Коли чоловік під час вечері відсунув тарілку з таким виглядом, ніби я подала йому не котлети по-київськи, а повістку до суду, я зрозуміла: зараз буде програмна промова.
Сергій поправив серветку, прокашлявся і, дивлячись кудись крізь мене — мабуть, у своє світле майбутнє, — вимовив:
— Ларо, я тут порахував. Наш бюджет тріщить по швах через твою фінансову неграмотність. Ми переходимо на роздільні фінанси. З завтрашнього дня.
Інтрига зникла, не народившись, але запах ідіотизму в кімнаті став виразним, як аромат смаженої мойви. Я повільно відклала виделку.
— Чудово, що ти запропонував роздільні фінанси, Сергію, — сказала я, посміхаючись тією самою посмішкою, якою удав вітає кролика-добровольця. — Тоді я просто залишаю при собі все своє.
Сергій моргнув. У його голові, що нагадувала більярдний стіл, де думки стикалися рідко і з гучним стуком, ця фраза явно не вкладалася в лузу.
Він очікував гучної реакції, докорів, можливо, навіть істерики, але аж ніяк не спокійної згоди.
— Ось і розумниця, — поблажливо кивнув він, вже подумки витрачаючи заощаджені на мені гроші. — Я буду збирати на статус. Чоловікові потрібен статус, Ларисо. А тобі… ну, на колготки тобі вистачить.
Мій чоловік, Сергій Анатолійович, був дивовижною людиною. Він мав унікальну здатність вважати себе акулою бізнесу, працюючи менеджером середньої ланки у фірмі з продажу пластикових вікон.
Його «статус» зазвичай виявлявся у купівлі гаджетів, функції яких він використовував на три відсотки, та у читанні мотиваційних цитат в інтернеті.
— Домовилися, — кивнула я. — Котлету доїдати будеш? Чи вона тепер не входить у твій бюджет?
Він з’їв. Безкоштовно. В останній раз.
Перший тиждень «нової економічної політики» минув під егідою гордості.
Сергій ходив по квартирі з гордо піднятою головою, демонстративно не питаючи, скільки коштує пральний порошок.
Він купив собі «преміальний» щоденник зі “шкіри молодого дерматину” і почав записувати туди всі витрати.
У середу він приніс додому пакет, у якому самотньо бряжчали дві банки акційного пінного і пачка пельменів категорії «Я» (де «Я» означало зовсім не «Яловичина», а найнижчу якість).
Я в цей час розпаковувала доставку з хорошого супермаркету: сьомга, авокадо, сири, свіжі овочі, пляшечка хорошого ігристого.
Сергій став у дверях кухні, спираючись на одвірок із видом втомленого воїна.
— Шикуєш? — кинув він, кивнувши на рибу. — Ось тому у нас і не було заощаджень. Суцільне марнотратство.
— Не «у нас», Сергію, а в мене, — поправила я, нарізаючи лимон. — Ти ж тепер накопичуєш на статус. До речі, ти зайняв полицю в холодильнику?
Твоя — нижня, у ящику для овочів. Там якраз температура, яка підходить для твоїх… активів.
Він хмикнув, дістав свої пельмені й почав варити їх у моїй каструлі.
— Газ, — сказала я, не обертаючись.
— Що газ?
— Газ, вода, прокат каструлі та миючого засобу. Ми ж ділимо все?
— Ой, Ларо, не дрібни! — він махнув рукою, як пан, що відганяє муху. — Ця дріб’язковість тобі не личить.
— Дріб’язковість? Сергію, це — ринкові відносини.
Він спробував посміхнутися, але гарячий пельмень прилип до піднебіння, і гримаса вийшла жалюгідною, немов у мопса, що вкрав лимон замість ковбаски.
— Ти просто злишся, що я перекрив тобі доступ до своєї картки, — резюмував він, відклеюючи тісто від зубів. — Жінки завжди скаженіють, коли втрачають контроль.
У суботу до нас завітала Анна Леонідівна. Моя свекруха — жінка унікальна.
Вона обожнювала мене рівно настільки ж сильно, наскільки зневажала дурість власного сина.
Колись вона працювала головним бухгалтером на великому заводі, і цифри поважала більше, ніж людей.
Ми пили чай з тістечками. Сергій сидів навпроти, гриз сушку (свою, куплену за акцією) і виглядав мучеником режиму.
— Мамо, ти уявляєш, Лариса тепер навіть туалетний папір ховає! — поскаржився він.
Напевно, сподіваючись на материнську солідарність.
— У нас у туалеті висить рулон, звичайний наждачний папір, а в неї в шафці — тришаровий з ароматом персика! Це ж сегрегація!
Анна Леонідівна акуратно поставила чашку на блюдце.
— Сергійко, — лагідно почала вона. — А ти коли «сегрегацію» оголошував, ти чим думав? Тим місцем, для якого папір призначений?
— Мамо! Я оптимізую бюджет! Я хочу купити машину!
— Машину? — свекруха підняла брову так високо, що та майже зникла під чубчиком. — На ті три копійки, що ти ховаєш від дружини?
Синку, ти економиш на туалетному папері, щоб купити стару машину і виглядати в ній королем траси?
