Рита закохалася рано. Це було зовсім дитяче ніжне закохання, коли друг старшого брата здається майже легендарним героєм казок чи фантастичного фільму.
Слава якраз підходив під цей романтичний образ, коли став часто приходити до свого товариша Борьки додому.
Він і не помічав захоплених поглядів одинадцятирічної веснянкуватої й блакитноокої Рити, яка стежила за їхньою грою в шашки чи шахи.
А як вона раділа, коли й їй діставалася партія в шашки зі Славою!
Тут уже вона могла відкрито дивитися на нього в очікуванні ходу, а не ховати очі від страху бути викритою у симпатії.
Спеціально для цього вона й умовила брата навчити її добре грати в шашки.
І коли одного разу дівчинка обігравала Славку, а в кінці гри раптом поступилася, піддалася, зробивши безглуздий хід, він раптом сказав, побачивши її навмисно здивовані очі:
— Ох, дурненька…
І розсміявся, а потім пішов.
Більше вони в шашки не грали, і Рита ховалася від приятеля брата, лише підслуховуючи їхні розмови зі своєї кімнати.
А незабаром Борис і його друг пішли в армію.
Рита писала листи і братові, і надсилала рідкісні святкові листівки Славі, особливо ретельно виводячи кожну букву, щоб було гарно.
Коли хлопці повернулися додому, відслуживши, Риті вже йшов чотирнадцятий рік, і вона ставала милою симпатичною дівчиною.
Її закоханість не минула. Вона захопилася ще більше дорослішим Славою.
Він став ще красивішим і мужнішим, і Риту охопив смуток: хлопець, як і раніше, вважав її малечею, дівчинкою, і не звертав на неї належної уваги.
А погулявши три місяці, Слава одружився зі своєю однокласницею. Створив сім’ю і брат Рити, поїхавши в сусіднє місто.
Сестричка переживала. Вона сумувала за братом, і їй не вистачало дзвінкого сміху та жартів Слави, до яких вона так звикла в дитинстві.
Мати дівчинки помітила смуток доньки і, дізнавшись причину, заспокоювала:
— Тобі ще так рано думати про хлопців! Треба вчитися, здобувати професію, щоб стати самостійною особистістю, здатною заробляти і самостійно влаштовувати своє життя.
Покладайся тільки на себе, тоді й у шлюбі буде легше, доню, — міркувала мама.
Мати Рити давно розлучилася, тож дівчинка навіть погано пам’ятала батька.
Рита закінчила школу й поїхала до сусіднього містечка, де стала ученицею медичного училища, так їй хотілося бути медсестрою.
За студентські роки вона не була обділена увагою хлопців, любила ходити на танці, брала участь у художній самодіяльності, але закохатися не змогла ні в одного свого шанувальника.
Завжди мимоволі порівнювала вона хлопців із мужнім і веселим Славком, який так і став для неї еталоном справжнього чоловіка…
Але коли Рита повернулася до рідного міста і почала працювати в місцевій лікарні, потрапила в робочий колектив.
Їй було чому повчитися у колег, і спочатку вона навіть не ходила гуляти з подругами і на танці, так повністю занурилася в роботу.
Слава відійшов у минуле, вона згадувала про нього тепер рідко, лише як про свою дитячу прихильність.
Крім того, події в родині дівчини затьмарили всі минулі печалі…
У Рити пішла у засвіти улюблена бабуся, і ось уже минув рік, як дівчина жила у діда, намагаючись підтримати його.
Вона й готувала йому, й лікувала, й стежила за його режимом, й господарювала в їхньому приватному будинку, наводячи чистоту, щоб сімдесятип’ятирічному Івану Єгоровичу не було так самотньо після відходу дружини.
Але коли дід трохи оговтався, то почав шкодувати свою онуку:
— Чого ти зі мною возишся, мила? — казав він, вибачаючись, — я ж нормально тримаюсь. А ти молода, саме час влаштовувати особисте життя.
