— Вікторе Павловичу, я правильно почула? Ви подарували дачу й машину Сергію? — Наталя навіть підвелася з-за столу, за яким святкували ювілей свекра.
— А що це ти здригнулася, крила розпушила?! Тебе це взагалі не повинно стосуватися. Ти в нашій родині ніхто. Чужий елемент, можна сказати.
— Що?! Це я чужа?!…
…До ювілею свекра Наталя й Андрій почали готуватися заздалегідь.
Наталя підібрала для нього дорогий спінінг. Віктор Павлович мріяв про нього років п’ять, але здоров’я не дозволяло навіть думати про риболовлю.
— Тепер, нарешті, все позаду, — Наталя посміхнулася чоловікові.
Вона щиро раділа, що у свекра все налагодилося, адже й її заслуга в цьому була чимала.
Свекруха часто повторювала, гладячи невістку по руці:
— Що б ми без тебе робили, донечко. Ось і не своя кров, а як рідна.
У день ювілею Наталя приїхала раніше, щоб допомогти накрити стіл. До цього вона тиждень прибирала квартиру, а у вітальні навіть шпалери переклеїла.
— У вас починається друга молодість, отже, і жити треба в оновленому домі, — казала вона.
Наталя спеціально взяла відпустку на роботі, щоб допомогти батькам чоловіка з підготовкою.
— Які там пляжі?! — відмахнулася вона, коли подруга запросила її з собою на море по гарячій путівці. — У мого свекра ювілей. А ти знаєш, вони без мене ніяк.
Заради такої нагоди приїхав і старший син Віктора Павловича та Клавдії Матвіївни — Сергій. Щоправда, без дружини: Марина залишилася вдома з дитиною.
— Кінець навчального року. Куди їм їхати, — пояснив він відсутність дружини.
Сергій давно мешкав у столиці, розбудовував власний бізнес. Там одружився, там народився син Павло, названий на честь прадіда. Павлусь саме закінчував перший клас.
Коли всі сіли за стіл, свекор підвівся й постукав виделкою по келиху, привертаючи увагу:
— Я дуже радий, що нарешті за цим столом зібралася вся наша велика родина. І сьогодні, у день свого сімдесятиріччя, я вважаю, що треба дивитися в майбутнє.
Я прийняв рішення: дачу й машину я дарую своєму старшому синові Сергію. Тримай, — свекор простягнув синові папку з документами. — Щоб потім не було жодних непорозумінь.
— Що?! Ви оформили дарчу на дачу й машину на Сергія? — Наталя аж підвелася від несподіванки.
— А чого це ти здригнулася?! Тебе це взагалі не стосується. Ти в нашій родині — чужий елемент.
— Що?! Це я чужа?! Клавдіє Матвіївно, ви теж так вважаєте?! — Наталя поглянула на свекруху, але та, опустивши очі, зосереджено колупала виделкою червону квітку на лляній скатертині.
— Ой, у мене ж пиріг у духовці! — свекруха поспішно підхопилася й із незвичайною для її віку спритністю зникла на кухні.
— Андрію, ти чув, що щойно сказав твій батько?
— А що? У якомусь сенсі він має рацію. Ти лише моя дружина.
— Сідай, — наказав Віктор Павлович і кивнув у бік стільця. — Сергій — мій старший син, продовжувач роду. А ви з Андрієм і так добре влаштувалися.
Келих із соком завмер у руці Наталі. Вона опустилася на стілець, відчуваючи, як усередині щось тихо, але безповоротно руйнується.
— Повторіть, будь ласка, — тихо попросила вона.
Свекор подивився на невістку майже ласкаво, як на дитину, яка не розуміє очевидного:
— Наталю, ти ж розумна жінка. Дача — це родове гніздо. Сергій його й отримає. І машину також.
— Але ж ви обіцяли переписати дачу на Андрія!
— Ви ж з Андрієм у квартирі живете, чого вам ще треба?!
У цей час Андрій, не піднімаючи очей, наполегливо вивчав вміст своєї тарілки.
П’ять років. П’ять років щовихідних Наталя приїжджала до цього будинку. Готувала, прала, прибирала.
Коли у Клавдії Матвіївни стався інсульт, вона кинула роботу й сиділа з нею ночами. Коли Віктор Павлович після інфаркту лежав нерухомо — міняла йому пелюшки, годувала з ложечки й вмовляла не здаватися.
А їхній рідний Сергійко в цей час «будував бізнес» і лише раз на місяць дзвонив по телефону.
Наталя повільно поставила келих на стіл.
— Вікторе Павловичу, ви ж обіцяли. П’ять років тому, коли ми з Андрієм тільки одружилися, ви казали: якщо ми допомагатимемо, дача буде нашою.
Свекор пирхнув:
— Обіцянки?! Життя змінюється, Наталю. Ось ти взяла й рік тому народила нам онучку замість онука. А в Сергія — син, продовжувач династії. Наше прізвище житиме віками!
— Яке прізвище? Овсякови, чи що? — Наталя не змогла стримати гіркого сміху.
