. Марія Тимофіївна склала цей заповіт кілька місяців тому. Нерухомість повністю переходить у власність вашої невістки.
Єлизавета Петрівна не вірила власним вухам. Як так?
Чому ця чужа дівчина отримала те, що за всіма законами мало належати їй, рідній невістці, яка стільки років чекала?
— Це маніпуляція! — кричала вона дорогою додому. — Вона обкрутила стару! Змусила її написати цей папірець! Я цього так не залишу!
Федір Миколайович спробував остудити її запал:
— Лізо, заспокойся. Мама завжди була при здоровому глузді й твердій пам’яті. Якщо вона так вирішила, значить, мала на те причини.
— Причини?! — очі дружини спалахнули шаленим вогнем. — Звісно, мала! Ця дівка її причарувала! Обвела навколо пальця! Але я виведу її на чисту воду!
Вона влетіла додому, де якраз зібралася вся родина. Обличчя Єлизавети Петрівни було білим від люті.
— Ну що, твоя дружинонька задоволена? — з порогу накинулася вона на сина. — Отримала-таки своє! Загарбала квартиру моєї свекрухи!
Ніна, яка спокійно пила чай на дивані, лише злегка підняла брову.
— Єлизавето Петрівно, ви справді вірите, що я змусила Марію Тимофіївну підписати заповіт?
— А хто ж іще?! — заверещала свекруха. — Вона б сама до такого не додумалася! Ти хитрощами й підлістю забрала моє! Але я викрию твої махінації!
Ніна повільно поставила чашку й пильно подивилася на свекруху:
— Знаєте… а чого ви насправді очікували після стількох років вашої відвертої ворожнечі? Ви ж самі все зруйнували.
— Я?! — захлинулася від обурення Єлизавета.
— Саме так. Ви щодня тиснули на неї, рахували дні до її відходу й навіть не намагалися цього приховати. Як, по-вашому, вона мала віддячити вам за це?
— Але це несправедливо! — не здавалася та. — Я роками терпіла тісноту! Я заслужила на цю квартиру!
— Заслужили? — Ніна сумно посміхнулася. — А хто з нас двох насправді був поруч із нею? Хто приносив ліки й викликав лікарів, коли вона хворіла?
Хто годинами сидів і розмовляв із нею, коли їй було самотньо, поки ви планували, які шпалери поклеїте після її похорону?
Єлизавета Петрівна раптом замовкла, ковтаючи слова.
— Отож, — тихо продовжила Ніна. — Марія Тимофіївна бачила все. І якщо в цій родині є дві жінки з сильним характером — ви і я, — то кому, на вашу думку, вона мала довірити свій дім?
Тій, яка лише вимагала й скаржилася, чи тій, яка просто була поруч і допомагала?
Петро й Федір Миколайович мовчки сиділи в кутку. Вони розуміли, що кожне слово Ніни — чиста правда, і не наважувалися сказати бодай слово на захист матері.
— Це підробка паперів! — безпорадно вигукнула Єлизавета Петрівна, відчуваючи, як земля тікає з-під ніг. — Я судитимуся! Я доведу, що ти її обдурила!
— Доводьте, — знизала плечима Ніна. — Тільки пам’ятайте: ваша свекруха була надто розумною й рішучою жінкою. Вона нікому не дозволяла собою маніпулювати. Особливо тим, кого бачила наскрізь.
Ці слова влучили в саме серце. Єлизавета Петрівна десь глибоко в душі розуміла: Ніна права.
Марію Тимофіївну неможливо було змусити зробити щось проти її волі. Вона справді все вирішувала сама. Але прийняти цю поразку було вище її сил.
— Ви всі… ви всі проти мене! — істерично вигукнула вона й вибігла з кімнати, захлопнувши за собою двері.
Пізніше, замкнувшись у своїй кімнаті, Єлизавета Петрівна довго сиділа біля вікна, дивлячись на вечірні вогні міста.
Вона згадувала роки свого життя, наповнені образами, претензіями та вічним чеканням на чужий відхід.
І тільки зараз, серед руїн своїх планів, вона вперше відчула, наскільки самотньою залишилася серед людей, які колись були її родиною.
