– Що такого щасливого може бути в родині, коли чоловік і жінка прожили майже двадцять років і в них немає дітей? – продовжував Андрій. – Мовчиш?…
…Я завжди вважала себе щасливою жінкою. У мене є гарна, затишна квартира в центрі міста, стабільна робота, яка приносить пристойний прибуток.
І в мене є вірний, люблячий чоловік, з яким ми цілком благополучно прожили майже двадцять років.
– Ти можеш собі уявити, Андрію, що через пів року у нас ювілей? – сміючись, запитувала я. – Може, з’їздемо кудись за кордон й там відсвяткуємо, га? Ми ж так давно не відпочивали тільки удвох!
– Полю, нас не зрозуміють, – посміхався Андрій. – Друзі вже з нетерпінням чекають, як ми зберемося на нашій дачі й влаштуємо барбекю.
Вони навіть обговорюють подарунок для нас. Сперечаються, що нам більше сподобається – новий телевізор чи мультиварка.
– Ой, навіщо нам новий телевізор чи мультиварка? – пирхала я. – Мене цілком влаштовує те, що є.
Я зітхала, але погоджувалася з чоловіком. Андрій, як завжди, мав рацію.
Ми одружилися на другому курсі інституту. Якими ж ми були тоді молодими й закоханими!
Хлопці з групи називали нас папужками-нерозлучниками й жартували: якщо потрібен Андрій, то йди шукати Полю.
Було б, безперечно, неправильно позбавити друзів свята – нашого спільного свята, – адже весілля ми святкували всі разом, вирушивши на пікнік у ліс.
Грошей на ресторан у бідних студентів не було, тому ми купили на ринку картоплю, м’ясо й вирушили дружною компанією за місто.
Боже, як же добре було тоді! Печена картопля, шашлик, недорогі напої й свіжий хліб…
Я зітхнула, згадавши той щасливий час. Не вірилося, що все це було так давно. Здавалося, ніби тільки вчора я сиділа біля багаття, притулившись до плеча свого молодого чоловіка… Я була така щаслива й така молода!
Уважно розглядаю своє відображення в дзеркалі: загалом усе не так уже й погано — ніжна шкіра, великі сірі очі, овал обличчя не втратив чіткості, пишне світле волосся — я й справді ще нічогенька!
Фігура в мене теж гарна — недарма в тренажерний зал ходжу двічі на тиждень. І усмішка в мене гарна — Андрій завжди казав, що коли я посміхаюся, навколо розквітають конвалії…
Усе змінилося несподівано й спочатку непомітно. Наче над моїм затишним світом нависла чорна хмара.
Усе, що я знала й розуміла про кохання та щастя, усе, чим так дорожила, раптом почало руйнуватися, мов картковий будинок.
Андрій став частіше затримуватися після роботи, згодом став дратівливим і якимось нервовим, а потім і зовсім перестав мене помічати.
Він дивився на мене, як на порожнє місце, ніби я стала чимось на зразок вази чи комода. Навіть улюблені духові пиріжки вже не радували його, як раніше.
– Полю, перестань увесь час пекти, – скривився Андрій і відсунув від себе тарілку з випічкою. – Треба ж, зрештою, стежити за харчуванням, а ми їмо що завгодно. Це ж шкідливо, хіба ти не розумієш?
– Коханий, ти ж завжди любив мої пиріжки, – від образи я ледь не розплакалася. – Що раптом сталося?
– Нічого не сталося, – буркнув Андрій і занурився в телефон. – Ти б краще більше овочів готувала, а то з такою їжею й розжиріти недовго.
– У мене немає зайвої ваги, – я відвернулася від чоловіка. – До чого ці претензії? Ти ж завжди казав, що в домі має пахнути свіжим хлібом…
Андрій більше не звертав уваги ні на мою нову зачіску, ні на сукню, яку я так довго обирала. Він ігнорував мої запитання, а якщо й відповідав, його тон був холодним і сухим.
Я плакала ночами, відвернувшись від Андрія, але він не чув моїх ридань — міцно спав, йому було байдуже до мене.
– Андрію, нам треба поговорити, – не витримала я якось увечері за вечерею. – Я так більше не можу…
– Ти стала якась нервова, – Андрій спокійно пив чай, як завжди занурившись у телефон. – Усе добре. Чого ти там не можеш?
– Що?! – я підвищила голос. – Що, чорт забирай, добре? Ти взагалі пам’ятаєш, що в тебе є дружина? Ти ж перестав мене помічати! Коли ми востаннє з тобою обіймалися?
