— Або вона позбудеться цієї кішки, або я сама скасую це весілля! — заявила майбутня свекруха…
…Валерія знайшла її кошеням під аркою сусіднього двору — мокрою, галасливою, впертою. Назвала Алісою. Просто так, без особливої причини.
Ім’я підійшло: кішка виросла незалежною, з характером, звикла сама вирішувати, де спати й кого до себе підпускати.
Десять років вони жили удвох у двокімнатній квартирі на четвертому поверсі — житло належало Валерії, воно було куплене в іпотеку й виплачене ще три роки тому.
Аліса знала кожен куточок: облюбувала підвіконня над батареєю, вимагала вечерю рівно о сьомій і могла годинами сидіти поруч, поки господиня працювала за ноутбуком.
Валерія не уявляла вечора без цього теплого сірого клубочка поруч.
Ілля з’явився в її житті чотири роки тому — познайомилися через спільних друзів, довго листувалися, потім почали зустрічатися.
Він був спокійним, трохи повільним в ухваленні рішень, зате надійним — так, у всякому разі, здавалося Валерії перші три роки.
Алісу Ілля прийняв без зайвих слів. Кішка, щоправда, його не надто любила: йшла в іншу кімнату, коли він приходив, і поверталася лише вночі.
Але це нікого не бентежило. Ілля іноді приносив їй ласощі, чухав за вухом, а вона терпіла це з виглядом глибокої поблажливості.
Пропозицію Ілля зробив у листопаді, у кав’ярні неподалік від дому. Валерія погодилася.
Вони почали планувати весілля на наступну весну — обирали ресторан, розсилали списки гостей, шукали обручки. Усе йшло своєю чергою. Доти, доки в справу не втрутилася Лідія Геннадіївна.
Мати Іллі жила в сусідньому районі, у власній квартирі. Приїжджала нечасто — три-чотири рази на рік, на свята або якщо траплявся якийсь привід.
Валерія ставилася до неї нейтрально: не подружилися, але й не конфліктували.
Лідія Геннадіївна була охайною жінкою, говорила виважено, завжди з напівусмішкою. І мала вона алергію на котів — справжню, з почервонілими очима та нежиттю.
Щоразу після візиту вона скаржилася Іллі по телефону, що їй погано, що пів дня потім чхає.
Валерія старалася. Перед приїздом Лідії Геннадіївни ретельно прибирала квартиру, провітрювала кімнати, зачиняла кицю на кухні.
Але шерсть — це шерсть. Вона всюди: у дивані, на килимі, між подушками.
Алергія проявлялася не через присутність кішки, а через саме повітря в квартирі. Лідія Геннадіївна це знала і Валерії не казала — казала Іллі.
Ілля переказував Валерії. Жінка слухала, кивала й нічого не змінювала, бо змінювати було нічого.
Спочатку це були просто розмови. Ілля приходив увечері, сідав на диван, Аліса одразу ж влаштовувалася поруч, а він ніби між іншим починав:
— Мама знову дзвонила. Каже, після останнього візиту три дні сльозилися очі.
— Я все прибрала перед її приходом, — відповідала Валерія.
— Ну так, я розумію. Просто… ти ж знаєш, у неї така реакція.
— Знаю. І що ти пропонуєш?
Ілля мовчав, крутив телефон у руках. Аліса дивилася на нього жовтими очима й демонстративно позіхала.
Потім розмови стали конкретнішими. Лідія Геннадіївна, за словами Іллі, сказала, що хотіла б приїжджати після весілля частіше, допомагати молодим.
Що для неїважливо почуватися частиною родини. Та що з кішкою це неможливо.
— Частіше — це скільки? — запитала Валерія.
— Ну, може, раз на тиждень.
— Раз на тиждень, — повторила Валерія. — Ні.
— Що «ні»?
— Ні, Аліса нікуди не переїде.
