— Світланко, тільки не починай. Просто вислухай, — Ігор не піднімав очей, зосереджено розглядаючи заплямоване вапном підвіконня.
Вони стояли посеред того, що мало стати їхньою кухнею-вітальнею.
Замість панорамних вікон з видом на сад — плівка, що лопотіла від вітру.
Замість італійського дивана — два ящики з-під інструментів та старий електрочайник, який жалібно свистів на підлозі.
— Вислухати? — Світлана відчула, як у грудях закипає щось гостре й холодне. Вона розгорнула екран планшета. — Подивися на це, Ігоре. Це твоя сестра, Христина. П’ять хвилин тому виклала сторіз.
На екрані сяяла засмагла дівчина в білосніжній сукні. На фоні — вечірні вогні Дубая, Бурдж Халіфа та келихи з ігристим.
Підпис під фото кричав: «Життя занадто коротке, щоб відмовляти собі в розкоші! Дякую моїм найкращим за цей подарунок!»
— Це ті самі триста тисяч гривень? — голос Світлани затремтів. — Ті гроші, які ми відклали на дах?
У нас стеля тече, Ігоре! Ми минулого тижня підставляли відра під крокви, бо дощ заливав утеплювач!
— Свєто, мамі стало погано, ти ж знаєш! — він нарешті глянув на неї, і в його очах була суміш провини та роздратування. — Вона приїхала вся в сльозах.
Казала, що в Христини проблеми, що її колектори ледь не в ліс вивезли через ті старі борги колишнього чоловіка.
Мама благала врятувати її, казала, що не переживе, якщо з донькою щось станеться.
— І ти повірив? — Світлана підійшла ближче, стукаючи підборами по гострому щебеню, який ще не встигли залити бетоном. — Я два роки не купувала собі нового пальта.
Я працюю віддалено ночами, щоб ми могли закрити цей будинок до морозів! Ми живемо в орендованій однушці, платимо за цей довгобуд, а твоя сестра «рятується від колекторів» у п’ятизірковому готелі?
— Мама сказала, що Христині потрібна «реабілітація» після стресу. Що вона була на межі нервового зриву, — бурмотів Ігор, нервово крутячи в руках рулетку.
— Реабілітація? — Світлана гірко посміхнулася. — А мені реабілітація не потрібна?
Коли я вчора тягала рулони мінвати, бо ти не встигав, а на вантажників у нас «немає зайвих грошей»?
Коли ми вечеряємо напівфабрикатами, бо в мене немає сил стояти біля плити після десяти годин роботи?
Вона обвела рукою пустий простір будинку, який вони так плекали в мріях.
— Ми ж домовлялися. Це був наш «недоторканний фонд» на перекриття даху. Тепер осінь, Ігоре. Через місяць підуть зливи.
Ти розумієш, що без даху все, що ми зробили всередині — вся штукатурка, всі перегородки — просто згниє?
— Я візьму додаткові зміни на СТО. Може, домовимося про розстрочку з фірмою… — він спробував підійти і обійняти її за плечі, але вона відсторонилася.
— Твоя мати знала, що це за гроші. Вона бачила мої руки в мозолях, коли приїжджала минулого разу.
Вона пила чай і бідкалася, як нам важко. А потім пішла і купила дочці квиток у казку за наш рахунок?
У цей момент телефон Ігоря, що лежав на підвіконні, спалахнув від вхідного виклику. На екрані висвітилося: «Мама».
Світлана випередила його. Вона схопила телефон і натиснула «прийняти», одразу вмикаючи гучний зв’язок.
— Ігорку, золотий мій! — голос Тамари Петрівни був бадьорим і сповненим гордості. — Ти бачив фото Христинки? Ой, як я за неї рада!
