Три роки мати оплачувала рахунки сина, поки не побачила їхню покупку.
— На які гроші цей банкет, дітки?…
…У коридорі з гуркотом відчинилися вхідні двері. Зі сходового майданчика долинув радісний галас.
Ніна кинула кухонну ганчірку на край раковини й вийшла з кухні. Спина звично заніміла після довгого готування.
На порозі стояв її син Данька. Обличчя червоне від морозу, куртка розстебнута, в очах — шалений захват від підготовленого сюрпризу.
Поруч переминалася з ноги на ногу Аліна, його дружина. Вона смикала край модного об’ємного шарфа й задоволено мружилася, передчуваючи ефект.
— Мамо, подивись у вікно!
— Швидше! — підтакувала невістка.
Ніна мовчки пройшла до кімнати й відсунула край важкої штори.
Біля під’їзду, перекривши половину вузької дворової дороги, стояв величезний білий кросовер. Машина блищала так, ніби її щойно натерли маслом. На дзеркалі бовталася безглузда червона стрічка.
— Чия це краса?
Ніна примружилася, роздивляючись блискучі диски. На сусідній лавочці вже зібрався консиліум із пенсіонерок.
— Наша!
Данька з гордістю випнув груди. Він підійшов до вікна й став поруч із матір’ю, мало не притискаючись носом до скла.
— Купили?
— Взяли! Прямо з автосалону викотили.
Аліна скинула чоботи просто посеред передпокою і прошльопала босоніж по старому лінолеуму до кухні.
— Він новенький, Ніно Василівно. Там шкірою пахне так, що голова паморочиться. Ви б бачили, як на нас сусіди дивилися, коли ми паркувалися!
Ніна відпустила штору й повільно повернулася до сина.
Три роки тому вона пустила молодих у свою другу квартиру — ту саму хрущовку, що дісталася від бабусі.
Угода була залізна: живуть безкоштовно, комунальні послуги Ніна оплачує сама, а Данька з Аліною наполегливо збирають гроші на початковий внесок за іпотеку, щоб через пару років переїхати у власне житло й звільнити площу.
Ніна планувала здавати ту квартиру, щоб мати доплату до пенсії.
— На які гроші банкет, дітки?
Данька перестав усміхатися. Захоплений блиск в очах трохи потьмянів.
— Ви ж на квартиру відкладали.
Аліна невдоволено скривила губи. Вона сіла на табурет біля столу й схрестила руки на грудях. Свіжий манікюр блиснув у світлі кухонної лампи.
— Ой, Ніно Василівно, ви вічно все псуєте! Вічно вам треба настрій зіпсувати.
— Я поставила просте запитання.
— Іпотека — це кабала на всю молодість. Жити треба зараз, — Аліна підняла підборіддя. — А машина — це статус.
Даньці соромно їздити на маршрутках через роботу. Він спілкується з серйозними людьми, там усі на нормальних тачках.
— В автосалоні кредит схвалили, мамо, — син швидко пройшов на кухню слідом за матір’ю. — Без першого внеску. Там була шалена акція, ми просто не могли такий шанс упустити. Машина — звір, повний привід.
Ніна сперлася на край кухонного гарнітура.
— Які ж ви молодці. Акція у них. А скільки тепер платіж?
Данька завагався й потер стильну, явно салонну щетину на підборідді.
— Чимало.
— Чимало — це скільки? Половина твоєї зарплати? Більше?
За стіною глухо загудів телевізор у сусідів. Данька втупився в підлогу.
— Ну, майже вся моя офіційна частина. На п’ять років розтягнули. Зате машина своя, нова, не розвалюється.
Ніна відчула, як до горла підкочує глухе роздратування. Три роки вона відмовляла собі в поїздці до санаторію. Три роки економила на продуктах, вишукуючи акції в супермаркетах.
Усе заради того, щоб оплачувати рахунки за дві квартири, поки діти «накопичують».
— І де ви ці гроші на життя збираєтеся брати?
— Ну, мамо… — Данька зробив крок уперед і улесливо подивився матері в очі. — Нам тимчасово буде скрутно. Лише рік потерпіти. Допоможеш?
— Чим допоможу?
— Ну, внески частково поки що ляжуть на тебе. Або хоча б страховку оплатиш. Там КАСКО обійшлося в шалені гроші, у нас ні копійки не залишилося.
Син розвів руками, ніби пропонував найочевиднішу річ на світі.
— У тебе хороша пенсія, зарплата на виробництві. Накопичення є, я ж знаю. Ми ж сім’я! Ти ж мати!
