Надя повернула ключ у замку й штовхнула двері. У передпокої горіло світло, а на підлозі стояла дорожня сумка, набита речами.
Ігор поспішно натягував куртку, не дивлячись у її бік.
— Ти куди зібрався? — запитала вона тихо, намагаючись не видати тривоги.
— У справах, — кинув він коротко, навіть не обернувшись.
— Ігоре, вже дев’ята вечора. Які справи? Ми з тобою за тиждень ні словом не перекинулися. Я хочу поговорити.
Він нарешті обернувся. Очі були каламутні, обличчя втомлене й набрякле, від нього тхнуло перегаром.
Це був не той Ігор, якого вона знала з дитинства. Перед нею стояв хтось інший, чужий, роздратований.
— Надя, не починай, — він скривився. — Мені ніколи, люди чекають.
— Які люди? Ці твої… з об’єкта? Ігоре, будь ласка, сядь. П’ять хвилин.
— Сказав — ніколи. Відійди від дверей.
Надя не зрушила з місця. Вона стояла, притулившись спиною до дверей, і дивилася йому в очі. У її погляді не було ані злості, ані докору — лише прохання.
— Я прошу тебе. Просто поговори зі мною.
— Відійди, — повторив він глухо.
— Ні.
Він грубо відштовхнув її. Різко, сильно, без попередження.
Надя не встигла ані скрикнути, ані втримати рівновагу. Вона впала, сильно вдарившись головою об стіну, і все навколо потемніло.
Вона прийшла до тями від чужого голосу й дотику вологої тканини до чола.
Над нею схилилася Антоніна Василівна — сусідка з квартири навпроти, жінка років шістдесяти п’яти, з міцними руками й уважними сірими очима.
— Надюшо, ти мене чуєш? Тихо, тихо, не вставай.
— Що… що сталося? — Надя спробувала підвестися, але кімната закрутилася перед очима.
— Лежи, я ж сказала. Швидка вже їде. Двері були відчинені навстіж, я заглянула — ти на підлозі. Ти дуже сильно вдарилася.
— Він підняв на мене руку, — прошепотіла Надя, і сльози потекли по скронях, до вух. — Антоніна Василівна… Ігор. Мій Ігор.
— Знаю, дитинко. Я чула крізь стіну. Крик, потім грюкнули двері. Лежи, не ворушись.
У лікарні лікар оглянув її, призначив обстеження. Струс мозку, сильний забій. Він говорив спокійно, діловито, але наприкінці тихо додав:
— Два тижні постільного режиму, як мінімум. Пощастило, що обійшлося без серйозніших наслідків.
Пощастило… Надя лежала на лікарняному ліжку й дивилася в стелю. Пощастило… Чоловік застосував до неї силу, і їй пощастило.
На другий день прийшла Антоніна Василівна. Принесла домашній бульйон у термосі та яблука. Сіла на стілець біля ліжка й довго мовчала, поки Надя не заговорила першою.
— Він не приходив.
— Знаю. Я його не бачила з вечора. Квартира порожня, світло не горить.
— Ми з ним знайомі з дитинства, Антоніна Василівна. У одному дворі виросли. Він мене за косички смикав у четвертому класі.
Потім у дев’ятому вперше поцілував, біля гаражів, криво так, незграбно. Ми обоє сміялися. Він був… він був іншим. Зовсім іншим.
— Розкажи мені, — попросила сусідка.
Надя заплющила очі.
— Після армії він повернувся серйозним, зібраним. Закінчив технікум, влаштувався на хорошу роботу. Ми зняли квартиру, ось вашу сусідню.
Були по-справжньому щасливі. Він приносив мені квіти щоп’ятниці. Не дорогі троянди, а польові, з узбіччя. Ромашки, волошки. Казав — вони живі, а магазинні — наче пластикові.
— А потім?
— Потім його скоротили. Підприємство розвалилося, весь відділ звільнили. Він місяць шукав нове місце, два, три. Нічого гідного.
З кожним днем ставав похмурішим. Сидів перед телевізором, мовчав. Я навколо нього на пальчиках ходила, боялася зайвого слова сказати.
Адже мріяли — машину купити, на перший внесок за квартиру накопичити. А тут — порожнеча.
— І тоді з’явилися ці?
— Так. Знайомі запропонували роботу в будівельній бригаді. Неофіційній. Ремонт квартир, приватні будинки.
Гроші хороші, готівкою, щотижня. Я спочатку зраділа. Думала — він трохи пересидить там, а потім знайде нормальну роботу.
Антоніна Василівна похитала головою.
— Не пересидів.
— Ні. Через місяць він почав приходити захмілілим. Через два — заговорив словами, яких я від нього в житті не чула. Блатні слівця, грубі.
«У натурі», «за поняттями», «базар фільтруй». Це Ігор — той самий, що вірші мені вголос читав на третьому побаченні!
На п’ятий день до палати зайшов Василь Миколайович — батько Ігоря. Високий, худорлявий чоловік із масивними долонями та глибокими зморшками навколо рота.
