— Ти з глузду з’їхав? Ілля, на вулиці мінус п’ятнадцять! У дитини ніс уже синій!
Світлана міцніше притиснула до себе півторарічного Артема, намагаючись укрити його під пахвою свого пуховика.
Хлопчик хникав, розмазуючи сльози по холодних щоках.
— Свєта, не починай, — Ілля вже відчиняв дверцята машини, не дивлячись на дружину. — Мама подзвонила, у батька тиск підскочив, а ліки закінчилися. Мені потрібно терміново в аптеку, а потім відвезти їх до них.
— У твого батька тиск стрибає щоразу, коли нам потрібно в магазин або в поліклініку! — зірвалася Світлана. — Ми домовлялися, що ти відвезеш нас додому, а потім заїдеш за продуктами. У нас у холодильнику порожньо, сину навіть сирку на полуденок немає!
— Твій сирок почекає, — огризнувся Ілля, заводячи мотор. — Нічого з ним не трапиться за пару годин. А батькам допомога потрібна прямо зараз. Сідай на автобус, тут всього три зупинки.
— У мене немає з собою ні копійки на автобус, Ілля!
— Картку не дам! Пройдися пішки, корисно для здоров’я. Все, я поїхав, на мене чекають.
Машина різко рушила з місця, обдавши Свєту й дитину, що плакала, хмарою вихлопних газів. Син закашлявся.
— Тихіше, маленький, тихіше, — прошепотіла вона. — Зараз підемо. Матуся щось придумає.
Вона дістала телефон і швидко набрала номер матері.
— Мамо, ти можеш за нами приїхати? Ми на розі Короленка і Миру. Ілля нас залишив.
— Як залишив? Прямо на вулиці? — голос матері тремтів від обурення. — Світланко, поглянь на термометр!
— Мамо, просто заберіть нас. Будь ласка. У мене телефон розряджається.
Дорога додому на машині матері зайняла десять хвилин, але за цей час Світлана встигла змерзнути до кісток.
У квартирі вона роздягла Артема, який одразу потягнувся ручками до кухні, белькочучи:
— Ам-ам.
Світлана відкрила холодильник. На полиці самотньо стояла банка із залишками квашеної капусти та половинка засохлого лимона.
У морозилці — порожнеча. У шафі — пачка макаронів і пара пакетиків чаю.
— Ось, тримай, зайчику, — бабуся простягнула онукові банан і баночку дитячого пюре, які завбачливо захопила з собою. — Світлано, це ж нестерпно. Він отримує сорок сім тисяч на місяць. Куди йдуть гроші?
— Кредити, мамо. Ти ж знаєш, ми влізли в борги, коли весілля грали й машину брали.
— Кредити — це зрозуміло. Але на їжу й памперси має залишатися!
— Не залишається. Він учора відвіз матері п’ятнадцять тисяч. Сказав, що їй треба оновити гардини у вітальні, а то старі лише «пил збирають».
— Гардини? — мати Світлани сплеснула руками. — А те, що в дитини чоботи на розмір менші й на пальці тиснуть, це його не хвилює?
— Він каже: «Почекай трохи, поки в мене немає грошей». І так щоразу. «Почекай, поки я віддам борг батькам за те, що вони мене виростили».
— Це маячня, Свєта. Це просто знущання!
Ілля повернувся задоволеним.
— О, ти вже вдома? — кинув він, проходячи на кухню. — Є що поїсти? Я зголоднів, поки у матері кран лагодив.
Світлана повільно вийшла в коридор і сперлася на одвірок.
— Поїсти? Ілля, ти серйозно? Подивися в холодильник.
Він пройшов на кухню, відкрив дверцята, заглянув усередину і скривився.
— Знову нічого немає? Свєта, ну ти ж господиня. Могла б з чогось щось придумати.
— З чого, Ілля? З повітря? Ти забрав усі гроші, ти залишив нас на морозі!
