— Та куди ж ти дінешся? — скривився батько. — Ми сорок років із тобою прожили! Пробачиш — нікуди не дінешся.
Мама мовчки подивилася на нього.
«Ну ж бо, — подумала я, — скажи йому хоч щось. Запереч йому зараз!»
Але мама не промовила й слова. А мені заступатися за неї було… складно. Бо я на той момент жила з ними, у батьковій квартирі. Коротше кажучи, була там на пташиних правах.
Батькові друзі часто збиралися у них із мамою вдома.
Вона зранку ставала біля плити, і до вечора стіл ломився від усіляких страв. Того разу я допомагала їй нарізати салат і бачила, як сильно вона втомилася. Але говорити про це мама відмовлялася.
У самий розпал застілля батько дістав старі альбоми й почав (уже не знаю, вкотре) показувати їх гостям:
— О-о-о… Це я, значить, служив. А ось тут я в Латвії…
— А це… Сашко, що це за красуня поруч із тобою на фото?
— Та це ж моя дружинонька! — розсміявся батько.
— Та годі, правда? Як же це я не впізнав? — продовжив гість. — Слухай, а чого ти її біля плити весь час тримаєш? Така красуня не повинна…
— Ну а де ж їй ще бути? — усміхнувся батько. — Вона жінка, це її жіноча доля!
І він засміявся над своїм недолугим жартом.
Мама в цей момент підійшла до столу з черговою стравою. Вона почула батькові слова, і я помітила, як вона стиснула губи.
Я дивилася на неї й відчувала, як у мене самої горять вуха — ніби це мене при всіх виставили прислугою.
А мама мовчала. Налила всім чаю й пішла назад на кухню, до раковини.
Вже вночі, коли татові приятелі розійшлися, а я домивала останні тарілки, вона раптом тихо, собі під ніс, пробурмотіла:
— Раніше він хоч при людях стримувався.
І на цьому все.
Кілька днів по тому приїхав найближчий татів друг, дядько Вітя, із дружиною тіткою Валею. І мама знову з самого ранку гримотіла каструлями. Стіл знову вдався на славу.
У якийсь момент батько й дядько Вітя вийшли на балкон, і я чітко розчула їхню розмову:
— Ну а що моя… З нею все нормально. Я її видресирував за сорок років. Кажу їй, наприклад: повернуся від друзів, а ти вже спатимеш. І так і роблю.
— Ого, а вона що ж?
— Вона? — батько зареготав. — А все нормально. І напоїть, і нагодує, і спати вкладе. Я її видресирував, кажу ж.
Мені стало бридко від цих слів. А коли я зрозуміла, що ось це «видресирував» почула й мама, мені стало ще огидніше.
Застілля тривало. Тітка Валя, дружина дядька Віті, жінка спостережлива й балакуча, весь час поглядала на маму.
А коли чоловіки знову вийшли на балкон, нахилилася до неї через стіл і тихо промовила:
— Клаво, а ти чого його терпиш? Мій Вітька теж не джентльменом був, та я йому швиденько пояснила, що й до чого. Один раз вечерю не подала — як підмінили чоловіка.
Мама лише рукою махнула:
— Та ну, Валю. Що ти. Він же не зі зла. Такий у нього характер. Що вже тепер…
— Ну дивись, — відгукнулася тітка Валя, — але, як на мене, він на тобі їздить. А ти терпиш та везеш далі.
«У саму точку», — подумала я.
Увечері, коли всі розійшлися, батько, розм’яклий і добрий після застілля, підійшов до мами.
— Ну що, мамцю, втомилася? — добродушно почав він. — Ти в мене молодець, звісно. Ніхто так, як ти, не готує.
І поплескав її по плечу.
Мама зняла фартух, повісила його на гачок і повернулася до батька:
— Молодець, кажеш… А ім’я цього молодця ти хоч ще пам’ятаєш?
Батько не зрозумів. Хмикнув, знизав плечима й пішов до телевізора. А мама трохи постояла біля вікна, потім домила посуд і лягла.
Я чула крізь стіну, як вона довго переверталася й зітхала. Не спала. А наступного ранку за сніданком мама була тиха, але якась інша, зібрана.
Батько голосно сьорбав чай і читав уголос заголовки з газети. А в її очах уже не було звичної покірної втоми — з’явилося щось суворе, чого я раніше в ній не помічала.
