Пан зайняв батькове крісло п’ятнадцять років тому і відтоді не поступався ним нікому.
Крісло — старе, з дерев’яними підлокітниками та бордовим плюшем — дісталося Василю від батька разом із квартирою на другому поверсі старого будинку в самому центрі Кременчука.
Батько любив це крісло, він до нього звик, а рудий кіт просто прийшов одного дня й ліг.
Приніс його Богдан. Йому тоді було п’ятнадцять, він притягнув із набережної в кишені куртки мокру руду грудку, акуратно поклав на кухонний стіл і сказав:
— Мамо, він тонув у Дніпрі, а я його врятував.
Олена хотіла насварити, але не стала — хіба ж можна за добру справу бити по руках? Просто налила молока в блюдце.
Кіт виріс у величезну нахабну тварину, голосно вимагав їжу, і родина називала його Паном — за його гордовиту поважність.
А тепер квартира спорожніла. Богдан давно поїхав працювати на Закарпаття, працював вахтами, дзвонив у великі свята та в дні, коли переказував гроші.
Оксана жила сама й заглядала рідко, а якщо й заходила, то ненадовго. Посидить на самому краєчку табурета, запитає для порядку про тиск і тікає.
Василь після виходу на пенсію сів у крісло біля телевізора й проводив там увесь свій вільний час.
Олена сорок років відпрацювала штукатуром, звикла до чистоти й порядку, тому й розважала себе щоденним прибиранням. Вечорами сідала на кухні й довго дивилася на вулицю.
Пан був єдиним, хто ходив із кімнати на кухню й назад. Ляже у Василя в кріслі, потім перебереться до Олени на кухню, потреться об ногу й голосно вимагатиме їжу над порожньою мискою.
Вона йому — шматочок ковбаси, він їй — своє муркотіння. Так і жили.
Та якось Олена помітила, що Пан перестав кричати.
П’ятнадцять років він зустрічав її біля плити вимогливим нявканням, а тут два дні поспіль лежав у кріслі й не піднімав голови. Їжа в мисці стояла недоторканою.
Олена спочатку подумала, що він не голодний — мовляв, поголодує й прийде. Але на третій день кіт зісковзнув із крісла, пішов під ліжко в дальній кут і ліг там, підібгавши лапи й відвернувшись до стіни.
Вона стала на коліна, зазирнула. Пан дивився повз неї, кудись у запилений напівморок, і його бік часто-часто здригався.
Олена простягнула руку, він не відсунувся, але й не потягнувся, просто дозволив себе погладити. Під густою рудою шерстю промацувалися ребра, яких раніше ніби й не було.
— Васю, — покликала вона. — Кіт не їсть уже третій день.
— Напевно, чимось отруївся, — відповів Василь, не відвертаючись від екрана. — Пройде. Коти витривалі.
— Він заліз під ліжко. Він туди ніколи не лазив.
Телевізор бурмотів далі. Василь мовчав. Олена постояла у дверях і пішла шукати в шухляді старий папірець із номером телефону ветеринарної клініки.
Туди возили Пана один-єдиний раз, коли він ще кошеням наївся новорічного дощика.
До клініки Пана відвіз Василь. Сам, мовчки, зняв з антресолей стару сумку-переноску, посадив туди кота, буркнув: «Поїхали» — і поніс до машини.
Олена лише встигла накинути пальто.
Лікар виявився молодим, діловим. Він довго обмацував Пану живіт, слухав щось через фонендоскоп, потім відправив на аналізи.
Олена з Василем сиділи поруч на вузькій лавці в коридорі, куди їх вивели. Вперше за довгий час — поруч.
Новини були погані. Сказали, що нирки відмовляють через вік. У старих котів так часто буває.
Вилікувати неможливо, але підтримати можна. Потрібні підшкірні ін’єкції, щодня, краще двічі. Ще — лікувальний корм із клініки. І тепло з терпінням, ось цього — побільше.
— Кожен день колоти? — перепитала Олена. — Я? Йому?
— Нічого складного, — лікар показував на манекені, як відтягнути шкіру на загривку і куди входить голка. — Опануєте за два рази.
Олена дивилася на голку, а Василь поруч кашлянув.
— Вона не зможе, — сказав він лікарю приглушеним голосом. — Руки тремтять, самі ж бачите. І я не зможу…
Додому їхали мовчки. Пан у переносці на колінах в Олени дихав часто й поверхнево. І Олена раптом згадала про Оксану.
Адже донька стриже собак, вона тварин не боїться. Донька колола своєму Джеку інсулін два роки, аж до самого кінця, коли пес уже майже осліп.
