Колишній чоловік пошкодив машину з помсти, але дечого він не врахував…
…— А на таксі до вокзалу у багатіїв грошей не вистачило? З валізою вилізла.
Даша зупинилася біля краю тротуару. Дорожню сумку вона мовчки поставила прямо на мокрий асфальт.
Ранній ранок видався вогким, двір був абсолютно порожнім, якщо не брати до уваги єдиного глядача.
— Серьожа, ти взагалі бачив, котра година?
— Шоста ранку, — колишній чоловік засунув руки в кишені куртки з надірваною світловідбивною смугою на правому рукаві. — Проходив повз.
Він кивнув у бік кросовера.
— Дивлюся, у людини проблеми з колесами. Дай, думаю, підійду.
Даша перевела погляд на свою машину.
Кросовер стояв прямо під високим ліхтарним стовпом, але світла зараз не було потрібно, щоб оцінити масштаб проблеми.
Усі чотири колеса були спущені, гума сумно розпласталася по калюжах.
На капоті зяяла свіжа, глибока подряпина аж до самого металу, зроблена явно з особливою ретельністю.
— Проходив повз, значить…
— Ну так. Поспівчувати хотів.
— Поспівчував? Ясно. Вільний.
— Ображаєш, — Сергій скривив губи в подобі посмішки, не рухаючись з місця. — Я допомогти хотів. Запасне колесо поставити.
Він зробив вигляд, що співчутливо цокає язиком.
— Правда, у тебе їх чотири пробито. Яка прикрість. Прямо тотальне невезіння. Карму не обдуриш, Дашо.
Вони розлучилися п’ять років тому. Причина була проста до безглуздості: Сергій любив лежати на дивані й розмірковувати про несправедливість світу, поки Даша працювала.
Коли її невелике ательє з ремонту одягу почало розростатися й приносити нормальні гроші, чоловік різко став незадоволений.
Його гнітило, що дружина дозволяє собі більше, купує дорогі речі, планує відпустку не на грядках у свекрухи.
Розлучення було гучним, з поділом кожної табуретки і винесенням мозку.
З тих пір Сергій жив у сусідньому кварталі у матері. І регулярно намагався вколоти колишню дружину якомога болючіше під час випадкових зустрічей.
— Нічого, на таксі доїду.
Даша дістала телефон, ігноруючи його переможний вигляд.
— Адже запізнишся на поїзд. Куди їдеш? У Карпати?
Він зробив крок ближче, переступаючи з ноги на ногу.
— Чи на елітні курорти нині швачки катаються?
— У Буковель, Серьож. Удачі тобі.
— Шикуєш, — він смачно плюнув на асфальт від дурної злості, ледь не потрапивши їй на черевик. — На чесні гроші так не відпочинеш.
Люди он на заводі цілодобово гнуться, копійки рахують. А ти все по курортах. Буржуї недорізані.
— Заздри мовчки. Тобі на завод піти ніхто не заважав, — презирливо відрізала Даша.
— Та чому заздрити? — єхидно простягнув колишній чоловік. — Тому, що ти навіть свое корито вберегти не можеш? Кидаєш де попало. Думаєш, раз гроші є, то весь двір твій?
Даша окинула його поглядом. Куртка розстебнута, обличчя опухле, під очима мішки.
П’ять років минуло, а він все той самий ображений хлопчик, у якого весь світ винен у всьому, але не він.
— За корито відповідатимуть.
— Спробуй, доведи.
Сергій нахабно подивився їй прямо в очі, трохи нахилившись уперед.
— Хтозна, скільки хуліганів ночами бродить. Район у нас не елітний, сама знаєш. Хрущовки навколо, одна пияцька зграя.
Він зухвало засунув руки глибше в кишені.
— Сама винна. Менше треба було випендрюватися. Ставила б на платну стоянку за три квартали, як усі нормальні люди.
— Знаєш, Серьожа, — вона спокійно сховала смартфон у кишеню бежевого пальто. — Ти ж навіть не поцікавився, чому я паркуюся саме під цим ліхтарем.
— Місце вільне було, от і влізла.
— Ні. Я тут ставлю машину, бо мені до під’їзду йти рівно тридцять кроків. І тому що тут світло.
— Ну й молодець. Світло тобі допомогло? Хулігани он не посоромилися. І взагалі, мені на роботу час. Нема часу тут з тобою базікати.
Він круто розвернувся і своєю фірмовою ходою, розвалюючись, рушив у бік сусіднього двору.
Даша проводжала його поглядом, поки він не зник за рогом будинку.