Її завжди дивувало, як свекор із чоловіком пишаються прізвищем, ніби вони родовиті дворяни.
— Не смій сміятися! Це рід, розумієш?! Сергію потрібне гніздо. А ви й у твоїй двокімнатці чудово живете.
Сергій, який сидів навпроти, задоволено жував шашлик і кивав, перегортаючи сторінки документів.
Наталя поглянула на чоловіка:
— Ти знав?
Він зітхнув, не піднімаючи очей:
— Наталю, давай потім поговоримо.
— Ні. Давай зараз. При всіх.
Голос у неї тремтів вже не від образи, а від люті, що накипала всередині.
— Ти знав, що твої батьки збираються віддати все твоєму братові?
Андрій почервонів. За столом зависла важка тиша.
— Ну, тато натякав місяць тому. Але ми ж не злидні переживаємо. У нас є квартира.
— У мене є квартира! Вона дісталася мені від бабусі. А в тебе є лише прізвище. Як там? Овсяков. Точно, — Наталя всміхнулася.
— Наталю, припини! — гримнув свекор, підводячись. — Сідай й не псуй мені свято.
— Не псувати свято?! Добре.
Наталя встала. Ноги були ватяними, але спина — випрямленою.
— Знаєте що? Ви маєте рацію. Продовжувач династії — це важливо. Відсьогодні у вашій родині я буду по-справжньому чужим елементом.
Клавдіє Матвіївно, Вікторе Павловичу, тепер усе чесно. Більше жодної допомоги від мене не чекайте. Ані прибирання, ані готування, ані нічних чергувань.
Сергій тепер у вас головний — продовжувач династії. Ось нехай він зі своєю дружиною коло вас і бігає.
Клавдія Матвіївна зблідла, ледь не впустивши пиріг, який щойно принесла з кухні:
— Наталочко, що ти собі дозволяєш?! Ми ж старі люди! Ти зобов’язана про нас піклуватися. Це не обговорюється, така вже доля всіх невісток!
— Старі й дуже розважливі, — спокійно відповіла Наталя. — Але зі мною ви прорахувалися. Ви п’ять років користувалися мною як безкоштовною доглядальницею, прибиральницею та кухаркою.
А тепер усе віддаєте старшому синові? Чудово. Значить, він і його дружина тепер дбатимуть про вас. Марина ж теж невістка, правда? Андрію, тобі є що сказати?
— Наталю… Не загострюй ситуацію. Мама й тато мають рацію. Ми мусимо їм допомагати. Сергій із дружиною далеко, а ми тут, поруч.
— Ми?! Чому ж допомагала одна я? А ти завжди був зайнятий — чим завгодно, тільки не власними батьками.
Заради того, щоб тобі залишили дачу й у тебе був свій куточок, я п’ять років гарувала, аби почути від тебе «не загострюй», а від твого батька — що я чужа?
А ви ж, Клавдіє Матвіївно, називали мене донькою… — Наталя похитала головою. — Я ж вам вірила.
Думаю, буде справедливо, якщо продовжувач династії Сергій разом із дачею та машиною отримає й усю турботу про батьків. Раз ви подарували йому дачу й машину, нехай забирає й усе інше.
— Наталю, сядь і вибачся перед моїми батьками та гостями за цю сцену! — в Андрія несподівано прорізався командний тон.
— Ні, Андрію, не сяду і тим більше не вибачуся. Мені немає за що вибачатися. Це твої батьки при всіх назвали мене чужою.
Я подаю на розлучення. Доньку забираю. Тож збирай свої речі й виїжджай з квартири «приживалки».
Андрій підхопився:
— Ти це через дачу, чи що?!
— Не через дачу, — Наталя подивилася чоловікові прямо в очі. — Через те, що я для вашої родини завжди була чужою. Зручною, але чужою. А я більше не хочу бути зручною.
Вона розвернулася й, гордо піднявши голову, попрямувала до виходу.
Наступного дня Наталя подала на розлучення.
Клавдія Матвіївна дзвонила щодня. Спочатку кричала й називала її невдячною егоїсткою. Через місяць почала плакати в слухавку:
— Наталонько, приїжджай, я без тебе не справляюся…
Віктор Павлович увесь цей час мовчав. Лише через три місяці він сказав синові:
— Даремно ми так вчинили. Вона була хорошою людина.
Сергій спочатку радів подарункам. Але коли батьки почали дзвонити йому по п’ять разів на день, почав лютувати:
— Я не наймався до вас у няньки! — гарчав він у слухавку.
Його дружина Марина відрізала одразу:
— Це твої батьки, ти ними й займайся.
Андрій спочатку злився й звинувачував Наталю в зраді. І у суді прямо заявив:
— Ти просто eгoїстка!
Але коли йому самому довелося возити батька до лікарні, вислуховувати нескінченні скарги матері й розв’язувати їхні побутові проблеми, він почав змінюватися.
Через чотири місяці він прийшов провідати доньку — тихий, постарілий.
— Я все зрозумів. Ти мала рацію, — сказав він.
Наталя мовчки кивнула. Але назад його вже не прийняла.
