— Мамо, а колготки з зайчиками чи з квіточками?
Аліса стояла в коридорі з двома парами колготок — в одній руці з зайчиками, в іншій з квіточками — і дивилася на Оксану з такою серйозністю, ніби вирішувала питання державної важливості.
— З зайчиками, сонечко. Давай швидше, запізнюємося.
Оксана присіла допомогти, і тут задзвонив телефон. На екрані — «Валентина Сергіївна». За чверть восьмої ранку.
— Алло.
— Оксаночко, доброго ранку! Підкажи мені, що ви тут накоїли з замком на хвіртці? Не можу розібратися, якийсь код вводити треба, чи що. Загалом, код скажи мені.
— Якої хвіртки?
— Дачної, якої ще. Я тут стою, машина з парником приїхала, водій чекає. А ваш новий замок не відкривається.
Оксана повільно випрямилася.
— Який парник, Валентино Сергіївно?
— Звичайний парник. Шість метрів, полікарбонат, з кватирками. Я замовила минулого тижня, сьогодні привезли. Давай код, водій нервує.
— А хто вам дозволив замовляти парник на мою дачу?
Пауза. Коротка, секунди на дві. Але Оксана її почула.
— У якому сенсі — хто дозволив? Я займаюся городом, мені видніше, що потрібно. Земля має працювати, а не простоювати. Давай код, потім обговоримо.
— Ні.
— Що — ні?
— Код я вам не дам. І парник на мою ділянку ніхто ставити не буде.
— Ти що собі дозволяєш? — голос свекрухи підскочив на октаву. — Я з шостої ранку в електричці тряслася! З розсадою! З відрами!
— Валентино Сергіївно, я вас не кликала. І парник не замовляла. Код не скажу.
Свекруха кинула слухавку. Оксана стояла в коридорі з телефоном у руці й відчувала, як усередині закипає знайоме — те саме, торішнє.
Аліса смикнула її за спідницю.
— Мамо, я готова. А хто дзвонив?
— Бабуся Валя, сонечко. Ходімо, ми запізнюємося.
По дорозі до садочка Оксана думала про минуле літо. Про те, як усе починалося — теж з одного дзвінка.
Дача дісталася їй від бабусі Зіни позаминулої осені. Невелика ділянка — шість соток, старий будиночок, яблуня біля паркану, зарослий палісадник.
Бабуся останні роки майже не їздила на неї, ділянка заросла, ганок підгнив, у сараї за двадцять років накопичився мотлох.
Оксана тоді ледь не розплакалася, коли побачила документи. Своє. Перше в житті — своє.
Не однокімнатна квартира у хрущовці, де вони жили втрьох і де свекруха досі вважала себе господинею, бо квартира колись належала її колишньому чоловікові.
А саме своє — у спадок, за законом, за правом.
Вони з Романом возилися з дачею всю осінь. Вивезли чотири причепи мотлоху, полагодили ганок, розчистили доріжки, привели до ладу сарай і паркан.
Роман перебрав електропроводку — він електромонтажник, руки золоті, коли справа стосується роботи, а не матері.
Оксана пофарбувала веранду, посадила квіти біля ганку, замовила гойдалку для Аліси.
Коробка з гойдалкою досі стояла в сараї — не встигли поставити до холодів. А навесні приїхала Валентина Сергіївна.
Свекруха тридцять років завідувала шкільною їдальнею. Звикла командувати кухарями, закупівельниками, прибиральницями.
Звикла, що все крутиться навколо неї, що вона вирішує — скільки картоплі чистити, скільки масла лити, кому сьогодні мити казани.
На пенсію вийшла п’ять років тому, і енергія, яку раніше поглинала їдальня, хлинула на сім’ю.
У неї колись була своя дача — з чоловіком, батьком Романа. Після розлучення ділянку продали, поділили.
Валентина Сергіївна залишилася без землі й без діла. А тут — дача невістки. Шість соток, які впали їй як подарунок з небес.
Почала з малого. «Я тут пару грядок розіб’ю, вам же свіжа зелень потрібна».
Оксана погодилася — ну пара грядок, нехай повозиться.
До липня пара грядок перетворилися на квасолю на пів ділянки, сітки вздовж доріжок, відра на веранді, ящики біля кожної стіни.
Аліса не могла вийти у двір, не наступивши на грядку.
Восени вони навіть посварилися — Оксана сказала, що якщо свекруха ще раз приїде з відрами, вона поміняє замок і код не дасть нікому, включаючи Романа.
Помирилися, але поставили кодовий замок на хвіртку. Разом поїхали, разом встановили. І ось — перший же дзвінок. Парник, розсада, відра. Ніби нічого й не сталося.