Поїздка на вокзал скасовувалася. Точніше, переносилася на невизначений термін.
Даша не стала влаштовувати істерику на порожній вулиці. Вона підхопила сумку, зайшла назад у під’їзд і піднялася до своєї квартири.
Насамперед набрала номер голови ОСББ. Жанна відповіла напрочуд швидко як для ранньої години.
— Даша, ти чого так рано? Що сталося?
— Сталося, Жанно. Мені понівечили машину. Колеса пробили, капот подряпали.
— Боже мій! — вигукнула вона. — Прямо у дворі? Під ліхтарем?
— Саме там. Слухай, ти нещодавно в чаті писала, що нову камеру повісили на стовп. Вона вже знімає?
— Звісно, знімає! Я ж спеціально її туди направила, щоб вона охоплювала сміттєві баки й парковку. У нас же завелися чужі, які кидають будівельне сміття.
Жінка перевела подих, обурюючись ситуацією.
— Сама подивишся, я вже глянула. Зараз, зачекай, я тобі доступ до архіву скину. У мене аж руки тремтять від такої нахабності!
Через п’ять хвилин на телефон Даші прийшло посилання.
Вона сіла за обідній стіл, навіть не знявши пальто, і відкрила відео. Відмотала до третьої години ночі.
Двір був порожній. Потім у кадрі з’явилася чоловіча постать у натягнутому на голову капюшоні.
Чоловік йшов розхитуючись, трохи завалюючись на лівий бік.
Даша посміхнулася. Цю ходу вона впізнала б серед тисячі.
Чоловік підійшов до машини, дістав з кишені щось гостре і методично, не поспішаючи, пройшовся по кожному колесу.
Потім із силою провів по капоту, помилувався своєю роботою і так само розхитаною ходою пішов у бік сусідніх п’ятиповерхівок.
Питання з поліцією Даша вирішила відкласти на потім. Був спосіб набагато ефективніший.
Вона спустилася у двір і прямісінько попрямувала до будинку, де жила колишня свекруха. Йти було недалеко — хвилин п’ять швидким кроком.
На дзвінок у двері довго не відповідали. Нарешті загриміли замки, і на порозі з’явилася Зіна.
Колишня свекруха була вже в повному параді: губи нафарбовані, волосся укладене, поверх домашнього халата накинута тепла кофта.
— З’явилася, — Зіна окинула Дашу неприязним поглядом. — Чого тобі треба так рано? Серьожа аліменти не платить, бо дітей у вас немає. Чого прийшла?
— Доброго ранку, Зінаїдо Павлівно. А Сергій вдома?
— Вдома мій син. Відпочиває перед зміною. Не смій його турбувати!
З глибини коридору з’явився сам Сергій. Він уже встиг зняти куртку, у руці тримав бляшанку з енергетиком.
Побачивши Дашу на порозі своєї квартири, він помітно напружився, але одразу ж натягнув на обличчя знущальну посмішку.
— О, а хто це у нас тут? Поїзд поїхав без тебе? Чи багачка вирішила зглянутися на простих людей?
— Ти чого приперлася, Даша? — Зінаїда Павлівна встала на захист сина. — Знову кров йому пити будеш? Залиш хлопця в спокої!
П’ять років минуло, а ти ніяк не вгамуєшся. У нього через тебе все життя пішло шкереберть. Ні роботи нормальної, ні сім’ї.
— У нього життя пішло шкереберть через лінь, Зінаїдо Павлівно, — спокійно парирувала Даша, не переступаючи порогу. — Але я не за цим прийшла.
Вона перевела погляд на колишнього чоловіка.
— Знаєш, Серьожо. Ти коли сьогодні вночі мені колеса різав, дещо забув.
— Що? — Сергій удавано розсміявся, відпивши з банки. — Ти в своєму розумі? Мамо, ти чуєш, що вона несе? Зовсім зі своїми грошима з глузду з’їхала.
— Яка нахабність! — обурилася колишня свекруха. — Та мій син всю ніч вдома спав! Я сама чула, як він храпів!
Що ти вигадала, дівко? Вирішила свої проблеми на чужу людину повісити?
— Він не спав, Зінаїдо Павлівно. І я це знаю точно.
Даша дістала телефон, розблокувала екран і увімкнула відео з камери. Звук додала на максимум, хоча на записі було чутно лише віддалений шум вітру.
Вона повернула екран до Сергія та його матері.
— Дивимося уважно. Третя година п’ятнадцять хвилин. Хто це у нас тут такий сміливий?
Сергій перестав посміхатися. Його одутле обличчя витягнулося. Він інстинктивно смикнувся вперед, простягаючи руку до телефону.