— Не перебільшуй, — він сів за стіл і дістав телефон. — Мама сказала, що ти в мене просто вередуєш.
Вона свого часу мене без жодних памперсів ростила і в черзі за молоком по три години стояла.
— Твоя мама живе у трикімнатній квартирі, яку ти їй обставив новою технікою минулого місяця! А я поки що перу речі дитини вручну, бо наша машинка зламалася, а на ремонт «немає грошей»!
— Батьки — це святе, Свєта. Якби не вони, мене б не було. Я їм зобов’язаний усім.
— А синові ти нічим не зобов’язаний? — вирвалося у Світлани. — Йому півтора року, він не бачить фруктів, якщо їх не купить моя мама. Він доношує речі за сусідськими дітьми! Тобі не соромно?
— Соромно має бути тобі, що ти дорікаєш мені за допомогу близьким, — Ілля нахмурився. — До речі, завтра мені треба буде заїхати в автосервіс. Батько подряпав крило, треба пофарбувати.
— Скільки це коштує?
— П’ять тисяч. Ну, там через знайомих зроблять.
— Ілля, у нас залишиться півтори тисячі до твоєї наступної зарплати. Нам треба купити Артему кашу та суміш.
— Мама сказала, що дасть нам банку огірків і мішок картоплі. Протримаємося. Не помремо з голоду.
— Я не хочу «перебиватися»! Я хочу, щоб мій чоловік дбав про свою сім’ю!
— Я й дбаю! Я працюю з ранку до ночі!
— Ти працюєш на комфорт своїх батьків, які цілком працездатні й отримують пенсію! Твій батько працює охоронцем, він сам може оплатити фарбування крила!
— Досить! — Ілля вдарив долонею по столу. — Я не дозволю тобі так говорити про моїх батьків. Вони життя на мене поклали! Якщо тобі щось не подобається — двері там.
Світлана замовкла — у кімнаті заплакав син, що прокинувся. Вона розвернулася і пішла до малого.
Наступного ранку Ілля пішов рано, залишивши на столі записку:
— Взяв гроші у тебе з сумки, батькові не вистачало на фарбу. Купиш їжу післязавтра, мені премію обіцяли.
Світлана не витримала і розплакалася. Чим вона таке ставлення заслужила?
Приїхала мама, привезла продукти та нову курточку й взуття для Артема. Вона відразу зрозуміла, що зі Світланою щось не так.
— Знову він усе забрав? — тихо запитала мати, дивлячись на заплакані очі доньки.
— Усе до копійки, мамо. Навіть те, що ти вчора дала мені на ліки. Знайшов у сумці й забрав.
— Світланко, це не життя… Ти розумієш, що він ніколи не зміниться?
— Я думала, це мине… Думала, коли народиться дитина, пріоритети зміняться…
— Вони й змінилися, — мати обійняла її за плечі. — Тільки не в той бік! Збирай речі.
— Куди?
— До мене. Місця вистачить. А він нехай з мамою й татом живе!
Весь день Світлана пакувала валізи. Коли Ілля повернувся ввечері, він застав дружину в передпокої. Одягненою й із сумками.
— Це що ще за демарш? — він посміхнувся. — Ти куди зібралася, не встигнувши й ночі дочекатися?
— До мами, Ілля. Назавжди.
— Через півтори тисячі? — він розвів руками. — Свєта, припини гарячкувати. Я ж сказав, післязавтра буде премія. Ми купимо твоєму Артему все, що захочеш.
— Моєму Артему? — Світлана гірко посміхнулася. — Він і твій син теж, якщо ти забув. І справа навіть не в грошах!
Справа в тому, що ми для тебе — на десятому місці після маминих гардин і татового бампера.
— Ти невдячна, — Ілля перегородив їй шлях. — Я для тебе все роблю, квартиру знімаю, борги сплачую…
— Квартиру ми знімаємо на гроші, які моя мама подарувала нам на весілля, ти про це прекрасно знаєш! — вигукнула Світлана. — А борги — це твої гулянки до шлюбу і та машина, на якій ти зараз возиш свою матусю по магазинах!