Оксана віддала Алісу виховательці й зателефонувала Роману. Він не відповів.
Вона спробувала ще раз через пів години — знову тиша. Гаразд. Коли дістанеться до телефону — побачить.
Увечері Роман увійшов у двері й одразу почав:
— Оксано, чому ти матері код не дала? Вона мені весь день дзвонила, мало не плакала. Водій приїхав з парником, почекав і поїхав.
А вона за доставку заплатила, між іншим. Стояла одна біля паркану з розсадою, з відрами. Я їй код продиктував, щоб хоч на ділянку зайшла.
Оксана поклала виделку.
— Ти дав їй код.
— Ну а що мені було робити? Вона там стоїть одна, з відрами, з розсадою…
— Ти дав їй код від моєї дачі. Після того, як я їй відмовила. Ми разом ставили цей замок, Романе. Ти пам’ятаєш, навіщо?
— Пам’ятаю. Але це ж мати. Що я мав сказати — не знаю код?
— Так. Саме це.
— Оксано, ну досить. Вона літня людина, приїхала, стоїть біля паркану…
— Літня людина замовила парник на чужу ділянку без дозволу. Шість метрів полікарбонату з кватирками.
Це не грядка з кропом, Романе. Це капітальна конструкція на моїй землі.
— Ну парник же не поставили, водій поїхав…
— А розсаду вона занесла. І відра. І сітку. Все як минулого року. Пам’ятаєш минулий рік?
Пара грядок — а до серпня я на ділянці місця не могла знайти для доньчиних гойдалок.
Роман відсунув тарілку, потер обличчя руками.
— Гаразд, давай не будемо на ніч сваритися. Розберемося.
Оксана помовчала. Потім сказала спокійніше:
— Я сьогодні думала — нам уже час самим їхати. Погода хороша, треба розсадою зайнятися, грядки підготувати. У суботу поїдемо?
— Поїдемо, — кивнув Роман. — Алісу візьмемо, я гойдалки нарешті поставлю.
— Давно час. Вони з осені в сараї лежать.
У суботу виїхали зранку. Аліса базікала на задньому сидінні, притискала до себе пластикового динозавра і питала, чи будуть на дачі метелики.
Роман керував машиною, Оксана дивилася у вікно і думала про гойдалки — нарешті їх поставлять, коробка з осені в сараї чекає.
Під’їхали до ділянки, і Оксана побачила біля хвіртки знайому картату сумку. Потім ще одну.
Потім — Валентину Сергіївну у своєму фірмовому городньому вбранні — панамка, фартух, гумові чоботи. Йшла від яблуні з лопатою в руці.
Хвіртка була відчинена. Код спрацював.
— О, приїхали! — свекруха встромила лопату в землю й витерла руки об фартух. — Здрастуйте, мої любі! А я тут з ранку, поки сонечко.
Підійшла до Аліси, присіла, поцілувала в щоку.
— Алісочко, красунечко моя! Тільки ти, сонечко, по ділянці не бігай, добре? — голос медовий, ласкавий. — Бабуся тут тільки все перекопала, не затопчи, добре?
Випрямилася, і тон одразу став командирським:
— Рома, бери лопату, он там біля сараю друга, треба ще два ряди пройти. Оксано, на веранді ящики з розсадою, розбери по сортах.
Оксана не зрушила з місця. Дивилася на ділянку.
Біля яблуні, де вона ще восени відміряла місце для гойдалки — рівна перекопана земля. Дерн знятий, кілочки вбиті, між ними натягнутий шпагат.
На веранді — знайома картина: ящики, сітка, відра, стопка порожніх банок.
Аліса вирвалася і побігла до яблуні.
— Мамо, а тут все перекопали! А де моя галявина? Ти казала, що тут будуть гойдалки!
Оксана відчула, як всередині щось клацнуло. Спокійно, тихо — як замок, що зачинився.
— Рома, зачекай. Зараз не час для лопати.
Він зупинився на півдорозі до сараю, обернувся.
— Оксано, що ти знову задумала?
— Зупинись. Треба розібратися з одним питанням.
Повернулася до свекрухи.
— Валентино Сергіївно, ось це місце, — вона показала на перекопану землю біля яблуні, — тут будуть гойдалки для Аліси. Я це вирішила ще восени. Хто вам дозволив знімати дерн?
— А що тут дозволяти? — свекруха впирала руки в боки. — Земля простоювала, я й підготувала. Тут помідори чудово підуть, місце сонячне.
Минулого року все росло чудово, між іншим. Земля має працювати, а не просто бути під гойдалками.
— Минулого року до серпня я не могла пройти до сараю, не наступивши на вашу квасолю. Другого такого літа не буде.
