— Хто не працює, той не їсть! — заявила свекруха, прибираючи тарілку…
…— Одягни, не ганьбися. Твої джинси в обтяжку для міста гарні, а тут люди справою зайняті.
Мені в обличчя полетіла грудка сірої тканини. Я машинально зловила її.
Це був халат — старий, байковий, із заїждженим запахом вогкості і, здається, мишачого посліду.
На лікті зяяла дірка, зашита чорними нитками через край.
— Валентина Захарівна, я в своєму залишуся, — я поклала цю ганчірку на край лавки. — У мене спортивний костюм з собою.
Свекруха стиснула губи. Вона стояла на ганку своєї дачі: руки в боки, погляд скануючий, шукаючий ваду.
— Яка, розпещена, — процідила вона, не дивлячись на мене, а звертаючись до мого чоловіка. — Паша, ти поглянь. Я до їхнього приїзду готувалася, халат випрала, а їй, бачите, фасон не той.
Павло, який ще хвилину тому бадьоро тягнув пакети з продуктами з багажника, тут же опустив погляд.
— Оля, могла б і вдягнути. Мамі буде приємно. Давай одягай, шкода тобі, чи що? Тут же всі свої.
Я подивилася на чоловіка. У його очах читалося звичне благання: «Зроби, як вона хоче, аби тільки не було скандалу».
Ми одружені три роки, і всі три роки я грала в цю гру під назвою «Поважай старших».
— Добре, — видихнула я, відчуваючи, як всередині натягується невидима струна. — Заради тебе.
Через три години я вже не відчувала ні ніг, ні спини.
Сонце, яке вранці здавалося ласкавим, тепер палило нещадно. Піт заливав очі, змішуючись із пилом.
Валентина Захарівна виділила мені «жіночий фронт»: три нескінченні грядки з морквою, які заросли бур’яном по пояс, і кущі аґрусу, колючого, як характер свекрухи.
— Ретельніше, Оля, ретельніше! — доносився її голос з тераси. — Бур’ян з коренем рви, а не верхівки щипай! Я перевірю!
Сама вона на город не вийшла. «Недобре мені», — коротко кинула вона і влаштувалася в плетеному кріслі з кросвордами.
А Павло… Павло «займався чоловічою роботою».
Це означало, що він пів години ліниво постукував молотком по похиленому паркану, а тепер лежав у гамаку в тіні яблуні.
В одній руці у нього була пляшка холодного квасу, в іншій — смартфон. Звідти долинали звуки гри — він рятував віртуальний світ.
— Паша, — я розігнулася, відчуваючи, як хруснув хребет. — Може, допоможеш? Я одна до заходу сонця не впораюся. Агрус ще збирати.
Він навіть не повернув голови.
— Оля, ну не перебільшуй. Мама сказала — це жіноча робота, значить не важка. Я втомився, я весь тиждень баранку крутив. Дай людині розслабитися.
Я стиснула в руці пучок колючої трави. Хотілося жбурнути його прямо в цей безтурботний гамак. Але я промовчала, знову, і відкинула пучок на доріжку.
До шостої вечора шлунок почало зводити судомою. Ми не обідали — свекруха сказала, що «перекуси тільки псують апетит перед вечерею».
Я закінчила з морквою, зібрала два відра ягід, сильно подряпавши руки, і попленталася до будинку.
На терасі було прохолодно. Стіл був накритий накрохмаленою скатертиною.
Посередині диміла величезна сковорода зі смаженою картоплею на салі.
Поруч — запотілий графин, малосольні огірочки, зелень. Запах стояв такий, що крутилася голова.
Павло і Валентина Захарівна вже сиділи за столом. Чоловік накладав собі другу порцію, щедро поливаючи все сметаною.
— О, закінчила? — він кивнув мені з набитим ротом. — Сідай, картопля — ось! Мама вміє смачненько готувати.