Дитина хоч світ побачить, а то зовсім змарніла від тих своїх «проблем». Ти Світлані тільки не кажи поки, що ми трохи більше взяли, ніж домовлялися…
Христинка каже, що в Дубаї без шопінгу ніяк, а їй же треба особисте життя влаштовувати. Ви ж молоді, ще заробите, у вас он цілий будинок будується, а в неї нічого немає, крім краси…
Тамара Петрівна зробила коротку паузу, не дочекавшись відповіді, і солодко додала:
— Алло, синку? Ти чуєш? До речі, я тут подумала… Ви ж все одно дах цього року вже не встигнете зробити, то, може, позичиш ще трохи?
Мені на зуби треба, а Христинка обіцяла з першої ж зарплати все повернути. Ну, як тільки роботу знайде після відпустки…
Світлана подивилася на Ігоря. Його обличчя стало кольору сірої штукатурки на стінах.
Вона мовчки простягнула йому телефон, чекаючи, що він скаже власній матері.
Ігор застиг, дивлячись на телефон у своїй руці, наче це була розпечена вуглинка.
Голос Тамари Петрівни продовжував литися з динаміка — такий звичний, маніпулятивно-ніжний, сповнений впевненості у власній правоті.
— Ігорку, ти чого мовчиш? Я ж не для себе прошу, ти ж знаєш, я все дітям віддаю. Ось Христинка повернеться, знайде серйозного чоловіка, і все у нас налагодиться.
А Світланка… ну, вона в тебе дівчина сильна, бойова, вона зрозуміє. Родина ж — це головне, правда?
Ігор повільно підняв погляд на дружину. Світлана не плакала. Вона дивилася на нього з такою крижаною втомою, що йому раптом стало по-справжньому страшно.
Це був погляд людини, яка щойно побачила дно колодязя, який вважала джерелом.
— Родина, мамо? — голос Ігоря був хрипким. Він нарешті підніс телефон до обличчя, але не вимкнув гучний зв’язок. — Ти кажеш про родину?
— Синочку, ну звісно! Хто ж ще допоможе, як не рідна кров?
— Тоді скажи мені, мамо, — Ігор зробив крок до Світлани, але вона знову відступила, — чому «рідна кров» зараз п’є коктейлі в Еміратах за гроші, на які ми мали накрити дах, щоб не згнити взимку?
Чому ти жодного разу не запитала, чи є у Світлани хоча б нормальне взуття на осінь? Ти знаєш, що вона сьогодні снідала розчинною кашею, бо ми кожну копійку рахували?
На тому кінці запала тиша. Коротка, ображена пауза.
— Ой, ну от не треба цього пафосу, — тон Тамари Петрівни миттєво змінився, став гострим і колючим. — Я ж бачу, ви хату будуєте, палаци зводите! Значить, гроші є.
А сестра твоя в біді була! Що б я сусідам сказала? Що в брата мільйони в цеглу зариті, а сестра по судах тягається?
Світлана твоя — чужа людина нам, звісно, їй грошей шкода. А ти — мій син. Ти маєш дбати про честь родини.
Світлана раптом підійшла впритул, забрала телефон з рук чоловіка і спокійно вимовила в мікрофон:
— Тамаро Петрівно, доброго дня. Це «чужа людина» говорить. Послухайте мене уважно. Даху в цього будинку цього року не буде. Але і вашої ноги тут більше не буде.
Ні на новосіллі, ні на святах. А щодо ваших зубів… У Христини в сторіз якраз бачила нову сумочку від відомого бренду.
Думаю, якщо вона її продасть, вам вистачить не тільки на зуби, а й на совість. Хоча совість зараз в дефіциті.
Світлана натиснула «відбій» і заблокувала телефон. У вітальні запала така тиша, що було чути, як плівка на вікні б’ється об бетонний одвірок.
— Свєта… — тихо почав Ігор.
— Не треба, — перебила вона. — Не кажи про «поверну», «відпрацюю» чи «вона старенька».
Сьогодні я зрозуміла одну річ: ми не дах будуємо. Ми будуємо склеп для мого життя, поки твоя родина влаштовує бали на моїх кістках.
Вона підняла свій планшет і почала збирати речі в сумку.
— Куди ти? — вигукнув він, кидаючись до неї.