Андрій повільно підвів на мене очі й зітхнув. Від його погляду в мене мурашки пробігли вздовж хребта.
Я підхопилася й хотіла втекти, але Андрій зупинив мене:
– Сядь.
Я слухняно сіла й почала смикати паперову серветку.
– Гаразд. Давай поговоримо. Ти права. Досить уже грати в щасливу сім’ю. Набридло.
– Кому набридло? – прошепотіла я. – І хіба в нас не щаслива сім’я? Я завжди думала, що…
– Це тільки ти так думала, – відрізав Андрій і, склавши руки на грудях, глузливо подивився на мене. – Я давно так не думаю. Що такого чудового в нашій сім’ї?
Я дивилася на чоловіка й не впізнавала його. Це, звісно ж, був він – мій коханий і вродливий чоловік: його темне волосся, вольове підборіддя й очі… Але погляд став суворим і… чужим.
– Що такого щасливого може бути в родині, коли чоловік і жінка прожили майже двадцять років і в них немає дітей? – продовжував Андрій. – Мовчиш?
А я хочу дитину. І вона в мене скоро буде. Тільки народить мені сина інша жінка, а не ти, Поліна.
Мій світ зруйнувався — розвалився, і я теж розсипалася на дрібні шматочки.
Я ніби збоку дивилася на себе й розуміла, що все скінчено. Усе. Більше не буде тих затишних вечорів, які ми обоє так любили проводити, лежачи на дивані перед телевізором, базікаючи про все на світі й смакуючи піцу.
Не буде поїздок на дачу, де ми смажили шашлики, поралися біля полуничних грядок і куди так любили приїжджати наші друзі.
Можливо, і друзів тепер не буде? Адже їм доведеться обирати між мною та Андрієм. Боже, я прикусила губу, як усе це пережити?
– Андрію, але як… – я проковтнула клубок у горлі. – Чому ти так зі мною?.. Хіба можна…
– Полю, – перебив мене Андрій, – ти заспокойся і зрозумій, що все змінюється. Так сталося, що я зустрів іншу жінку й покохав її. Хіба я повинен вибачатися за свої почуття? Серцю не накажеш.
– Як банально, – посміхнулася я. – Скажи ще, що раптом зрозумів, ніби двадцять років шлюбу були помилкою. А їй ти, напевно, кажеш, що ми живемо як сусіди?
– А це хіба не так? – усміхнувся Андрій. – Сама ж сказала, що ми навіть не обіймаємось.
– Я її знаю? – я намагалася не розплакатися. – Хто вона?
– Яка різниця, – Андрій долив собі чаю. – Ти її не знаєш. Можу лише сказати, що вона молодша за мене на п’ятнадцять років і чекає на дитину.
– Оце так! – я гірко посміхнулася. – Як дипломатично ти сказав, що вона молодша за тебе! Значить, і молодша за мене на стільки ж. Ми ж із тобою однолітки. Який термін?
– Навіщо тобі це? – скривився Андрій. – Три місяці.
– Цікаво, а мені ти коли збирався все розповісти? – я підняла брови. – Ти вже понад три місяці дуриш голову двом жінкам… Чому, Андрію?
– Потому що мені тебе було шкода, – роздратовано мовив Андрій. – У тебе все життя зациклене на тому, щоб створювати ілюзію щасливої родини.
– Ілюзію?! – я підвищила голос. – Двадцять років життя були ілюзією? Втрата наших батьків, твій жахливий перелом, коли ти пів року лежав нерухомо, а я тобі судна подавала, теж були ілюзією?!
Твоя молода дружина готова до того, що ти постарієш на п’ятнадцять років раніше за неї? Чому мовчиш?
Вона знає, як ти хропеш, як любиш увесь вихідний пролежати на дивані, як розкидаєш скрізь свої шкарпетки? Скажеш, що з нею в тебе все буде інакше? Ха!
Ти метушитимешся з немовлям, яке не спить ночами й плаче від колік, поки матусі захочеться відпочити й погуляти з подружками.
А ти сам, чоловіче, вже не першої молодості й, вибач за відвертість, не маєш найміцнішого здоров’я!
Мене несло, але я не хотіла зупинятися, я мусила висловити цьому Казанові все, що про нього думаю.
– Цікаво, милий, на скільки тебе вистачить? І коли ти втомишся та відчуєш себе вичавленим лимоном, згадай мої слова! І свої слова теж — про ілюзію щасливої родини.
Я залпом випила склянку води.
– Іди зараз, Андрію, – у мене раптово вичерпалися сили. – Іди до своєї… як її там звати?
