— Ти все одно на лікарняному вдома сидиш, яка різниця, чим займатися? Ось і доглянь за племінниками. Вони самостійні, мультики ввімкнеш — і все.
Ця фраза вдарила по вухах болючіше, ніж пульсуючий біль у скронях від високої температури.
Я стояла в коридорі нашої квартири, притулившись плечем до одвірка, бо ноги, чесно кажучи, не тримали.
На мені була вицвіла піжама не за розміром, просочена холодним потом.
Дихати було важко — кожен вдих супроводжувався сухим роздираючим кашлем десь глибоко в грудях.
Двобічна пневмонія — це не застуда, з якою можна випити малинового чаю й побігти у справах. Це стан, коли шлях від ліжка до туалету здається марафоном.
А прямо переді мною в передпокої тупцювали двоє хлопчаків — п’яти та семи років. Сини моєї зовиці, Марини.
Вони галасливо знімали куртки, кидаючи їх просто на пуф, а брудні черевики навіть не подумали зняти на килимку.
Молодший уже простягнув руки до стін, залишаючи на світлих флізелінових шпалерах вологі сліди від підталого снігу.
Мій чоловік, Сергій, метушливо заносив у квартиру два об’ємні пакети. З одного стирчали якісь іграшки, з іншого — упаковки з соком і печивом.
Він теж не роззувся. Пройшов у черевиках по чистому паркету — єдиному, на що в мене вчора вистачило сил після прийому антибіотиків, — і скинув пакети на кухонний стіл.
— Сергію, — мій голос пролунав як жалюгідне хрипіння.
Я спробувала відкашлятися, але грудну клітку одразу ж скрутило спазмом.
— Сергій, ти у своєму розумі? У мене тридцять вісім і п’ять. Я на ногах не стою.
Чоловік скривився. Він завжди кривився, коли хтось поруч хворів. Для нього чужа слабкість була не приводом для співчуття, а прикрою перешкодою, що порушувала його особистий комфорт.
Останні п’ять днів, поки я металася в маренні, він спав у вітальні, «щоб я не заважала йому виспатися перед роботою своїм кашлем». Воду до ліжка я носила собі сама.
— Олено, ну не починай, га? — він роздратовано знизав плечима, поправляючи комір пальто. — У Марини форс-мажор.
Няня захворіла, а їй треба виходити на зміну. Не можна ж її тепер звільняти? Вона мати-одиначка, їй і так важко.
— А мені легко? — я насилу проковтнула в’язку слину. — Я хворію, Сергію! Я п’ю кінські дози антибіотиків. Лікар наказав дотримуватися суворого постільного режиму. Як я за ними стежитиму?
— Та не треба за ними наглядати! — підвищив голос чоловік, наче розмовляв із безглуздим підлітком. — Я ж сказав: увімкни мультики, дай планшети.
Суп у холодильнику є — розігрій. Тобі все одно лежати треба! То й лежи на дивані у вітальні, заодно й доглянеш.
У цей момент із вітальні пролунав гуркіт. Старший племінник, Денис, вирішив перевірити на міцність скляні дверцята книжкової шафи.
— Дядьку Сергію, а де приставка? — крикнув він із кімнати, зовсім не звертаючи уваги на мою присутність.
— Зараз, Деню, тітка Олена вам усе увімкне! — бадьоро відповів чоловік.
Потім він повернувся до мене, швидко поцілував у повітря десь біля моєї щоки, з огидою намагаючись не торкатися обличчя, і потягнувся до дверної ручки.
— Усе, я пішов. У мене важлива нарада о першій, шеф лютуватиме, якщо запізнюся. Марина їх забере… ну, ввечері. Десь о дев’ятій. Або о десятій. Як здасть зміну.
— Сергію, стій! — я спробувала схопити його за рукав, але пальці зісковзнули з гладкої тканини пальто. — Ти не можеш їх тут залишити. Зателефонуй своїй матері, відвези до неї!
— Мама за містом, — відрізав він, уже стоячи на сходовій клітці. — Олено, не дратуй мене. Будь людиною. Ми ж сім’я, маємо допомагати одне одному. Гаразд, до вечора!
Двері зачинилися. Прокрутився замок.