— Я не для себе стараюся! Вам же все й дістанеться — огірки, помідори, зелень. Он, Алісочці свіже корисно, а не ця магазинна отрута.
— Алісі корисно побігати по траві та погойдатися на гойдалці. А не ходити між грядками навшпиньки.
Аліса стояла біля яблуні, переводивши погляд з мами на бабусю. Динозавр бовтався в опущеній руці.
— І парник я вже замовила ще раз, — свекруха випрямилася. — Через тебе, між іншим, минулого разу за марну доставку заплатила. Тепер ти мені винна.
Оплатила новий, наступного тижня привезуть і встановлять. Чотири метри, он там, уздовж паркану.
— Замовляйте хоч десять по чотири метри. Тільки знову за доставку заплатите зі своєї кишені. Може, після другого разу дійде, що не треба розпоряджатися тим, що вам не належить.
Валентина Сергіївна почервоніла.
— Що мені не належить? Це дача моєї родини! Мій син тут паркан лагодив, ганок перестилав! Чи ти забула, що ти мати його дитини, його дружина? Що значить — не належить?
— Це значить, що дача записана на мене. Спадщина від моєї бабусі. Не від вашої. Не від Романа.
Від моєї бабусі Зіни, яка сорок років на цій ділянці гнулася. І розпоряджаюся тут я, а не той, хто приїжджає з розсадою без дозволу.
— Рома! — свекруха повернулася до сина. — Ти чуєш, що твоя дружина мені каже? Ти мовчатимеш?
Роман стояв між ними, руки в кишенях, погляд у землю.
— Мамо, Оксана права. Це її дача.
— Її дача! А ти що, ніхто тут? Чужий? Ти тут пів року возився, проводку міняв, дошки тягав!
— Я допомагав дружині. Це не означає, що ти можеш сюди приїжджати й усе перекопувати.
Валентина Сергіївна підійшла ближче, голос перейшов на шепіт — злий, шиплячий:
— Ось ти як заговорив. А хто тобі квартиру залишив? Батько. А в чиїй квартирі вона живе? У твоїй. То може, нехай хоч на дачі від неї не убуде, га?
Оксана зробила крок уперед.
— Валентино Сергіївно, те, що я живу в квартирі чоловіка, не робить мене вашою квартиранткою.
Я живу з Романом як дружина. А ви на мою дачу приїхали як господиня, яку сюди ніхто не кликав.
— Та ти… — свекруха запнулася. — Та я для вас! Для онуки! Земля…
— Земля моя. І вона працюватиме так, як я вирішу. А не так, як вам звичніше з вашою їдальнею.
Роман вступився між ними.
— Так, стоп. Обидві. Давайте спокійно. Мамо, може, залишимо тобі одну грядку? Он там, біля паркану, де була кропива. Невелику. І всі задоволені.
Оксана подивилася на нього. Довго, впритул.
— Одну грядку, Романе? Як минулого року? Тоді теж починалося з однієї. До липня у нас пів ділянки було в квасолі, а Аліса гралася на метрі галявини біля ганку.
— Ну, цього разу домовимося…
— Ми вже домовлялися. Восени. Пам’ятаєш? А потім ти з першого дзвінка злив код мамі.
Валентина Сергіївна перевела погляд з Оксани на Романа. Потім назад.
Її обличчя повільно змінювалося — злість поступалася місцем чомусь іншому. Навіть не образі — розгубленості.
— Зачекай… То ви що, ще восени домовилися? Цей замок — це щоб мене не пускати?
Оксана мовчала. Роман дивився вбік.
— Синку, — голос свекрухи затремтів. — І ти теж? Я, значить, вам по-доброму — дачу в порядок привожу, урожай, розсаду, своїми руками все…
А ви за моєю спиною вирішуєте, як мене відсікти? Ну знаєш… Такої підлості я навіть на роботі за тридцять років не зустрічала. А там, повір, люди всяке витворяли.
— Ніхто вас не відсікає, Валентино Сергіївно, — Оксана сказала це рівно, без крику. — Але ви приїжджаєте сюди і вирішуєте все за мене.
Де копати, що садити, куди парник ставити. Ви навіть не запитали — може, мені це не потрібно?
— Як не потрібно? Земля повинна…
— Працювати, я пам’ятаю. Ви це щоразу говорите. Тільки я не хочу тут плантацію, Валентино Сергіївно. Не хочу грядок від паркану до паркану, відра на веранді й банки в кожному кутку.
Ця дача — для нашої родини. Для відпочинку. Кілька грядок — полуниця, зелень, огірки, найпростіше.