— Замовкни! — гаркнув Ілля. — Мої батьки — це святе! Якщо ти зараз підеш, назад дороги не буде. Я не пробачу такої зради.
— Зрада — це залишити дружину з дитиною на морозі без копійки грошей. Зрада — це коли твій син просить їсти, а ти купуєш батькові нову магнітолу.
Відповісти Ілля не встиг — задзвонив телефон.
— Так, мамо, — замурчав Ілля. — Що сталося? Та ти що… Звичайно… Ні, Свєта вдома, все нормально… Звичайно, я зараз приїду. Що купити по дорозі?
Він вимкнув телефон і подивився на Свєту.
— Мамі погано. Серце прихватило. Їй потрібно, щоб я привіз їй особливий чай з крамниці на іншому кінці міста. І цукерки, ті самі, з лікером. Вона засмутилася через нашу ранкову розмову — я їй все розповів.
— У неї серце прихватило, і вона хоче цукерок з лікером? — Свєта засміялася. — Ілля, ти сам себе чуєш?
— Вона літня людина! Їй потрібні позитивні емоції! Загалом, так. Якщо хочеш йти — йди. Мені зараз немає часу з тобою сперечатися. Мама важливіша.
Він відштовхнув валізу, що стояла на шляху, і вискочив з квартири. Світлана постояла хвилину в тиші. Артем в колясці заворушився і розплющив очі.
— Ну що, синку, — прошепотіла вона. — Поїхали до бабусі, мій хороший?
Переїзд пройшов напрочуд спокійно. Перший тиждень Ілля не дзвонив.
Світлана чекала, що він схаменеться, прийде з вибаченнями, принесе хоча б пачку памперсів, але на поклон поки що законний чоловік йти не збирався.
А потім він все-таки подзвонив.
— Свєта, мені потрібні гроші, — замість «привіт» сказав він. — Мені треба сплачувати кредит, а я всі свої гроші віддав батькам — у них зламався холодильник, довелося купувати новий. Застав свої золоті сережки, які я тобі дарував на народження сина.
Світлана довго дивилася на телефон, не вірячи своїм вухам.
— Ті сережки, Ілля, подарувала мені моя мама. Ти до них не маєш ніякого стосунку.
— Та яка різниця, хто подарував! Ми ж сім’я! У нас спільний бюджет!
— Бюджету більше немає. Як і сім’ї. Я подала на розлучення й аліменти.
— Ти з глузду з’їхала? Які аліменти? У мене кредити! Мені треба допомагати батькам! Мама казала, що ти змія, яку я пригрів на грудях!
— Нехай твоя мама тепер сама сплачує твої кредити, — спокійно відповіла Світлана. — І сама возить себе в аптеку. Прощавай, Ілля.
Вона заблокувала номер. А через місяць відбувся суд — Ілля прийшов туди зі своєю матір’ю, яка в коридорі намагалася прилюдно присоромити Свєту, кричачи на весь зал про «невдячну дівку».
Ілля стояв поруч, киваючи на кожне слово матері, і виглядав абсолютно розгубленим.
Суд призначив аліменти у твердій грошовій сумі. Іллі довелося продати ту саму машину, щоб розплатитися з частиною боргів, бо батьки навідріз відмовилися допомагати йому грошима.
— У нас пенсії маленькі, Ілюшенько, — сказала йому мати. — Ти ж чоловік, ти повинен сам давати собі раду. І нам не забувай допомагати, а то дах на дачі тече.
Через пів року Свєта вийшла на роботу на пів ставки, пізніше Артема в садочок допомогла влаштувати мама.
Ілля живе з батьками. Майже вся його зарплата йде на аліменти та виплату старих кредитів, а те, що залишається, мати забирає «на господарство».
Іноді він бачить фото сина в соцмережах, але боїться навіть написати Світлані. І правильно, власне, робить.