Я залишилася стояти в коридорі, прислухаючись до того, як поспішно стукають по сходах його черевики.
Він утік. Просто привів до помешкання, де перебувала тяжкохвора людина, двох гіперактивних дітей, скинув відповідальність і втік на роботу.
З кухні долинув звук розбитого скла. Я заплющила очі.
Голова крутилася так сильно, що стіни передпокою, здавалося, почали зсуватися. Слабкість навалювалася задушливими хвилями, по спині текли холодні струмки поту.
Мені треба було негайно лягти, інакше я б просто знепритомніла прямо тут, на килимку біля дверей.
— Тітонько Олено!
З кухні вибіг п’ятирічний Рома. У руках він тримав уламок моєї улюбленої керамічної чашки для заварювання трав.
— А ми хочемо пити! Дай сік! І Денис сказав, що хоче макарони з сосисками.
Я подивилася на дитину. У нього були такі самі вперті, темні очі, як у мого чоловіка. І він дивився на мене не як на хвору людину, а як на обслуговуючий персонал, який чомусь зволікає з виконанням замовлення.
— Ромо, поклади осколок, — ледь чутно прохрипіла я. — Будь ласка. Ти поріжешся.
— Спочатку сік! — вимагав хлопчик і тупнув ногою.
Я відірвалася від одвірка й, тримаючись за стіну обома руками, повільно попленталася на кухню. Крок, ще крок. У грудях усе хрипіло й свистіло.
На столі валялися розірвані пакети. Сергій навіть не потрудився дістати сік із упаковки.
На підлозі блищали осколки моєї чашки, а поруч розтікалася калюжка завареного грудного збору, який я приготувала собі вранці.
Я опустилася на табуретку, відчуваючи, як тремтять коліна. У голові крутилася лише одна думка, чітка й холодна, що пробивалася крізь жар хвороби.
У цю саму мить, коли мені потрібна була елементарна допомога й спокій, чоловік не просто відвернувся від мене. Він холоднокровно приніс мене в жертву інтересам своєї сестри.
— Тітонько Олено! Ма-ка-ро-ни! — пролунало з коридору.
Денис приєднався до брата, і тепер вони стояли на порозі кухні удвох, чекаючи на сервірування.
Я дістала телефон із кишені піжами. Руки тремтіли. На екрані з’явився час: 10:15 ранку.
До вечора було ще цілих десять годин. Десять годин пекла, які мені належало пережити.
Я відкрила контакти й знайшла номер Марини. Гудки лунали довго, монотонно, відбиваючись болем у скронях.
— Так? — пролунав у слухавці бадьорий, зовсім не задиханий голос зовиці, на тлі якого чомусь грала ритмічна музика, зовсім не схожа на робочий шум офісу.
— Марино… — я знову закашлялася, прикриваючи слухавку рукою. — Забери дітей. Прямо зараз.
— Ой, Оленко, привіт! — щебетала вона. — А Сергій не сказав? Я ж на зміні. Ой, у мене тут клієнти, не можу говорити. Ти там лежиш усе одно — доглянь за ними. Вони в мене золоті. Все, цілую, бувай!
Зв’язок обірвався. Я подивилася на екран.
«Золоті» діти в цю мить уже розбирали ящик із каструлями, дістаючи металеві кришки, щоб, мабуть, влаштувати оркестр.
Я була на межі своїх фізичних і моральних сил. Але саме в цю секунду, дивлячись на хаос, що творився довкола, зрозуміла: якщо я зараз просто ляжу й здамся, вони рознесуть квартиру, а я збожеволію.
Треба було щось робити. І робити швидко, поки я ще могла стояти на ногах.
Гуркіт металевих кришок по кахельній підлозі кухні здавався ударами кувалди прямо по моєму розпаленому мозку.
Я зробила глибокий вдих, який одразу обірвався хрипом, і зробила крок до хлопців.
— Покладіть. Це. На місце, — мій голос пролунав так моторошно, низько й хрипло, що Денис із Ромою одразу завмерли.
Напевно, я справді мала страхітливий вигляд: бліда, з гарячковим рум’янцем на щоках, розпатланим волоссям і абсолютно божевільним поглядом.
