— Я начальник твого чоловіка, маю право тут відпочивати!
— А дача моя. Сплачуйте оренду…
…— Пані, куди ви йдете? У нас тут закритий захід!
Олена зупинилася на доріжці, викладеній терасною дошкою. Перед нею стояла незнайома дівчина з бейджем на грудях. На ньому криво було написано: «Марія, координатор».
За спиною Марії панував хаос. На ідеально рівному газоні, який Олена висівала два сезони поспіль, стояли масивні білі намети.
Біля улюбленого дідівського ялівцю диміла величезна професійна мангальна станція, обдаючи бідну хвою жаром.
З колонок, встановлених просто на ґанку будинку, гриміли баси.
— Дивна справа, — Олена міцніше стиснула телефон. — Захід закритий, а кадастровий номер чомусь мій.
— Що? — Марія зсунула брови. — Який номер? Ви з доставки? Ми м’ясо вже прийняли, йдіть до задніх воріт.
— Я господиня цієї ділянки. Покличте вашого керівника.
Олена відсунула розгублену дівчину плечем і ступила на траву. Газон жалібно хлюпнув під кросівками: десятки ніг уже встигли перетворити зелений килим на місиво.
Навколо метушилися люди в однакових кепках із логотипом автосервісу. Пахло смаженим м’ясом і розлитими напоями.
Оглядаючи цей табір, вона одразу знайшла того, кого шукала. Ігор, її законний чоловік, тягнув на плечі важкезний кег із пінним.
Він згинався під вагою, важко дихав ротом, а його святкова футболка давно промокла на спині.
— Ігоре! — гукнула Олена, перекриваючи музику.
Чоловік здригнувся. Бочка небезпечно нахилилася. Ігор сяк-так приставив її до землі й обернувся.
Він поспішно витер вологі долоні об штани й збентежено озирнувся на намети.
— Олено… Ти ж поїхала з перевіркою до філії.
— Перевірка закінчилася достроково. Голова товариства зателефонував мені годину тому. Сказав, що на моїй ділянці розгорнули фестиваль вуличної їжі.
Ігор зробив крок уперед, затуляючи собою мангал.
— Олено, ну не починай при людях. Олег попросив місце для свята. У сервісу п’ятиріччя. Треба ж колектив згуртувати. Я й дозволив.
— Дозволив, значить? — Олена подивилася на витоптану траву. — А мене про це повідомити забув.
— Ну, було незручно відмовляти. Він же мій партнер, ми разом працюємо. Я тут теж ніби господар.
— Ніби, — відгукнулася Олена. — Тільки за документами ділянка дісталася мені від діда за два роки до нашого шлюбу. Ти до цієї землі маєш точно таке саме відношення, як ось та дівчинка з бейджем.
Ігор згорбився. Він завжди так робив, коли бракувало слів.
Два роки тому він звільнився з автобусного парку й перейшов до автосервісу Олега. Той обіцяв золоті гори, називав партнером, плескав по плечу.
Ігор навіть продав власну машину, щоб вкластися в «розвиток спільної справи».
Насправді ж чоловік гарував без вихідних, лагодив найскладніші вузли, а прибуток розподілявся за якоюсь хитромудрою схемою, відомою лише самому Олегу.
— Олено, ми ж домовлялися, — почав Ігор, озираючись. — Це інвестиції у стосунки. Олег мені довіряє. Я не міг йому відмовити, коли він попросив про дачу.
— А траву витоптувати він тобі теж довіряє? А ялівець палити? Ти взагалі бачив, куди вони мангал встромили?
— О, господиня завітала!
Від головного намету до них вальяжно прямував сам винуватець свята.
Олег був у своєму репертуарі: дороге поло натягнуте на міцний живіт, у руці щипці для м’яса, на обличчі — поблажлива посмішка людини, яка звикла все вирішувати одним дзвінком.
— Ігорьок казав, ти в місті працюєш, — Олег підійшов упритул, обдаючи Олену душними парфумами. — Та розслабся, Оленко. Ми ж свої! У нас тут свято. Приєднуйся, шашлик майже готовий.