Оксані Олена не дзвонила три місяці. Хіба що у справі. Дочка взяла слухавку не відразу.
— Мамо? Що сталося?
— Пан захворів, — сказала Олена й схлипнула. — У нього відмовляють нирки. Лікар сказав, що колоти треба щодня, під шкіру. А ми з батьком не вміємо. Руки вже не ті, тремтять.
— Пан? — занепокоїлася дочка. — Наш Пан захворів?!
— Наш.
— Я приїду ввечері. Нічого не коліть самі, чекайте на мене. Яку їжу прописали, надішли мені рецепт.
Вона приїхала того ж вечора. Підійшла одразу до ліжка, лягла животом на підлогу й полізла під нього за котом.
Пан зашипів, смикнувся, але вона витягла його, притиснула до грудей — руда морда впиралася їй під підборіддя.
— Ну ти чого, — бурмотіла Оксана. — Ну ти чого, старий? Розплакався тут…
Уколи вона робила впевнено. Відтягувала шкіру на загривку, вводила голку, і ліки йшли під шкіру горбиком, який потім повільно розсмоктувався. Пан терпів.
Олена тримала рушник, Василь стояв у дверях кухні й дивився.
— Вранці й ввечері, — сказала Оксана, прибираючи шприц. — Уранці я не можу, робота. Мамо, вранці колоти тобі.
Олена злякалася:
— Мені? Та я не зможу!
— Зможеш. Я тебе навчу. Дивись ще раз.
І Олена дивилася.
А наступного ранку, зціпивши зуби, відтягнула теплу руду шкіру й увела голку сама. Пан лише вухом смикнув. А Олена потім сиділа на підлозі в кухні й чомусь плакала.
Оксана почала приїжджати щовечора. Спочатку швидко, по-діловому: приїхала, зробила укол — і відразу назад.
Потім стала затримуватися. То чаю вип’є, то залишиться повечеряти, бо вже пізно, а через міст їхати не хочеться.
Сиділи втрьох на кухні, говорили про кота: чи поїв він, чи сходив у лоток. І під час цих розмов виявилося, що можна говорити й не мовчати, і не зачіпати старого.
Богдан зателефонував через тиждень. Олена сама набрала номер, розповіла, і ввечері син передзвонив — чого ніколи раніше не робив.
— Як він? — запитав Богдан, а в слухавці гудів вітер і щось брязкало. — Їсть?
— Пів баночки вранці з’їв.
— Пів баночки — це добре. Ти той корм бери, дорогий, нирковий, не економ. Я гроші перекажу.
І наступного дня зателефонував знову. І через день.
Він дзвонив про кота, а виходило — про все. Про те, що там сильні зливи і як він скучив за нормальною домашньою їжею.
Олена ловила себе на тому, що чекає на ці дзвінки: уперше за роки її син дзвонив не у справі, а просто запитати, чи ще дихає рудий розбійник, якого він колись витягнув із Дніпра.
А ще Олена почала помічати дивність із мискою.
Вона насипала Пану вранці ложку ниркового корму — рівно стільки, скільки було наказано, ні крихти більше, — а до обіду в мисці корму було більше, ніж вона залишала.
Спочатку подумала — помилилася. Потім почала придивлятися. Корм з’являвся!
І вода в поїлці завжди була свіжою, хоча Олена її не міняла, забувала.
Пану то ставало краще, то знову гірше. На третьому тижні стало зовсім зле.
Кіт перестав пити. Лежав у кріслі як колода, не піднімаючи голови, і розчин після уколів уже не розсмоктувався горбом, а так і стояв під шкірою, ніби тіло втомилося приймати допомогу.
Оксана приїхала пізно, подивилася, помацала лапи, що холонули, і зателефонувала лікарю.
Той сказав: «Ставте крапельницю у вену, якщо вмієте, і грійте, всю ніч грійте. А вранці привозьте, будемо вирішувати».
У вену Оксана ставити не вміла. Вміла тільки під шкіру. Вона спробувала раз, вдруге, руки в неї тремтіли, і вона раптом заплакала — різко, по-дитячому, як не плакала при матері років з п’ятнадцяти.
— Не можу я, мамо! Тонка вена… Я собаці б змогла, а тут… Я йому шкоди нароблю зараз!
— Не наробиш, — Олена перехопила її руки. Свої, широкі, у тріщинах від цементу, поклала зверху. — Тихіше. Поки що грій. До ранку дотягнемо.
І тут прорвалося.