Діти переглянулися, і старший неохоче кинув кришку назад у ящик.
— Марш у зал. Обидва.
Я на автопілоті дістала з холодильника сосиски, кинула їх у мікрохвильовку прямо в упаковці — сил варити макарони не було жодних. Налила в пластикові склянки сік.
Кожен рух давався з таким трудом, ніби до рук і ніг прив’язали пудові гирі. Серце калатало десь у горлі.
Поставивши тарілку з гарячими сосисками та шматками хліба на тацю, я віднесла все це до вітальні.
— Ось їжа. Ось ваші планшети, — я сунула їм у руки гаджети, які Сергій послужливо залишив на дивані. — Увімкніть мультики. З кімнати не виходити. Нічого не чіпати.
— А ми хотіли макарони… — почав молодший, але я просто розвернулася й вийшла, прикривши за собою двері.
Я доплелася до спальні й впала на розстелене ліжко прямо поверх ковдри. Легені палали вогнем.
Я згорнулася калачиком, намагаючись приборкати тремтіння, що наростало. Градусник на тумбочці вабив своєю безжальною правдою. Я притулила його до пахви.
Поки тягнулися електронні хвилини, рука сама потягнулася до телефону. Треба було написати начальниці, що мій лікарняний, судячи з усього, затягнеться надовго.
Надіславши повідомлення, я машинально змахнула шторку сповіщень. Серед спаму та новин висіло сповіщення з соцмережі: «Марина додала нову історію».
Я не знаю, чому натиснула на це. Мабуть, спрацювала жіноча інтуїція, яка підказала: весела музика на тлі її дзвінка лунала не просто так.
Екран блимнув, і переді мною з’явилася фотографія.
Жодного форс-мажору. Жодної злої начальниці, яка не відпускає з роботи бідну матір-одиначку.
На фото було зображено витончену руку Марини зі свіжим манікюром. Пальці стискали пузатий келих з ігристим. На задньому плані вгадувався інтер’єр дорогого спа-салону в центрі міста.
Підпис гласив: «Нарешті день для себе! Спа, масаж і нігтики».
Я дивилася на цей текст, і літери розпливалися перед очима. Не від сліз. Від пекучої, концентрованої люті.
Градусник неприємно пискнув. Тридцять дев’ять і дві.
Я зробила скріншот історії Марини. Мої пальці тремтіли чи то від шаленої лихоманки, чи то від гніву.
Відкрила чат із чоловіком, надіслала знімок і одразу ж набрала його номер.
Він відповів не відразу. Лише після п’ятого гудка у слухавці пролунав його незадоволений, приглушений голос:
— Олено, я ж казав, у мене нарада. Що сталося? Квартиру спалили?
— Ти бачив, що я тобі надіслала? — мій голос зірвався на кашель, я притиснула рот рукою, щоб не задихнутися, і з трудом продовжила: — Це, на твою думку, форс-мажор на роботі?
Настала коротка пауза. Мабуть, він нарешті відкрив месенджер.
— Оленко… ну чого ти починаєш? — тон Сергія з роздратованого став примирливим, але з неприємними нотками зверхності, ніби він заспокоював істеричку. — Ну, вона переплутала дні.
Записалася давно, а няня відпала. Не можна ж скасовувати запис, там передоплата пропаде.
— Передоплата пропаде? — я не вірила своїм вухам. — А те, що я згораю від температури, тебе не хвилює?! У мене тридцять дев’ять і дві, Сергію! У мене двостороння пневмонія!
— Ой, не драматизуй! — гримнув він, миттєво втрачаючи терпіння. — Можна подумати, ти там вагони розвантажуєш. Лежиш на дивані, у телефон вдивляєшся. Мультики їм увімкни й спи собі! Що тут такого!
— Забери їх. Негайно. Або я зателефоную в опіку та поліцію і скажу, що в моїй квартирі перебувають двоє бездоглядних дітей.
— Ти з глузду з’їхала?! — злобно крикнув Сергій. — Яка поліція? Це мої племінники!
Олено, якщо ти зараз влаштуєш цирк і зіпсуєш Марині вихідний, я тобі цього не пробачу. Я приїду ввечері. Усе, не дратуй мене, я зайнятий!
Він кинув слухавку.