– Світлана, – тихо відповів мій поки що чоловік. – А ти, виявляється, зла. Знаєш, тобі це навіть личить – ти одразу стаєш дуже привабливою…
– Фу, – я скривилася. – Давай обійдемося без вульгарностей. Плануєш подавати на розлучення?
– А ти не проти? – підняв брову Андрій. – Думав, ти будеш тягнути час.
– Навіщо? – знизала я плечима. – Не бачу сенсу. Хто зрадив раз — зрадить знову. Тож щасливої дороги. Дітей у нас немає, думаю, розлучення не стане проблемою.
– А майно? – завагався Андрій. – Як будемо діяти?
– Яке майно? – здивувалася я. – У кожного з нас своя машина… Гроші на спільному рахунку? До біса, розділимо навпіл.
– А квартира й дача? – помовчавши хвилину, обережно запитав Андрій.
Я остовпіла. Квартиру ми купили після того, як продали квартиру моєї мами, що дісталася мені у спадок.
Звісно, довелося додати суму, якої не вистачало, але невже Андрій забув, що саме я в той час утримувала нашу сім’ю?
Він працював у занепадаючому НДІ й отримував копійки, а мене подруга влаштувала в іноземну фірму, де зарплату платили у валюті.
– Ти серйозно?! – я була в нестямі від такої нахабності. – Скільки особисто ти вклав у цю квартиру? Невже у тебе така коротка пам’ять?!
– Полю, але ж це спільно нажите майно, – Андрій явно був розгублений. – Мені теж потрібно десь жити, у мене скоро буде дитина…
– Твоя дитина – ти й думай про неї, – відрізала я. – До речі, у твоєї Світлани теж немає житла? Вона що – розраховує на мою квартиру?
– Вона живе в орендованій, – пробурмотів Андрій.
– Ну то й ти там поживи, – посміхнулася я. – Потім візьмете іпотеку. Навіть не думай, що я бігтиму продавати квартиру.
У мене є всі документи, які за п’ять хвилин доведуть, що її куплено на гроші від продажу маминого житла. Ти ж освічена людина, Андрію? Маєш усе розуміти.
До того ж я впевнена, що ти разом зі своєю коханою вже проконсультувався з адвокатом, так?
Андрій злегка почервонів, і я зрозуміла, що не помилилася.
– І вам, напевно, пояснили, що претендувати на квартиру — марна справа. Я власниця. І якщо ти не знімешся з реєстрації протягом місяця, я випишу тебе через суд. Зрозуміло?
– Зрозуміло. – в Андрія тремтіли щелепи. – Навіть не думав, що ти така стерва, Поліно!
– Ой, справді? – награно розсміялася я. – Бідний ти мій! Прожив із такою стервою майже двадцять років! Нічого, тепер у тебе є до кого бігти за розрадою, милий.
– А що з дачею? – Андрій стиснув пальці так сильно, що побіліли суглоби. – Дачу ми купували на спільні гроші. І я вважаю правильним, якщо мені залишиться хоча б вона. Дитині знадобиться свіже повітря.
– Який же ти гад! – задихалася я. – Ти ж зараз чудово заробляєш! Невже не купиш дачу чи навіть заміський котедж? Тобі треба відібрати в мене все, що я люблю?
Там усе вирощено моїми руками! – як я не намагалася стриматися, з очей потекли сльози. – Там мої улюблені речі, мої книжки, мої фіранки… Як ти можеш?..
– Полю, навіщо самотній жінці дача? – Андрій не шкодував мене. – Ти ж нічого не вмієш. Ти саджала квіточки, але хто тобі розкопував клумби, забула?
– Найму когось, – буркнула я. – У мене теж непогана зарплата.
– Подумай, – продовжував Андрій. – Чи потрібно це тобі? Будеш там сидіти на гойдалці й згадувати, як усе було? Мучити себе? Плакати?
– Не діждешся! – вигукнула я. – Не буду я за тобою плакати! Ще чого! Знайду собі нового чоловіка, навіть не сумнівайся. Кращого за тебе.
А дача… Запросимо оцінювача, і я виплачу тобі половину її вартості. І навіть не думай відмовлятися. Жити тобі там зі своєю… дівчиною я не дозволю — не сподівайся. Усе.
– Добре, – легко погодився Андрій. – Може, так навіть краще. Дача в передмісті коштує недешево. Тільки врахуй, що довго чекати я не буду — максимум два-три місяці.
Я кивнула. Нічого. Я якось викручуся, не вперше.
– А ось щодо нового чоловіка… – розсміявся Андрій. – Буде навіть цікаво, хто ж зазіхне на розлучену даму не першої молодості…