А решта — квіти, галявина, гойдалка для Аліси, місце, де можна просто сісти й видихнути. Ми хочемо приїжджати сюди відпочивати, а не пахати.
— Відпочивати! — свекруха сплеснула руками. — На землі — відпочивати! Твоя бабуся, між іншим, тут не відпочивала, а працювала!
— Бабуся мені цю дачу залишила. І я сама вирішу, що з нею робити.
Валентина Сергіївна замовкла. Стояла, стискаючи край фартуха, дивилася на перекопану землю біля яблуні, на кілочки зі шпагатом, на ящики на веранді.
Все це вона робила своїми руками. З самого ранку, сама, у гумових чоботях. Для них — як вона вважала.
— Гаразд, — нарешті видихнула свекруха. — Раз я тут зайва — я свої речі заберу.
Вона пішла до веранди, почала складати розсаду в картату сумку. Ящики, сітку та відра не чіпала — залишила стояти.
— Валентино Сергіївно, — Оксана кивнула на веранду. — Все. Не тільки розсаду.
— А це нехай Ромочка розбирає. Він же тут господар. Чи вже ні?
Оксана повернулася до чоловіка. Спокійно, без слів. Просто подивилася.
Роман постояв. Потер потилицю. Потім мовчки пішов на веранду, взяв ящик в одну руку, сітку в іншу і поніс до хвіртки.
Повернувся за відрами. Потім за банками. Валентина Сергіївна дивилася на це, стиснувши губи так, що вони побіліли.
Аліса сиділа на ганку з динозавром і тихо спостерігала. Коли Роман проходив повз, смикнула його за штанину:
— Тату, а гойдалки коли?
— Скоро, донечко. Сьогодні поставимо.
Свекруха викликала таксі. Стояла біля хвіртки з сумками, пряма, мовчазна.
Коли машина під’їхала, обернулася до Романа:
— Запам’ятай цей день, синку. Матір вигнали — дружина залишилася.
Валентина Сергіївна сіла в машину, грюкнула дверима. Таксі поїхало.
Не минуло й години — у Романа задзвонив телефон. Він подивився на екран, зітхнув, взяв трубку.
— Так, мамо…
Навіть Оксана чула — голос із трубки був гучний, різкий.
— Ти матір зрадив, Ромо. Вона тебе накрутила, а ти повівся. Я для вас старалася, своїми руками, з ранку, одна!
А ви мене як чужу за хвіртку виставили. Все, від мене більше допомоги не чекайте. Я теж собі ціну знаю.
— Мамо, ніхто тебе не виганяв, просто…
Гудки. Поклала слухавку. Роман прибрав телефон, подивився на Оксану.
— Образилася.
— Переживе.
Він помовчав, потім кивнув і пішов до сараю за коробкою з гойдалками.
Оксана підійшла до хвіртки, набрала на замку старий код, скинула його і встановила новий. Перевірила — працює. Закрила.
Через годину гойдалка стояла. Роман вкопав стійки, затягнув болти, перевірив поперечину. Аліса крутилася поруч, переминалася з ноги на ногу, чекала.
— Готово, — він відступив на крок. — Давай, донечко, пробуй.
Аліса залізла на сидіння, погойдалася. Ще раз. Засміялася — голосно, на всю ділянку.
Решта дня минула спокійно. Розрівняли землю, поклали дерен, прибрали на веранді.
Виїжджали ввечері — Аліса заснула в машині, притиснувши динозавра до щоки.
Через тиждень приїхали знову. Оксана з Алісою посадили полуницю біля паркану, розбили квіткові клумби біля ганку. А решта — трава, повітря, тиша.
Валентина Сергіївна так і не зателефонувала. Ні через тиждень, ні через два. Показувала характер.
Оксана теж не дзвонила — не з образи, а тому що дзвонити було марно.
Увечері сиділи з чоловіком на веранді, Аліса спала в будинку. Оксана пила чай, дивилася на ділянку — клумби, галявину, гойдалку під яблунею.
— Страшно уявити, що було б, якби ми тоді дали твоїй мамі розвернутися, — сказала вона тихо.
Роман посміхнувся, але очі не посміхалися. Оксана бачила — він досі переживає.
Мати мовчить, не дзвонить, не пише. Для нього це важко, що б він не говорив.
— Вона сама заварила цю кашу, Рома. І сама вирішила не розхльобувати. Ми тут ні до чого.
Він кивнув, відпив чаю. Не сперечався.
Дача нарешті стала їхньою. Не чужим городом, не плантацією з квасолею від паркану до паркану.
Просто місцем, де Аліса гойдається під яблунею, де полуниця дозріває біля паркану, а на веранді немає жодного чужого ящика. Тихе, своє, за їхніми правилами.