— Та це не я! Нічого не видно!
— Не чіпай, — зупинила його Даша, різко забираючи руку з телефоном. — Капюшон натягнув, молодець.
Тільки цю куртку я тобі сама купувала шість років тому. На ній на правому рукаві світловвідбивна смуга порвана, пам’ятаєш?
Зачепився за цвях на дачі. Ось вона, на камері чудово відбивається.
Зінаїда Павлівна примружилася, вдивляючись у маленький екран.
— А хода? — безжально продовжила Даша. — Похитуючись, ліве плече нижче за праве. Ти ж у нас на будівництві спину зірвав, так і ходиш криво.
Колишня свекруха перевела розгублений погляд на сина.
— Серьожа… Це ти, чи що?
— Та скільки там людей ходить! — вигукнув колишній чоловік, але раптом охрип. — Таку куртку можна купити на ринку!
— Можна. Тільки Жанна, наша голова, цей запис уже бачила, сама мені сказала. І якщо треба, я його в загальний чат двору скину.
Там триста людей сидить. Усі тебе знають. Усі побачать, як борець з буржуями ночами з шилом бігає.
У коридорі зависла важка пауза, яку порушувало лише важке дихання Сергія.
Зінаїда Павлівна раптом різко повернулася до сина.
Вся її ворожість до Даші кудись випарувалася, поступившись місцем побутовому прагматизму.
— Ах ти, гад, — тихо сказала мати. — Навіщо ти поліз до її машини? Тобі пригод не вистачає?
— Мамо, та вона мене спровокувала! Стоїть тут, випендрюється своїм ковшем! У Карпати вона їде, бачиш! А я тут копійки рахую!
— Рахує він копійки! — обурилася Зінаїда Павлівна. — А платити хто буде за це мистецтво? Я зі своєї пенсії?
Вона знову повернулася до Даші.
— Дашо, ну ти ж розумієш, дурень він. Випив учора зайвого з хлопцями. Ну диявол спокусив. Давай без заяв, га? Ну свої ж люди.
— Чужі, Зінаїда Павлівна. Давно чужі.
Даша сховала телефон у кишеню.
— Отже, Сергію. Чотири шини на заміну. Плюс фарбування капота. Плюс виїзд шиномонтажу на місце, бо машина не на ходу.
Вона холодно окинула його поглядом.
— Я тобі зараз номер картки скину. У тебе є час до вечора.
— Та звідки в мене такі гроші?! — завив колишній чоловік. — Я на мелі сиджу! У мене заначка тільки на відпустку була відкладена!
— Ось заначку свою й розтратиш. Не вистачить — у мами позичиш.
— Дашо, ну ти чого? — тон Сергія остаточно втратив нахабство, він перейшов на улесливе скиглення. — Ну розлютився, буває! Ми ж не чужі!
Він зробив примирливий жест руками.
— Я тобі гуму б/у знайду, нормальну! Капот відполіруємо, знайомий у гаражах є!
— До вечора, Сергію. Вся сума за нові деталі та роботу в сервісі.
Даша розвернулася, збираючись іти.
— А якщо не скинеш, — додала вона, не обертаючись, — відео полетить у чат додому. І дільничному.
Підеш за статтею за умисне пошкодження чужого майна. Там не тільки заначкою розплатишся.
Вона спустилася сходами, чуючи, як у квартирі колишньої свекрухи починається гучний скандал.
Зінаїда Павлівна вичитувала сина так, що дзвеніло скло на сходовій клітці.
Через тиждень Даша, спустившись з речами, знову стояла біля краю тротуару у дворі.
Новенька гума блищала на ранковому сонці. Подряпину на капоті зафарбували так, що комар носа не підточить.
Гроші Сергій переказав того ж дня, ввечері — мовчки, без жодного повідомлення.
Жанна по секрету розповіла, що Зінаїда Павлівна позичила частину суми у сусідок, скаржачись на важке життя і непутящого сина.
У двір повільно в’їхало жовте таксі, шарудячи шинами по асфальту. Машина зупинилася біля бордюру, блимнувши фарами.
Даша підхопила дорожню сумку. Відпустку довелося перенести, але квитки не пропали.
Вона відчинила дверцята таксі й кинула випадковий погляд у кінець двору. Біля сміттєвих баків стояв Сергій. Він похмуро димів, проводжаючи її важким поглядом.
До роботи йому тепер доводилося їздити на автобусі — заощадження на дрібні радості життя повністю пішли на компенсацію чужого ремонту.
Даша сіла в салон і назвала водієві залізничний вокзал.