— Дякую, я сита, — Олена не зрушила з місця. — Олеже, хто дозволив ставити мангал упритул до рослин?
Олег відмахнувся щипцями.
— Та облиш ти. Це ж просто трава — відросте! Ми тут свято для людей влаштовуємо. Ігорьок он старається, поляну накриває. Ти б чоловіком пишалася, він у мене на вагу золота!
— Я пишаюся, — рівно відповіла Олена. — Тільки не розумію, чому партнер по бізнесу працює вантажником на власному корпоративі. Кеги тягає.
Олег ледь примружився. Посмішка на його обличчі натягнулася.
— У нас демократія. Усі рівні.
— Чудово. Раз у вас тут така рівність, давайте перейдемо до розрахунків.
Олена дістала телефон і відкрила калькулятор.
— Раз захід корпоративний, значить, він комерційний. Я благодійністю не займаюся. І спонсором вашого автосервісу не є.
— Ти що, починаєш? — Олег скривився. — Шкода, чи що? Ми ж до вас по-сусідськи, по-сімейному. Я Ігорю ось яку зарплату призначив!
— Зарплату? — Олена підняла брову. — Ігоре, ти ж казав, що ви компаньйони? Партнери? Партнерам платять дивіденди, а не зарплату.
Ігор закашлявся й почав уважно вивчати носки своїх кросівок. Олег почервонів.
— Не лізь у наші чоловічі справи! — голос Олега втратив оксамитові нотки. — Ми будуємо бізнес. Ігор у мене як за кам’яною стіною. А ти тут сцени влаштовуєш через якийсь кущ.
— Через сортовий козацький ялівець, — поправила Олена. — Який коштує чимало. І який ваш мангал просто зараз обпалює. Плюс витоптаний газон.
Вона швидко набрала цифри на екрані.
— Отже, Олеже. Фіксуємо: оренда ділянки на день, відшкодування збитків за ландшафтний дизайн і прибирання території. Реквізити прив’язані до мого номера телефону.
Олег розсміявся. Сміх вийшов гавкаючим, штучним. Кілька механиків біля намету обернулися в їхній бік.
— Та ти жартуєш! Які тарифи? Ігоре, скажи своїй дружині, хай не ганьбиться! Ми ж одна команда.
Ігор здригнувся, наче його вдарило струмом.
— Олено… ну справді. Перед хлопцями соромно. Ми ж домовилися.
— Ви домовилися, — відрізала Олена. — А моя територія у ваші домовленості не входить. Мої рослини — теж. І терпіти цей табір у себе під вікнами безкоштовно я не збираюся.
Вона перевела погляд на Олега. Той уже не посміхався.
— Я нікому нічого платити не буду! — він зробив крок до неї, намагаючись притиснути своїми габаритами. — Ти взагалі береги переплутала?
Твій чоловік з мене гроші має! Я його на вулицю викину вже завтра, якщо ти зараз не вибачишся й не підеш геть.
— Викинеш? — Олена не відступила ні на міліметр. — Компаньйона? Людину, яка вклала гроші від продажу машини у твої підйомники?
— Та який він компаньйон! — гримнув Олег, остаточно втрачаючи самоконтроль. — Він гайки крутить! Звичайний слюсар! Якби не моя доброта, він би досі в парку автобуси мив.
Я йому з жалю посаду вигадав, щоб перед тобою не соромився. А його гроші — це так, копійки. Я їх за місяць відбиваю.
Ігор стояв блідий. Уся його удавана важливість, усі вечірні розповіді на кухні про партнерство та спільний бізнес зруйнувалися за одну секунду.
Він дивився на Олега й не міг відвести очей.
— Ось ми й з’ясували структуру вашого бізнесу, — сухо констатувала Олена. — А тепер повернемося до моєї ділянки.
Вона показала Олегу екран телефону з підсумковою сумою.
— Якщо через п’ять хвилин переказу не буде, я викличу патруль. Незаконне проникнення на приватну територію. Сусіди із задоволенням підтвердять — вони вже в чаті селища скаржаться на музику.