— Дотягнемо! — Оксана відсмикнула руки, і обличчя в неї вкрилося червоними плямами. — Ти завжди така! Дотягнемо, потерпимо, може, само минеться…
У тебе вічно все «дотягнемо»! Я тоді до тебе прийшла, пам’ятаєш? Коли від Андрія йшла, коли мені ось так само дихати не було чим!
А ти що сказала? «Сама не втримала чоловіка, тепер реви»! Я до тебе прийшла, а ти мене — назад за двері!
Олена стояла з рушником у руках, і цей рушник раптом став дуже важким.
— Оксано…
— Що — Оксано?! Кота ось грієш усю ніч, за кота тримаєшся! А донька тоді сама поїхала через міст уночі, з однією сумкою, і хоч би хтось її зігрів!
У кімнаті зависло щось, чого обоє боялися всі ці місяці. Пан у кріслі слабо поворухнув хвостом.
Олена опустилася на підлокітник поруч із котом. Довго мовчала, гладила важкою рукою руду голову.
— Я була дурна, — сказала вона нарешті, і слова виходили з трудом, ніби вона їх із горла витягувала. — Тоді злякалася.
За тебе злякалася, а сказала — як обрубом відрізала. Я ж не вмію по-іншому, донечко. Мене саму ніхто не жалів, я й не навчилася.
Завжди думала: крикнеш — і людина візьметься за розум. На тебе крикнула — а ти не взялася, ти пішла. І я рік себе картаю за ті слова. Кожен божий день.
Оксана стояла й мовчала. Потім сіла поруч, на підлогу, притулилася до материнського коліна — як у дитинстві, коли хворіла.
І вони сиділи так біля крісла, гріючи між собою рудого кота, закутаного у вовняну кофту. І Пан під двома парами рук нарешті зігрівся й замурчав — тихо, хрипко, але замурчав.
Уночі Олена прокинулася від того, що поруч порожньо. Василя в ліжку не було.
Вона вийшла в коридор. На кухні горіло світло. Олена зупинилася на порозі й побачила те, чого не бачила років тридцять п’ять.
Чоловік сидів на табуреті біля вікна — у майці та старих спортивних штанях, а на грудях у нього, загорнутий у його ж жилетку, лежав Пан.
Василь тримав перед котом блюдце з чимось теплим, умочував палець і підносив до сухого носа.
І говорив. Тихо, глухо, не для чужих вух:
— Ну їж, дурна голова. Ну хоч крапельку. Мені без тебе тут з ким? Вона на кухні, я в кімнаті, а ти один і туди, і сюди. Ти давай, рудий… Ти давай не йди. Хто мені ще в ноги ляже.
Олена стояла в темряві коридору й не дихала. Ось хто додавав корм у миску. Ось хто міняв воду.
Усі ці роки, весь цей холод і мовчання перед телевізором… А він, виявляється, вставав ночами й грів кота на грудях. І розмовляв із ним, бо з нею — розучився.
Вона не стала виходити. Повернулася в ліжко, лягла й довго дивилася в стелю.
А наступного ранку вперше за багато років зварила чоловікові не просто кашу, а як колись — із родзинками, як він любив у молодості. Василь подивився на тарілку, потім на неї, нічого не сказав.
Але за сніданком, коли Пан, хитаючись, але сам докутильгав до кухні й уткнувся в миску, старий відклав ложку й дивився на кота, а куточки губ у нього тремтіли.
Пан одужав. Не відразу, не повністю — нирки його нікуди не поділися, і ін’єкції залишилися частиною життя, як у деяких людей на все життя залишаються серцеві краплі на тумбочці.
Але він знову їв і галасував уранці біля плити, знову забирався в батькове крісло й звисав лапою з підлокітника — пан, він і є пан.
А в домі щось змінилося і вже не повернулося до попереднього стану.
Оксана почала приїжджати щонеділі. Вже не для ін’єкцій — робити їх навчилися й без неї, — а просто так, до обіду.
Привозила пиріг із пекарні в Крюкові, сідала не на краєчок табурета, а як слід, за стіл, і розповідала про своїх собак, про клієнтів, про те, як одна дама притягла стригти пуделя в стразах.
Василь вимикав телевізор, коли вона приїжджала. Просто вставав і вимикав, і приходив на кухню — і це було таке диво, якого Олена й не чекала.
Богдан узяв відпустку. Зателефонував і сказав буденно, наче про вже вирішене:
— Мамо, я в травні приїду. Я його, рудого, з води витягав — мені на нього й подивитися треба. Поки живий.
— Поки живий, — погодилася Олена й засміялася.
Кіт розплющив жовте око, оглянув кухню, повну своїх людей, і знову заплющив. Усе було на своїх місцях.