Аліна кивнула на знак згоди. Вона поправила волосся, зібране у тугий хвіст на маківці, і жалісно поглянула на свекруху.
— Ми просто не зможемо зараз викласти такі суми, Ніно Василівно. Нам потрібно розвиватися. А ви все одно тримаєте гроші в банку, інфляція ж їх з’їсть.
— Розвиватися? За мій рахунок?
— Дані обіцяють хорошу посаду. Йому статусна машина життєво необхідна. А через рік ми самі почнемо платити. Чесно-чесно.
Ніна мовчки дивилася на цю парочку, чудово пам’ятаючи точно такі самі порожні обіцянки щодо іпотеки три роки тому.
Дорослі люди: двадцять вісім років одному, двадцять п’ять — іншій. Стоять на чужій кухні й, і оком не змигнувши, пропонують оплачувати їхні кредити за шматок заліза у дворі.
— Давайте порахуємо, бізнесмени, — Ніна випрямилася. — Ось цей ваш шалений платіж — це лише кредит. А бензин? А зимові шини?
Ви бачили ціни на колеса для таких сараїв? — вона загнула палець. — А страховка на наступний рік? А ТО проходити в офіційних дилерів?
— Мамо, ну ми це якось самі потягнемо… — Данька винувато шморгнув носом, але дивився вже з викликом.
— Тобто кредитну кабалу тягну я, а на бензин ви самі наскребете? Яка шляхетність! — Ніна мимоволі підвищила голос. — Молодці. Дуже престижне рішення.
Просто браво. Значить, збирати гроші на власну квартиру вам було важко, а платити за чужу розкіш я маю?
— Ви ж обіцяли допомогти! — раптом випалила Аліна, аж задихнувшись від обуреної образи. — Самі на весіллі казали, що для єдиного сина нічого не шкода! Усі чули! Такий тост виголошували!
— Я обіцяла допомогти з житлом, — відповіла Ніна. — І я допомагаю. Ви три роки живете в бабусиній квартирі. Абсолютно безкоштовно. Ви хоч раз за цей час заплатили за воду? За світло?
— Ну, це ж залишиться в родині! — Аліна обурено розвела руками. — Це ж ваша квартира, не чужа. Ми там зробили косметичний ремонт! Ви б бачили, які ми шпалери в коридор купили. Дуже дорогі!
— Шпалери переклеїли? Дякую за небувалу щедрість. Жити там можна було й зі старими шпалерами, — Ніна уїдливо посміхнулася.
Вона вийшла з кухні, підійшла в передпокої до старого серванту й відчинила нижні дверцята. Дістала стару бляшану коробку з-під печива — важку, набиту до самих країв паперами.
Повернулася на кухню й із глухим стуком поставила її на обідній стіл просто перед носом невістки.
— Ось.
— Що це? — Аліна з огидою відсунулася від облупленої коробки, ніби звідти могла вистрибнути миша.
— Відкрий. Подивися на свій статус.
Данька нерішуче потягнув за кришку. Усередині щільними стопками лежали папірці: квитанції, чеки, роздруківки з банківського додатка. Усе акуратно скріплено гумками за місяцями.
— Це ваші «копійки», — Ніна тицьнула пальцем у стопку. — За тридцять шість місяців. Місяць за місяцем.
— У якому сенсі? Навіщо ти це сміття зберігаєш? — син здивовано кліпнув очима.
— У прямому сенсі, Данько. Світло, вода, опалення, капітальний ремонт, вивіз сміття, домофон, — Ніна перелічувала, дивлячись прямо на нього. — За три роки там набігла дуже солідна сума.
Цілий статок, якщо скласти все до купи разом. На хорошу вживану машину точно вистачило б.
— Ніно Василівно, це вже не смішно, — процідила невістка. — Ви ж самі тоді сказали, що берете комунальні витрати на себе! Самі зголосилися! Сказали: «Збирайте, діти, я допоможу».
— Брала. Допомагала, — Ніна кивнула. — Поки ви нібито збирали на іпотеку. Але раз ви раптово назбирали на нову машину і вам терміново знадобився статус, значить, режим жорсткої економії закінчився. Значить, вирішили погратися в багатіїв, розкидаючись грошима з банку.
— Мамо, ну ти чого починаєш? — Данька нервово ковтнув слину. — Ми ж домовлялися по-людськи. Я ж твій син.
— Домовлялися, — знову кивнула Ніна, не підвищуючи голосу. — А тепер правила змінюються. Раз у вас є гроші на такі машини, значить, за світло й воду у вашій квартирі платитиме дядько Боря з першого поверху? Чи ви думали, що це само собою з повітря оплачується?