Він сів на край стільця, поклав на тумбочку пакет із фруктами й довго дивився на невістку.
На її обличчі досі залишалися помітні сліди тієї страшної ночі.
— Антоніна подзвонила, — сказав він нарешті. — Розповіла. Це він зробив?
— Так, Василю Миколайовичу.
Він стиснув підлокітники стільця так, що дерево заскрипіло.
— Адже я приходив до нього. Тиждень тому. Коли ти мені зателефонувала й сказала, що він змінився. Думав — перебільшуєш, жіночі страхи.
Прийшов, а там… Застав його з цією компанією. Пляшки, карти, музика реве. Четверо сумнівних чоловіків. І мій син серед них, розвалився, наче пан.
— Що він вам сказав?
— Сказав… — голос старого затремтів. — Сказав: «Іди додому, тату. Не лізь. Ти все життя в бідності прожив, а я хочу по-людськи. Мені твої поради не потрібні».
— Мені він говорив приблизно те саме.
— Я його за плече взяв. Кажу: «Ігоре, схаменись, поглянь на себе. Поглянь, з ким ти зв’язався».
Він мою руку різко скинув. При всіх. Перед цими… своїми новими дружками. Наче чужого прогнав.
Надя відвернулася до стіни.
— Я одного разу приїхала до нього на об’єкт. Приватний будинок, ремонт. Думала — привезу обід, поговоримо. Зайшла — вони всі напідпитку сидять.
Один із них почав грубо чіплятися до мене. Решта зареготали. Я дивлюся на Ігоря — захисти, скажи хоч слово. А він сидить і посміхається. Ніби я не його дружина.
— Господи, — Василь Миколайович закрив обличчя руками.
— Я сама вирвалася. Сама втекла. Він навіть не встав.
— Надя, вибач мені. Я, мабуть, погано його виховав. Десь недоглянув, десь не додав.
— Не треба, Василю Миколайовичу. Ви хороший батько. І мати Ігоря — хороша жінка. Ви тут ні до чого.
Він сам це обрав. Кожен день він обирав — пляшку, цих людей, це дно. І щодня відштовхував мене, вас, усе нормальне, що було в його житті.
— Що ти будеш робити?
Надя помовчала.
— Вийду з лікарні. Подам на розлучення. Поїду.
— Куди?
— До тітки в Луцьк. Вона давно кличе. Почну спочатку. Мені двадцять шість років, Василю Миколайовичу. У мене є руки, голова й залишок гордості. Цього вистачить.
Старий кивнув, встав і раптом нахилився, поцілував її в маківку.
— Ти хороша дівчинка, Надя. Ти завжди була хорошою. Пробач нашу родину.
Антоніна Василівна приходила щодня. Вона не втішала, не голосила, не давала порожніх порад. Вона просто була поруч — і цього виявилося достатньо.
— Я тобі ось що скажу, — промовила вона на восьмий день, коли Наді дозволили сидіти. — Не шкодуй про те, що терпіла. Шкодуй, якби терпіла далі.
— Я ненавиджу себе за це терпіння, Антоніно Василівно. За кожен раз, коли мовчала. Коли він приходив навеселі, а я йому вечерю розігрівала.
Коли він на мене кричав, а я вибачалася. За що вибачалася? За те, що кохаю його? За те, що чекаю вдома?
— Ти не винна.
— Я знаю. Тепер знаю. А раніше думала — може, я щось роблю не так. Може, якщо буду лагіднішою, терплячішою, він повернеться. Той, колишній. З ромашками й віршами.
— Того чоловіка більше немає, Надя.
— Так. І я його вже оплакала. Усі сльози вилила тут, у цю подушку. Більше плакати не буду. Досить.
На десятий день зателефонувала тітка з Луцька — Ольга Петрівна, молодша сестра Надіної матері.
— Надюшо, кімната готова. Приїжджай, коли випишуть. Тут тихо, спокійно. Оговтаєшся.
— Дякую, тітонько Оля. Я приїду. Тільки спочатку речі заберу з квартири.
— Сама не ходи.
— Не піду. Антоніна Василівна обіцяла допомогти.
На дванадцятий день Надю виписали. Антоніна Василівна зустріла її біля входу в лікарню з таксі, що вже чекало.
Їхали мовчки. Надя дивилася на місто, яке більше не здавалося рідним.
Квартира зустріла їх затхлим повітрям і безладом. На кухні — гора немитого посуду, порожні пляшки на столі й під столом.
У кімнаті — розкиданий одяг, попільничка, повна недопалків. Ігоря не було.
— Збирай речі, — сказала Антоніна Василівна. — Я допоможу.
Надя дістала з шафи валізу. Акуратно складала свій одяг, документи, фотографії. Одну фотографію вона затримала в руках — весільну. Вони молоді, щасливі, наївні.
— Не бери, — порадила сусідка.
— Візьму. Щоб пам’ятати, яким він був. І щоб пам’ятати, яким став. Щоб ніколи не повертатися.