Через тиждень було ще одне застілля. Гостей зібралося багато. Мама принесла свіжий пиріг, поставила на стіл.
Батько відрізав шматок, відкусив і раптом з огидою відсунув тарілку:
— Сухий… Клаво, ну ти й даєш. Раніше вміла краще за всіх готувати, а тепер халтуриш… Ну як так? Соромно ж перед людьми.
Пиріг не був сухим чи несмачним. Я вже відкрила рота, але мене випередив один із гостей:
— Та облиш ти, Сашко, смачний пиріг. Не ображай дружину, а то ще піде від тебе.
І ось тут батько відкинувся на стільці й випалив:
— Та куди ж вона подінеться? Ми сорок років разом прожили. Сорок років! Ти ж пробачиш, Клаво, еге ж?
Мама не відреагувала.
— Пробачить, — підморгнув гостю батько, — інтуїцією відчуваю, що пробачить.
Як показали подальші події, мама мала іншу думку з цього приводу.
Наступного дня вона не приготувала сніданок. І сорочки батька не стала прасувати чи прибирати.
Коли батько з’явився на кухні й поцікавився щодо сніданку, вона відірвалася від книжки, яку читала, і холодно промовила:
— У нас самообслуговування.
— Що-що?
— Самообслуговування, — повторила мама. — Кожен готує собі сам.
— Не зрозумів…
— Мені китайською повторити чи якою?
Батько розгубився:
— Та ні, слова я зрозумів. Але… Клаво, що з тобою? Ти не захворіла?
— Ні, не захворіла. Але готувати й прати тобі більше не буду, — сухо відрізала мама. — І прощати тебе за звичкою — теж не збираюся.
— Гей, ти чого, через учорашнє? Ну ти даєш… Та я ж люблю тебе!
Мама уважно подивилася на нього:
— Так не люблять, Сашо. Коли люблять, не принижують. Тим паче перед людьми.
Батько вирішив узяти мене за свідка:
— Уляно, ти це чула?
— Чула.
— І?
— Я повністю на маминому боці.
Він подивився на мене як на зрадницю, але нічого не сказав.
А через кілька днів я виїхала. І про те, що відбувалося потім, дізналася трохи пізніше від мами.
Спочатку батько думав, що вона «покапризує» й незабаром усе повернеться на свої місця. Але ні. Мама не поступилася.
Батько спробував улаштувати скандал, але, як і слід було очікувати, нічого цим не домігся. Тоді він вирішив узяти побут у свої руки.
— Ну я тобі… Ось я тебе… — бурчав він. — Думаєш, я без тебе не впораюся? А ось і впораюся! Тільки… Тільки… навіщо ти мені тоді будеш потрібна?!
На нього чекала поразка на всіх фронтах.
Пельмені в нього злипалися в одну грудку, і їсти їх було неможливо.
Брудні сорочки накопичувалися, і він уперше за сорок років став перед пральною машиною, наче перед космічним кораблем, не розуміючи, куди сипати порошок.
Він шукав підтримки ззовні. Зателефонував дядькові Віті.
— Вона влаштувала мені страйк, — поскаржився він, — виручай, друже.
Ну, той виручив його раз-другий, запросив, нагодував.
А потім тітка Валя сказала як відрізала:
— А з якого це дива я чужого чоловіка годуватиму? Він дружину не цінував, ставився до неї як до меблів, то нехай тепер пожинає те, що посіяв.
Зрештою він здався.
Мама розповідала, що одного вечора батько довго сидів на кухні перед своєю підгорілою яєчнею, а потім прийшов до неї і сказав:
— Клаво… — пробурмотів він, опускаючись поруч із нею на диван. — Я… це… Я винен. Я… більше не буду при них розпускати язика. І взагалі не буду. Ти чуєш?
— М-м-м…
— Клаво… Ти це… Ти пробач мені, будь ласка. Добре? Я поводився з тобою не по-людськи. Пробач…
Мама довго мовчала.
— Що, не виходить самому? — мовила вона нарешті.
— Не виходить… — відгукнувся батько. — Нічого не можу без тебе. Ні яєчню посмажити, ні…
Він не договорив і з пригніченим виглядом замовк.
З того часу минуло чимало часу. Мама пробачила батькові. Однак тепер вона не мовчить.
Але й батько більше не намагається її принизити. Навпаки, під час застіль каже так:
— Це Клавдія напекла, моя кохана дружинонька. Золоті в неї ручки…
А всі їдять і хвалять.