Я відкинула телефон на ліжко й закрила обличчя руками. Хотілося вити від безсилля й образи. Людина, якій я клялася у вірності й підтримці, щойно витерла об мене ноги.
У сусідній кімнаті щось із глухим стуком впало, а потім пролунав пронизливий дитячий плач. Здається, молодший. І крик старшого: «Віддай, це моє!».
Вони почали ділити планшет.
Я спробувала встати, але кімната закрутилася перед очима. Мене нудило від слабкості.
Я зрозуміла: якщо зараз вийду туди, то просто впаду прямо на їхні розкидані кросівки.
І тут я згадала про Катю. Моя найкраща подруга, хрещена моєї дитини, яку ми втратили два роки тому…
Катя працювала віддалено і жила за три зупинки від мене.
Я знову схопила телефон. Гудки.
— Оленко, привіт! Як ти? Жива? — її бадьорий голос був рятувальним колом у цьому морі абсурду й зради.
— Катя… — я голосно схлипнула. Вперше за весь цей час по щоках покотилися гарячі сльози. — Кать, мені дуже погано. Будь ласка, приїжджай.
— Так, стоп. Чому плачеш? Температура не спадає? Швидку викликала? — голос подруги миттєво став сталевим, діловим.
— Сергій… він привіз дітей Марини. Поїхав. А я встати не можу. Вони там б’ються…
Я плутано, перериваючись на задушливий кашель, розповіла їй усе. І про сосиски, і про розбиту чашку, і про скріншот з елітного спа-салону.
У слухавці запала важка тиша. Катя вміла мовчати так, що ставало страшно.
— Отже, — нарешті вимовила вона. — Нічого не роби. Не вставай. Нехай хоч на голові стоять і шпалери відривають. Тобі байдуже до ремонту, зрозуміла?
— Катя, вони ж рознесуть…
— Лежи! Я буду через п’ятнадцять хвилин. І, Олено, збирай сили. Нам з тобою сьогодні доведеться багато чого зробити.
Вона відключилася.
Я відкинулася на вологі подушки, слухаючи, як у вітальні плач переростає у справжню істерику. Рома кричав так, ніби його різали.
Через двадцять хвилин у замку повернувся ключ. Я завжди залишала Каті запасний комплект на випадок, якщо мені стане гірше або знадобиться привезти ліки.
Я почула, як грюкнули вхідні двері. У вітальні різко обірвався крик. Запанувала повна тиша.
До спальні увійшла Катя. На ній було спортивне худі, джинси, а в руках — величезний пакет з аптеки.
Погляд у неї був такий, що я б на місці дітей Марини добровільно сховалася під диван.
— Ну що, подруго, — вона підійшла до мене, доторкнулася крижаною рукою до мого розпаленого чола. — Як на мене, твій чоловік остаточно поїхав головою.
— А що там… діти? — прохрипіла я.
— Діти сидять на дивані в позі «струнко» і дивляться в стіну, — усміхнулася Катя, дістаючи з пакета ампули та шприци. — Я їм просто пояснила.
Якщо вони видадуть хоч якийсь звук, я заберу в них планшети назавжди. І показала їм шприц. Непедагогічно, зате ефективно.
Вона швидко й професійно набрала ліки — Катя колись закінчила медичний коледж.
— Зараз зіб’ємо тобі температуру літичною сумішшю.
Укол був болючим, але вже за десять хвилин мені стало легше. Туман у голові трохи розсіявся, жар перестав плавити кістки, дихання стало трохи рівнішим.
Катя просиділа зі мною близько двох годин. Вона просто сиділа на краю ліжка, гладила мене по руці й слухала, як я хрипло плачу від образи.
— Ти ж розумієш, що це ненормально? — тихо запитала вона, коли я трохи заспокоїлася. — Те, як він з тобою поводиться.
— Розумію, — я витерла мокре обличчя рукавом піжами.
— Насамперед одужуй. А з ним… Олено. Дозволяти так витирати об себе ноги не можна. Життя у тебе одне.
Перед тим, як піти, Катя налила дітям суп, щоб вони остаточно не рознесли кухню в пошуках їжі, перевірила мою температуру — вона впала до терпимих тридцяти семи й восьми — і поїхала.