Двері грюкнули. У передпокої загуркотіли кроки.
Ігор ввалився до квартири — брудний, неголений, із каламутним поглядом. За ним стояв ще один — кремезний чоловік із важким поглядом.
— О, дружина вдома, — промовив Ігор, скрививши рот у посмішці. — Одужала, значить.
Надя випрямилася. Валіза стояла біля її ніг, наполовину спакована.
— Я забираю речі. Їду.
— Куди це?
— Це тебе більше не стосується.
— Ти чого задираєш носа? — озвався кремезний із передпокою. — Чоловік питає — відповідай.
Надя повернулася до нього. Щось змінилося в ній за ці два тижні. Страх, який раніше паралізував, зник, як ранковий туман.
Замість нього всередині була холодна, спокійна злість — не та, що засліплює, а та, що робить чітким кожен рух.
— А ти взагалі хто такий, щоб мені вказувати? — промовила вона рівним голосом. — Забирайся геть з моєї квартири. Швидко.
Кремезний здивувався. Він звик, що від його вигляду люди розгублюються. Але ця тендітна жінка дивилася на нього так, що він мимоволі відступив.
— Гаразд, гаразд, — пробурмотів він і вислизнув за двері.
— А ти, — Надя повернулася до Ігоря, — можеш пити, гуляти, котитися до біса. Я подаю на розлучення. Документи отримаєш поштою.
— Ти не підеш, — Ігор зробив крок до неї. — Ти нікуди не дінешся.
— Якщо наважишся підняти руку, цього разу я тобі не пробачу, — заявила Надія й міцніше стиснула ручку сковорідки.
Чоловік відступив. У його очах промайнуло щось — не страх, а здивування. Він звик до іншої Наді — тихої, покірної, винної.
— Ти ненормальна, — пробурмотів він.
— Ні. Я нарешті нормальна. Вперше за останній рік. Забирайся з дороги.
Антоніна Василівна мовчки підняла валізу. Надя обійшла чоловіка широкою дугою й вийшла у передпокій. Біля дверей вона обернулася.
— Прощавай, Ігорю. Того хлопця, якого я кохала, більше немає. А з тим, хто залишився, мені нема про що говорити.
Луцьк зустріла Надю тишею та запахом яблук у тітчиному саду. Ольга Петрівна виявилася саме тією людиною, яка була потрібна — спокійною, небагатослівною, яка не задавала зайвих питань.
Документи на розлучення були подані через два тижні. Ігор не з’явився, не подзвонив, не написав. Розлучення оформили заочно.
Надя перевела подих і почала збирати себе заново, по шматочках.
Через три місяці зателефонував Василь Миколайович.
— Надя, привіт. Не хотів турбувати, але… думаю, тобі треба знати.
— Що сталося?
— Ігоря більше немає.
Надя сіла на стілець. Рука з телефоном затремтіла.
— Як?
— Його бригада взялася за ремонт великого будинку на об’їзній. Працювали без дозволів, без техніки безпеки. Стався обвал. Перекриття другого поверху не витримало.
Надя мовчала.
— Лікарі сказали, що все сталося миттєво. Троє інших із бригади теж постраждали. Господар будинку подав заяву.
Вони, виявляється, брали гроші за матеріали, а купували найдешевше, вживане. Ось конструкція й обвалилася.
— Василю Миколайовичу… — голос Наді ледь було чути.
— Нічого не кажи, Надя. Я знаю. Він був моїм сином, і я його любив. Але того сина, якого я виховав, я втратив набагато раніше. Набагато раніше, ніж сталася ця трагедія.
Надя поклала слухавку й довго сиділа нерухомо. Вона не плакала. Вона вже виплакала все — там, у лікарні, у подушку.
Перед очима стояв хлопець, який приносив їй ромашки й читав уголос вірші. Але поруч, наче тінь, маячив і той, інший — з каламутними очима й важким характером.
Через тиждень вона вийшла на роботу. Через місяць знайшла невеличку квартиру в центрі міста.
Через пів року вперше за довгий час подивилася на себе в дзеркало й побачила не жертву, не колишню дружину, а просто жінку — молоду, живу, вільну.
Одного вечора зателефонувала Антоніна Василівна.
— Надюша, як ти?
— Живу, Антоніна Василівна. По-справжньому живу.
— Ось і добре. Ось і правильно. Я ось чому дзвоню — хочу влітку до тебе в гості. Можна?
— А як же, — посміхнулася Надя. — Обов’язково приїжджайте. Я вам стільки винна.
— Ти мені нічого не винна. Ти сама піднялася. Сама пішла. Сама себе зібрала. Я просто поруч стояла.
— Іноді цього достатньо, — сказала Надя. — Іноді «поруч» — це більше, ніж усе інше.
Вона поклала слухавку й вийшла на балкон. Вечірнє місто світилося м’яко, спокійно.
Десь унизу хлопчик комусь ніс букет польових квітів. Надя дивилася на нього й уперше за довгий час посміхнулася без болю.