Я мовчки підійшла до умивальника, змила з рук чорний бруд, витерла їх тим самим смердючим халатом і сіла за стіл.
Потягнулася виделкою до сковороди. І тут сталося те, чого я ніяк не очікувала.
Суха, зморшкувата рука свекрухи перехопила моє зап’ястя. Міцно, неприємно.
— Куди? — голос Валентини Захарівни став жорстким.
— Поїсти, — я ошелешилася, дивлячись на неї. — Я голодна.
— А ти заслужила? — вона відпустила мою руку, але відсунула сковороду на інший край столу, ближче до Павла. — Я ходила перевіряла.
На грядках халтура. Коріння позалишалося. А аґрус? На нижніх гілках ягоди ще досі висять!
— Валентино Захарівно, я працювала п’ять годин без перерви…
— Погано працювала! — гримнула вона. — У нас в родині правило: «Хто не працює, той не їсть!»
Вона переможно подивилася на сина, чекаючи підтримки.
Я перевела погляд на чоловіка. Зараз. Зараз він стукне кулаком по столу. Скаже їй своє: «Мамо, що ти робиш? Це моя дружина!».
Павло завмер з виделкою біля рота. Його очі забігали.
Він подивився на червоне обличчя матері, потім на мене. Потім знову в тарілку.
І… відправив до рота шматок картоплі. Прожував. І тихо, не дивлячись на мене, пробурмотів:
— Оля, ну правда. Іди дороби, поки ще видно. Чого тобі це коштує? Мама сувора, але справедлива. А потім прийдеш поїсти.
Всередині мене все раптом застигло. Зникла образа, зникла втома.
Я повільно встала з-за столу.
— Смачного, — сказала я рівним голосом.
— Іди, іди, — махнула рукою свекруха, підсуваючи синові миску з огірками. — Трудотерапія всіляку дурню з голови вибиває.
Я зайшла в будинок. Зняла халат, кинула його на підлогу, прямо біля порога.
Одягла свої джинси, футболку. Взяла сумку. Ключі від машини лежали в кишені.
Вийшла на ганок. Вони все так само їли.
— Ти куди намилилася? — свекруха завмерла з огірком у руці.
— Додому.
— У сенсі додому? — Павло нарешті відірвався від тарілки. — А ми?
— А ви, — я посміхнулася, дивлячись на нього як на порожнє місце, — їжте, не обляпайтеся. Ви ж працювали.
Я розвернулася і пішла до воріт.
— Стій! — крикнув чоловік. — Ти що, машину забереш? А нам як добиратися? На електричці?!
— Корисно і пройтись буде. Свіже повітря, зміна діяльності. Ти ж сам говорив.
Я завела мотор, увімкнула музику і, не дивлячись у дзеркало заднього виду, натиснула на газ.
До міста я доїхала за сорок хвилин. Мене не трясло. Руки не тремтіли.
Я зайшла в квартиру, нашу, як він любив говорити, квартиру. Вдихнула запах свого дому. І почала діяти.
Я дістала з антресолі його старий картатий баул. Той самий, з яким він переїхав до мене три роки тому.
Відкрила шафу. Його речей було небагато. Джинси, сорочки, пара светрів, шкарпетки. Я скидала все в купу, не складаючи. Щітку з ванної. Бритву. Приставку від телевізора.
Коли я застібала блискавку, в замку повернувся ключ. У нього був свій комплект, звичайно.
Павло влетів у передпокій, червоний, спітнілий, злий як чорт.
— Ти зовсім здуріла?! — закричав він з порога, навіть не роззуваючись. — Ти знаєш, скільки таксі коштує звідти?
Вісімсот сорок гривень! Матері стало зле, швидку викликали! Ти що влаштувала?!
— Вісімсои сорок? — перепитала я спокійно. — Недорого за урок.
— Який урок? Ти ненормальна? — він штовхнув своє взуття в куток. — Завтра ж дзвониш мамі і вибачаєшся.