Погуляй, сходи в кіно з кимось. Тобі двадцять років, сама радість, а ти сидиш зі мною вдома, як старенька… Це не годиться.
Він буквально випроваджував Риту на танці, а сам починав наводити порядок у домі й готувати вечерю щодня до повернення онуки з роботи.
Іван Єгорович добре готував, і навіть умів пекти пироги, чим раніше пишалася бабуся.
Рита раділа одужанню діда, його оптимістичному настрою, тепер вона отримувала від нього більше ласки й уваги, ніж від матері, яка нещодавно вийшла вдруге заміж.
— Виходить, що тобі вже й додому не повернутися, — якось серйозно сказав під час обіду дідусь, — донька влаштувала своє особисте життя, тож і тобі треба шукати свою долю. Час летить.
Мені й маленької кімнати вистачить. Якщо набриднемо твоїй родині, зробите для мене окремий вхід із кухонькою. Тож приводь нареченого, розписуйтеся й живіть. Дім — твій.
Рита обійняла дідуся й заспокоїла його тим, що поки не збирається виходити заміж, і їм треба жити без жодних окремих входів.
Так вони й жили майже чотири роки. Рита була вся в роботі, чергувала ночами в лікарні, втомлювалася.
Але вдома на неї завжди чекав дідусь, рідна й найтурботливіша людина на світі.
Іноді приїжджав до них у гості брат із дружиною та синочком і допомагав дідусеві щось полагодити в будинку чи на подвір’ї. Приходила й мама.
У такі дні родина тепло згадувала минуле, переглядала старі альбоми з фотографіями, і всі бажали Риті теж влаштувати своє особисте життя.
Дізнатися про те, як поживає Слава, Рита не наважувалася навіть у брата, бо соромилася виказати свій дурний інтерес і щоб не хвилювати матір та дідуся.
Одного разу під час нічної зміни Рити до лікарні привезли молодого чоловіка після автомобільної аварії.
Рита відразу ж впізнала Славу. У нього був струс мозку та перелом ребра і ноги.
Серце дівчини зрадницьки забилося. На обличчі її була медична маска, і Слава не впізнав її.
А Риті колеги потім розповіли, що хлопець був у нетверезому стані і тому не впорався з керуванням на слизькій дорозі.
Добре, що ніхто не постраждав, крім нього, а то була б кримінальна справа.
Рита тільки на свій наступний робочий день підійшла до Слави, і він посміхнувся їй, впізнавши сестру приятеля.
Він розповів, що розлучився з дружиною, яка його кинула і пішла до іншого, тому він і напився вкотре, і навіть погано пам’ятає, як сів за кермо…
— Добре, що ніхто не постраждав, і ти відбувся переломами… — зітхнула Рита, — ми тебе вилікуємо, а ти не повинен розкисати. Все владнається… Ти ж чоловік.
Вона потиснула йому руку і пішла. У Слави боліла голова, але він трохи заспокоївся від її ніжного дотику і заснув.
Тепер Рита доглядала за ним. Вона ставила крапельниці та уколи, робила перев’язки, приносила ліки.
І щоразу її погляд грів Славку, а добрі слова заспокоювали й підтримували.
З такою ж турботою дівчина ставилася й до решти хворих у палаті.
— Наш ангел скоро прийде, — говорили про Риту пацієнти й посміхалися.
Слава майже місяць лежав у стаціонарі. За цей час він так звик до Рити, підкорився її ласкавому голосу, що з погляду розумів її настрій і навіть думки.
— Ти знову піклуєшся про мене. І як я зможу віддячити тобі? — шепотів він, коли вона приходила.
— Ти запросиш мене в ресторан. Я так давно там не була. З часів закінчення училища… І ми потанцюємо. Твоя нога витримає випробування. Не можна кульгати.
Треба розробляти м’язи, щоб потім займатися зарядкою, пробіжками і вільно ходити, — говорила Рита, і промениста посмішка не сходила з її обличчя.