— В орендовану квартиру. Там хоча б дах не тече. А ти залишайся тут. Дивись на ці стіни. Вони чесні. Вони голі, холодні й порожні — саме такі, як твої обіцянки.
Поки ти не повернеш ці гроші — не матері, не сестрі, а нам на рахунок — не дзвони мені. І не приходь.
Вона пішла до виходу, переступаючи через мішки з цементом. Ігор стояв посеред недобудованої зали, тримаючи в руці телефон, який знову почав вібрувати від повідомлень.
На екрані висвітилося нове фото від Христини: білосніжний пісок, блакитна вода і підпис: «Мрії збуваються, якщо дуже хотіти!»
Він глянув на дірку в стелі, через яку було видно шматочок похмурого осіннього неба. Перша крапля дощу впала прямо на екран смартфона, розмиваючи щасливе обличчя сестри.
Ігор ще довго стояв нерухомо, слухаючи, як дощ стає сильнішим. Краплі стукали по плівці на вікнах, наче відраховували секунди його зруйнованого життя.
Він подивився на свої руки — грубі, посічені цементом і роботою, якими він намагався збудувати майбутнє, що щойно вислизнуло крізь пальці.
Він знову глянув на телефон. Повідомлення від матері сипалися одне за одним:
«Як вона сміла так зі мною розмовляти?»,
«Ігорю, ти чоловік чи хто? Постав її на місце!»,
«Я розказала все Христинці. Вона плаче, каже, що ви їй весь відпочинок зіпсували своїми докорами!»
Ігор відчув, як усередині щось помінялося. Та невидима нитка, яка роками змушувала його бути «хорошим сином» і «терплячим братом», лопнула з сухим тріском.
Він повільно набрав повідомлення в сімейний чат:
«Мамо, даху в будинку немає. Грошей теж. Світлана пішла від мене. Сподіваюся, фотографії з Дубая варті того, що ви сьогодні зруйнували.
Більше грошей не буде. Ні на зуби, ні на борги, ні на що. Шукайте роботу для Христини».
Він натиснув «надіслати» і, не чекаючи відповіді, вийшов із чату, а потім заблокував обидва номери.
У будинку стало зовсім темно. Ігор вимкнув чайник з мережі, зібрав свої ключі та інструменти.
Він вийшов на вулицю, зачинив важкі тимчасові двері та накинув замок. Холодний дощ миттєво намочив його куртку, але він навіть не здригнувся.
Він сів у машину, заїхав у найближчий будівельний гіпермаркет і купив кілька найбільших і найміцніших тентів, які тільки зміг знайти.
Весь вечір він сам, під зливою, наосліп розтягував їх над кроквицями, прив’язуючи мотузки до виступів цегли.
Він ковзав, збивав коліна до крові, але не зупинявся, поки остання щілина не була закрита від води.
Коли він закінчив, було далеко за північ. Весь брудний, змерзлий до кісток, він приїхав до їхньої орендованої квартири.
Він не став дзвонити в двері. Він просто сів під порогом на свій рюкзак з інструментами.
Ігор знав, що Світлана не спить — він бачив смужку світла під дверима.
Через пів години замок клацнув. Світлана стояла на порозі, загорнута в теплий плед.
Вона подивилася на його закривавлені руки, на брудну куртку і на втомлені, але нарешті тверезі очі.
— Я накрив дім тентами, — тихо сказав він. — Тимчасово. Але дощ всередину більше не йде.
Вона довго мовчала, а потім відступила вбік, звільняючи шлях.
— Іди в душ, — сказала вона, і в її голосі вперше за вечір не було криги, лише тихий сум. — Я поставлю чайник.
Ігор пройшов у квартиру, відчуваючи тепло справжнього дому. Він знав, що попереду місяці важкої роботи і, можливо, роки, щоб повернути втрачену довіру.
Але тепер він точно знав, хто його справжня родина — та, що стоїть поруч під час дощу, а не та, що посилає фотографії з чужих берегів, поки ти тонеш.