А як знадобиться, на колінах будеш повзати, щоб вона тебе пробачила! Інакше…
— Інакше що? — я викотила баул у коридор.
Він витріщився на сумку. Потім на мене.
— Це що?
— Це твої речі, Паша.
— Ти… виганяєш мене? — він розсміявся, нервово, верескливо. — З нашого будинку? Та я… Та я поліцію викличу! Я тут прописаний!
— Не прописаний, а тимчасово зареєстрований, — поправила я. — Термін, до речі, так вдало закінчився тиждень тому.
Ти забув продовжити, а я не нагадала. А квартира, Паша, куплена мною. За два роки до того, як я мала дурість вийти за тебе.
Він зблід. Згадав. Він завжди намагався не згадувати цей факт, називаючи квартиру «нашим гніздечком».
— Оля, почекай… — тон його миттєво змінився. Злість зникла, з’явився страх. — Ну чого ти? Ну перегнули палицю.
Мати стара, ну ти ж знаєш її складний характер. Ну не виганяти ж чоловіка у ніч? Куди я піду?
— Туди, де тебе смачно годують, — я відкрила вхідні двері. — До мами.
— Оль!
— Геть.
Я виставила баул на сходовий майданчик. Павло, відступаючи, вийшов слідом.
У його очах було стільки дитячої образи, стільки нерозуміння: як же так, його, ідеального, і за двері?
— Ключі, — я простягнула руку.
Він судорожно пошарив у кишенях, поклав зв’язку мені на долоню.
— Не пошкодуєш? — прошипів він, коли зрозумів, що двері зараз зачиняться. — Кому ти будеш потрібна, розлучена? Приповзеш ще.
— Хто не працює над стосунками, Пашо, той не живе в сім’ї. Це моє правило.
Я зачинила двері. Клацання замка пролунало дуже голосно. Це була фінальна крапка в нашій історії.
Я притулилася спиною до дверей, сіла на підлогу і вперше за день розплакалася. Не від горя. Від полегшення.
Минуло чотири роки. Я стояла в черзі до каси дитячого світу, тримаючи в руках коробку з конструктором.
Мій дворічний син, сидячи в візку, серйозно вивчав плюшевого ведмедя.
— Оля?
Голос був знайомим, але якимось надтріснутим. Я обернулася.
Павло. Він стояв у черзі до сусідньої каси. У руках — пакет з кефіром і батон.
Він трохи схуд. Полисів, під очима залягли мішки, куртка якась наче дворова, і явно не за розміром.
— Привіт, — сказала я просто.
Він дивився на мене, на мою змінену зачіску, на одяг, на мого сина.
— Твій? — кивнув він на дитину.
— Мій.
— А чоловік… є?
— Є, Паша. Він зараз паркує машину.
Павло нервово ковтнув.
— А я ось… мамі за продуктами. Вона зовсім злягла. Майже не ходить. Характер, сама розумієш… важкий. Жодна доглядальниця не витримує. Доводиться самому.
У цей момент у нього задзвонив телефон. Гучно, вимогливо. Він здригнувся, вихопив трубку.
— Так, мамо! Так, я стою на касі! Ну, не було того сиру! Мамо, не кричи, люди чують… Зараз прийду.
Він винувато подивився на мене, згорбився ще сильніше, ставши якимось жалюгідним і розгубленим.
— Ну, бувай, Оля. Гарного дня тобі.
Він побрів до виходу, притискаючи до грудей цей нещасний батон, і продовжував виправдовуватися в трубку перед невидимим тираном.
Я дивилася йому вслід.
— Мамо, хто це? — запитав син, смикаючи мене за рукав.
— Ніхто, милий. Просто перехожий, який обізнався.
Я посміхнулася, обійняла сина і пішла назустріч чоловікові, який уже махав нам рукою від входу.
Кожен отримує те життя, яке він обрав. Паша свій вибір зробив тоді, над тарілкою з картоплею. І я йому за це навіть вдячна.