Коли вони після виписки та одужання Слави пішли до ресторану, він одразу ж запитав її:
— Скажи, чому ти досі не вийшла заміж? Ти ж така… красива, розумна, турботлива. А фахівець — найвищого класу!
— Ну, я не просила лестити мені, — посміхнулася Рита, — до найвищого класу мені ще далеко, але я стараюся і люблю свою роботу. А щоб вийти заміж, треба кохати. Тепер я це точно знаю…
Він замовк. Його серце защеміло від тієї солодкої туги, зігрілося теплом, якого він уже давно не відчував.
Чи то це була близькість цієї ніжної дівчини, чи то пристрасне бажання бути коханим по-справжньому, щиро і просто…
Вони танцювали в парі обережно, щоб не втомилися ще слабкі ноги Слави, і Рита, не чекаючи закінчення повільної мелодії, повела його до столу.
— На сьогодні вистачить танців. Тобі ще важко, я знаю, — сказала вона, — і ми зарано відзначаємо твоє одужання, я буду ще тебе лікувати, сподіваюся, ти не проти?
— Не проти, звичайно, але тобі доведеться приїжджати на інший кінець міста…
Я сплачуватиму тобі таксі, — поспішив відповісти Слава, — Не кидай мене, будь ласка. Я одужую дуже швидко від твоєї посмішки, Рито…
Її очі наповнилися сльозами, і вона відвернулася, щоб приховати це.
А потім вона запропонувала повертатися додому, адже ресторан був майже біля його будинку.
Проводивши Славу, Рита переконалася, що він у порядку, навіть перевірила його пульс, і вони попрощалися біля його дверей.
— Треба б навпаки, а мене зараз проводжаєш ти… Як медпрацівник, — посміхнувся Слава, цілуючи руку Риті.
— Встигнеш і навпаки, якщо ти захочеш… — прошепотіла вона і швидко пішла.
Поверталася додому Рита щасливою. Вона не могла приховати від дідуся свого настрою і розповіла йому вперше про Славу, про своє кохання, про його розлучення, переживання та аварію.
Іван Єгорович слухав, не перебиваючи, іноді хитав головою, витирав сльозу, а потім, трохи помовчавши, сказав:
— Ну, якщо він оцінив тебе, що треба ще перевірити, не поспішаючи, то я даю благословення, онучко. Бачу, що ти кохаєш.
Риті тільки цих слів і треба було. Вона обійняла дідуся і пішла спати.
Адже тепер їй потрібно було більше сил: і на роботу, і встигати до Слави…
Слава одужував швидко, завдяки чарівним рукам медсестри Рити.
Вона й масажі робила, й уколи, й натуральними зігріваючими мазями його забезпечувала, й навіть приносила на вечерю холодець.
За місяць лікування вдома він одужав практично остаточно і вийшов на роботу.
А там його не впізнали: колишня зневіра змінилася спокійним і впевненим настроєм, навіть почала проявлятися колишня веселість, ніби розлучення й не було…
— Швидко ти оговтався, — дивувалися товариші, і добре. Так тримати. Жінки вони, ненадійні. А ти молодець…
— Не всі вже такі погані, — посміхався Слава, — є й надійні, й добрі, й розумні, які бажають створити сім’ю.
— Що? — посміхалися колеги. — Вже? Знову? Нове кохання? Але коли ж ти встиг?
— Поки думав, що вже не зможу жити… Але це в минулому, — говорив Слава, — і кохання не нове, а старе, і найперше, ось тільки не відразу я його розгледів. Ось так…
Через пару місяців Рита вже була одружена зі Славою. Після скромного весілля вони стали жити разом із дідом, чому Іван Єгорович був радий.
Все-таки улюблена онука під наглядом, а зять виявився нормальним чоловіком: допомагає по господарству, трудівник, балакучий і веселий, а головне — душі не чує в Риточці.