— Це інвестиція! — вискнув Сергій.
— Інвестиція — це Лариса, яка тебе, дурню, терпить у своїй квартирі, — відрізала Анна Леонідівна.
— До речі, Ларочка, ці тістечка неперевершені.
Сергій спробував взяти одне, але моя рука з ножем для масла м’яко, та наполегливо перегородила йому шлях.
— Сімдесят гривень, Сергію. Або їж сушку.
— Ти серйозно? З рідного чоловіка? При мамі?
— Ринок жорстокий, любий. Оренда вилки — ще двадцять.
Він здригнувся, почервонів, схопив свою сушку і вибіг з кухні.
— Істеричка, — констатувала свекруха. — Весь у батька. Той теж весь «капітал» накопичував.
Поки я його з валізою трусів та шкарпеток до мами не відправила. Тримайся, донько. Зараз почнеться фаза «я образився і всім на зло відморожу вуха».
Через два тижні експеримент увійшов у критичну стадію. Сергій схуд, змарнів, але гордість не дозволяла йому здатися.
Він ходив у пом’ятих сорочках (порошок і кондиціонер були моїми, а своє господарське мило він зневажав), пахнув дешевим дезодорантом і дивився на мене поглядом побитої собаки, який все ще вважає себе вовком.
Розв’язка настала ввечері п’ятниці. Я повернулася з роботи, втомлена, але задоволена — отримала премію.
На столі мене чекав сюрприз: букет млявих гвоздик і пляшка ігристого.
Сергій сидів за столом, сяючи, як нова монета.
— Ларисо, сідай. Нам треба поговорити. Я вирішив, що ми можемо трохи пом’якшити умови. Я готовий внести в загальний бюджет… — він зробив театральну паузу, — п’ять тисяч гривень. На їжу.
Я подивилася на нього. На гвоздики, схожі на гербарій часів застою. На ігристе, від одного вигляду якого починалася печія.
— П’ять тисяч? — перепитала я. — Це атракціон небаченої щедрості, Сергію. Але є нюанс.
Я дістала з сумочки папку. У ній лежав аркуш з роздрукованою таблицею Excel.
— Що це? — насторожився він.
— Рахунок, любий. За проживання. Дивись: оренда кімнати в центрі міста (з урахуванням того, що ти користуєшся вітальнею та кухнею) — 5 тисяч.
Комунальні послуги (ти любиш митися по сорок хвилин) — 2 тисячі. Послуги клінінгу (я прибираю квартиру, а ти — ні) — 3 тисячі.
Разом: 10 тисячі гривень на місяць. З тебе за минулі два тижні — 5 000. Плюс борг за користування побутовою технікою.
Сергій зблід.
— Ти… ти береш з мене гроші за те, що я живу в квартирі власної дружини?!
— У квартирі жінки, з якою у тебе роздільний бюджет, — м’яко поправила я. — Ти ж сам сказав: «Все моє — при мені».
Квартира — моя. Значить, ти — орендар. А оскільки договору оренди у нас немає, я можу виселити тебе протягом 24 годин.
— Це меркантильність! Це низько! Я ж чоловік! — він підхопився, перекинувши стілець.
— Ти чоловік, який вирішив заощадити на дружині, але забув, що живе за її рахунок, — я говорила тихо, але кожне слово падало, як гиря. — Ти хотів бути партнером? Будь ним. Плати. Або шукай, де «статус» коштує дешевше.
Він часто задихав від обурення. Намагався щось сказати, відкривав і закривав рота, розмахував руками.
— Ти пошкодуєш! — нарешті вичавив він. — Я піду! Я знайду ту, яка цінуватиме мене, а не квадратні метри!
— Удачі, Сергію. Тільки пакет з пельменями з морозилки забери. Це твій актив, я на чуже не претендую.
Він метався по квартирі, кидав речі в сумку. Кричав, що я «меркантильна тварюка», що «вбила кохання», що він іде в ніч, у холод…
— Подзвони мамі, щоб вона застелила ліжко, — порадила я, наливаючи собі келих того самого чудового ігристого, купленого мною. — І виклич таксі «Економ», бережи свій статус.
Він грюкав дверима так відчайдушно, ніби сподівався, що від удару в мене прокинеться совість, але прокинулася лише сусідка знизу.
Тиша в квартирі була солодкою, як мед. Я сиділа в кріслі, дивилася на нічне місто і відчувала неймовірну легкість.
Задзвонив телефон. Повідомлення від Анни Леонідівни:
«Приїхав. Злий, голодний, вимагає справедливості. Сказала йому, що справедливість коштує дорого, а в нього грошей немає. Виставила рахунок за вечерю і нічліг. Нехай звикає до ринку. Ти як, тримаєшся?»
Я посміхнулася і набрала відповідь:
«Тримаюся, мамо. Планую купити нові штори. На зекономлені гроші.»
Ніколи не варто пояснювати людині, чому вона дурна. Набагато ефективніше і повчальніше дозволити їй заплатити за свою дурість за повним тарифом.
Адже якщо чоловік пропонує вам незалежність, переконайтеся, що він виживе, коли ви її йому надасте.