— Та ти не посмієш! — Олег зло примружився.
— Перевіримо?
Олег важко дихав. Він перевів погляд на Ігоря, чекаючи підтримки:
— Ігоре! Вгамуй її! Ти мужик чи хто?
Ігор повільно підвів голову. Він подивився на кег із пінним біля своїх ніг, потім на димлячий мангал біля обвугленого куща.
— Заплати їй, Олеже.
— Що?! — власник автосервісу витріщив очі. — Ти зовсім з глузду з’їхав?
— Заплати, — голос Ігоря пролунав рівно, без звичної улесливої хрипоти. — Це її земля. Вона має право. А я… я в понеділок прийду за розрахунком. Слюсарів собі сам знайдеш. І мої гроші повернеш.
Олег остовпів. Він явно не очікував такого розвороту. Одна справа — сваритися з чужою дружиною, а зовсім інша — втратити найкращого механіка просто посеред гарячого сезону.
— Ігоре, ти що? Через жіночі примхи кинеш роботу? Ми ж імперію будуємо!
— Через те, що я для тебе просто слюсар, — Ігор відвернувся й пішов до наметів. — Хлопці! Збираємося! Свято закінчилося.
Над майданчиком піднявся невдоволений гул. Музика обірвалася. Дівчина Марія розгублено метушилася між столами, не знаючи, за що хапатися.
Олег стояв червоний як рак. Він злобно пронизував поглядом Олену.
— Подавися своїми грошима! — він витяг з кишені телефон і люто затикав пальцями по екрану. — Побачимо, як ви заспіваєте, коли твій благовірний залишиться без копійки. Кому він потрібен, працівник року!
Через хвилину телефон Олени коротко завібрував. Сума зайшла чимала, точно за розрахунком.
— Отримала? А тепер ми йдемо.
— Не забудьте прибрати за собою сміття, — кинула йому в спину Олена. — Свинарник на ділянці залишати не дозволю.
Збори зайняли близько години. Олег демонстративно сидів у своєму позашляховику за воротами, поки його співробітники тягали коробки, змотували дроти й розбирали намети.
Ігор допомагав їм. Він працював чітко, ні з ким не розмовляв і навіть не дивився в бік машини начальника.
Коли остання автівка зникла за поворотом, на ділянці залишилися лише прим’ята трава, чорна пляма від мангала та легкий запах смаженого м’яса.
Олена сиділа на ґанку, тримаючи телефон на колінах. Ігор підійшов повільно й став поруч.
— Сильно газон зіпсували? — запитав хрипко.
— Відновлю, — Олена не дивилася на нього. — Суми переказу вистачить і на насіння, і на добрива. Ще й залишиться.
Ігор переступав з ноги на ногу.
— Олено… ти вибач мені. Я справді вірив, що ми з ним на рівних. Що він цінує мою роботу. Я ж старався заради нас. Думав, що ми розкрутимося.
— Зате тепер знаєш, чого ти вартий у його очах, — вона підняла на нього погляд. — Нову роботу знайдеш.
У тебе золоті руки, будь-який сервіс із радістю тебе візьме. Головне, щоб ти сам знав собі ціну. І не тягав чужі кеги.
Ігор слабо посміхнувся й кивнув на газон:
— Я завтра зранку візьму лопату. Перекопаю землю там, де її втоптали.
— Візьмеш, — погодилася Олена. — І гілки обріжеш там, де обгоріли.
…Минув місяць. Ігор справді звільнився. Олег довго не віддавав борг за продану машину, годував обіцянками, але зрештою переказав суму, коли зрозумів, що Ігор налаштований серйозно.
Вже за тиждень чоловік влаштувався майстром у великий дилерський центр. Без гучних слів про партнерство та імперії, зате з офіційним трудовим договором і чітким графіком вихідних.
А на місці витоптаного газону Олена посіяла нову траву. Вона сходила рівно, зеленою щетиною приховуючи старі сліди розчарування.