Їй треба було повертатися до своєї роботи й свого життя.
Решту дня я провела в напівдрімоті. Діти у вітальні галасували, билися через планшети, щось із гуркотом впустили в коридорі, але мені було байдуже. Я берегла крихти сил.
Сергій повернувся на початку дев’ятої вечора.
У замку повернувся ключ, грюкнули двері, пролунав його бадьорий, гучний голос. Хлопчаки з вереском вибігли йому назустріч.
Я повільно сіла на ліжко, відчуваючи, як від різкого руху паморочиться в голові.
Сергій зазирнув у спальню. У його погляді не було ані краплі провини чи занепокоєння. Лише легке, поблажливе роздратування від того, що я все ще лежу.
— Ну що, жива? — хмикнув він. — А паніку роздувала. Діти он ситі, граються. Нічого ж не сталося.
У цю мить у його кишені задзвонив телефон. На екрані з’явилося фото Марини. Сергій увімкнув гучний зв’язок, паралельно знімаючи з шиї краватку.
— Сергійко, привіт! — голос зовиці був розслабленим. — Слухай, ось у чому справа…
У мене на завтра з’явилися дуже серйозні плани. Ділові зустрічі, ну ти розумієш. Я взагалі ніяк не встигаю хлопців забрати.
Сергій переступав з ноги на ногу, все ще не дивлячись на мене.
— Нехай у вас переночують, добре? — продовжувала щебетати Марина. — І завтра до вечора побудуть. Олена ж все одно вдома валяється, яка різниця?
— Та без проблем, Марино, — легко відповів чоловік. — Нехай залишаються, звісно. Завтра забереш.
Він потягнувся до екрана, щоб відхилити дзвінок, але я заговорила.
Мій голос був хрипким, тихим, але в ньому дзвенів такий металевий відтінок, якого я сама від себе не очікувала.
— Ні.
Сергій здивовано втупився в мене, телефон так і залишився затиснутим у його руці.
— Що — ні?
— Діти тут не залишаться. Ні на ніч. Ні на завтра, — мовила я, чітко вимовляючи кожне слово.
Сергій закотив очі й важко, мученицьки зітхнув.
— Олено, ти знову за своє? Ну що тобі в цьому за шкода? Вони в залі ляжуть, ти їх навіть не почуєш!
Я встала з ліжка. Ноги зрадницьки тремтіли, груди стиснуло від бажання закашлятися, але я змусила себе стояти прямо й дивитися йому в очі.
— Сергію, слухай мене дуже уважно. Якщо через двадцять хвилин ці діти ще будуть в моїй квартирі, завтра вранці я подам на розлучення.
Він завмер. У його очах промайнуло щире нерозуміння, яке одразу ж змінилося пекучою, нестримною злістю.
— Ти зовсім хвора?! — гримнув він. — Через одну ночівлю розлучатися?!
— Через те, що я для тебе ніщо. У тебе двадцять хвилин. Якщо вони залишаться, я прямо зараз викличу таксі й поїду до мами. А завтра піду до адвоката й подам на поділ майна.
Він зрозумів, що я не жартую. Щось у моєму змарнілому, блідому обличчі з гарячково палаючими очима підказало йому — це не порожня істерика. Це край.
Сергій брутально, крізь зуби вилаявся й вилетів у коридор.
Я чула, як він злісно кричав на хлопчаків, змушуючи їх одягатися, і як вони вередували, не бажаючи йти.
Через десять хвилин він знову стояв на порозі спальні. Вже одягнений, із ключами від машини в руках.
На його обличчі не було ані тіні каяття. Ані краплі жалю до дружини, яка ледве трималася на ногах через важку хворобу. Його риси спотворила гримаса огидної зневаги.
— Егоїстка, — виплюнув він мені в обличчя, немов отруту. — Тільки про себе й думаєш. Жодної емпатії. Сім’я — це взаємодопомога, а ти просто самозакохана людина.
Він розвернувся й пішов. Я залишилася сама. У квартирі нарешті запала глибока тиша.
Я повернулася в ліжко, натягнула ковдру аж до самого підборіддя й заплющила очі. Завтра доведеться знову викликати лікаря.