— Та там самі копійки порівняно з машиною! — вискнула Аліна.
— Ось і чудово, — Ніна крижаним тоном обірвала її. — Це копійки, беріть і сплачуйте. Самі. Зі своєї кишені.
Квитанція за цей місяць уже лежить у поштовій скриньці. Можете забрати її на зворотному шляху.
— Ви нас на вулицю виганяєте? Тільки тому, що ми вирішили порадіти? — Аліна підхопилася з табуретки, очі злобно блиснули.
— Навіщо на вулицю? Живіть далі. Квартира моя, орендну плату я з вас поки що не вимагаю. Але лічильники тепер повністю на вашому рахунку.
І інтернет свій самі оплачуйте. Я завтра провайдеру подзвоню, договір на Даньку переведу.
— Мамо, ти що, рідним дітям комунальні виставляєш? — Данька почервонів. — У нас справді ні копійки вільної немає! Ми всі заощадження на страховку витратили! Нам до зарплати ще два тижні жити!
— Ні копійки? — Ніна поглянула на сина суворим поглядом. — А кросівки на тобі нові звідки? Фірмові, дорогущі. Я такі у вітрині торгового центру бачила, у мене половина пенсії на них пішла б.
Вона перевела погляд на невістку.
— Аліно, у тебе щотижня свіжий манікюр. Різні кольори, якісь стрази. Нарощені вії. Брови зроблені. Пальто з нової колекції у коридорі висить. — Ніна загнула ще один палець. — Ви ж минулого року на морі були два тижні. У самий сезон.
На доставку їжі щодня витрачаєтеся. Мені тітка Валя, ваша сусідка, всі вуха прожужжала: кур’єри з жовтими сумками до вас у двері стукають частіше, ніж листоноші пошту носять!
— Нам що, святим духом харчуватися?! Ми працюємо, ми втомлюємося! — огризнулася невістка. — Я після роботи батрачити біля плити не наймалася!
Зараз усі нормальні люди замовляють готову їжу! Ми не в кам’яному столітті живемо, щоб порожні макарони жувати!
— Чудово, — Ніна спокійно схрестила руки. — Значить, базові потреби ви собі забезпечили: доставки, вії, престижна машина.
А я, виходить, буду ваше гарне життя оплачувати? Буду акції на крупу вишукувати, щоб ви на білому танку каталися? Ні, мої дорогі. Лавочка закрилася.
— Та ти просто заздриш! — гаркнув Данька й нервово вихопив ключі від машини з кишені куртки.
— Слова обережніше вибирай, — Ніна й не ворухнулася. — І ключі не кидай. Тобі за цю залізяку ще п’ять років банку виплачувати. Бережи нерви.
Аліна гарячково поправила волосся, її обличчя перекосилося від образи.
— Ходімо, Даня. Нам тут явно не раді. Свої копійки рахують, чужому щастю заздрять!
Вона кинула на свекруху нищівний погляд.
— Для сина пошкодувала! Ми ж до вас із радістю прийшли, поділитися хотіли! А ви нам старі квитанції в обличчя тикаєте!
— Пошкодувала. І квитанції сунула, — спокійно підтвердила Ніна. — Ідіть. І про папери в ящику не забудьте. Завтра двадцять восьме число, час передавати показання лічильників. Вода там холодна й гаряча.
Данька злісно штовхнув килимок біля порога. Двері зачинилися з такою силою, що в передпокої блимнула лампочка.
Ніна підійшла до столу, мовчки прибрала стопки чеків назад у бляшанку, віднесла коробку до серванту й зачинила дверцята.
На душі було напрочуд спокійно — жодної провини вона не відчувала. За що боролися, на те й напоролися.
Минув місяць.
Ніна поверталася з ринку. Пакети з картоплею та морквою важко тягнули плечі. Погода зіпсувалася, сипав дрібний колючий сніг.
На зупинці біля аптеки, змерзла, закутуючись у модне світле пальто, стояла Аліна. Поруч тупцював Данька.
Ніна не стала ховатися чи спостерігати здалеку. Вона впевнено пройшла прямо повз них, шарудячи своїми пакетами.
Данька поспішно відвернувся, вдавши, що дуже зайнятий телефоном, а невістка гордо втупилася в облущений стовп.
Білосніжний кросовер, мабуть, так і стояв під вікнами хрущовки. Статус — така собі дорога річ.
А Ніна, минувши автобусну зупинку, вперше за три роки рішуче звернула до пекарні й купила собі цілу коробку еклерів.