Ілля знову мовчав. Він взагалі в такі моменти замовкав — удавав, що тема вичерпана, перемикався на інше, а потім через кілька днів повертався до неї з нового ракурсу.
Зима перейшла у лютий, і візити Лідії Геннадіївни стали траплятися частіше. Вона приїжджала під різними приводами — то привезти щось, то допомогти з підготовкою до весілля, то просто «проїжджала повз».
Антигістамінні приймала заздалегідь, трималася, але щоразу, йдучи, кидала щось на кшталт:
— Все одно якось важко тут дихати. Не знаю, як ви взагалі живете.
Валерія відповідала ввічливо. Зачиняла за нею двері й ішла на кухню, де Аліса вже чекала, сидячи біля миски з виглядом істоти, яка все чула й мала власну думку.
На початку березня Лідія Геннадіївна приїхала в суботу після обіду. Ілля був удома.
Вони пили чай на кухні, розмовляли про весілля — про ресторан, меню, кількість гостей.
Аліса спочатку пішла до спальні, але потім все ж вийшла, пройшла через кухню й влаштувалася на своєму улюбленому місці на підвіконні.
Лідія Геннадіївна поглянула на неї та дістала хустку.
— Ілюшо, ти розмовляв із Валерією?
— Про що, мамо?
— Ну, про кішку. Ви ж скоро одружитеся, почнеться нове життя. Треба все вирішувати.
Валерія поставила чашку на стіл.
— Лідіє Геннадіївно, ми нікуди не переїжджаємо. Ілля переїде до мене. Квартира моя, тут ми й будемо жити.
— Так, я розумію, — Лідія Геннадіївна кивнула з тією самою напівусмішкою. — Просто… ти ж розумієш мою ситуацію. Я не можу приходити до сина в дім і задихатися там.
— Я розумію, — спокійно відповіла Валерія. — Тому ви приймаєте ліки. Я прибираю перед вашим приїздом. Цього достатньо.
— Ліки — це не лікування.
Лідія Геннадіївна говорила м’яко, майже ласкаво, що чомусь дратувало сильніше, ніж якби вона підвищила голос.
— Мені просто хотілося б, щоб у домі мого сина мені було комфортно. Хіба це багато — просити?
— Кішка живе тут десять років, — сказала Валерія. — Це її дім.
— Її дім… — Лідія Геннадіївна ледь підняла брови. — Котячий? Валеріє, ти сказала «її дім» про кішку.
— Так. Саме так. Все вірно.
Лідія Геннадіївна поглянула на сина. Ілля потер перенісся й сказав:
— Давайте зараз не будемо про це. Весілля через два місяці, усі нервують…
— Ілле, — Валерія поглянула на нареченого. — Ти хочеш щось сказати по суті?
— Ну… Може, просто подумати про це? Якось же треба знайти компроміс.
— Компроміс — це коли обидві сторони поступаються, — Валерія поставила чашку в мийку. — Я не поступаюся в цьому питанні.
Лідія Геннадіївна поїхала. Ілля після її від’їзду довго ходив по квартирі, потім сів поруч із Валерією і сказав, що мама просто хвилюється, що це без лихого наміру, що вона звикне.
Валерія його вислухала. Нічого не відповіла. Увімкнула телевізор. Аліса застрибнула до неї на коліна й замурликала. Валерія поклала руку їй на спину.
Квітень приніс нову хвилю. Лідія Геннадіївна змінила тактику — більше не приїжджала особисто, зате дзвонила Іллі кожні два-три дні.
Валерія знала про ці розмови лише тому, що Ілля завжди йшов із телефоном в іншу кімнату й повертався звідти з тим особливим виразом обличчя, який з’являвся лише після розмов із матір’ю.
— Знову? — запитувала Валерія.
— Просто поговорили, — Ілля знизував плечима.
— Про Алісу?
Мовчання було відповіддю.
Одного вечора, коли вже обговорювали деталі запрошень, Ілля знову порушив цю тему. Обережно, з паузами.
— Слухай, а може, вона просто поки що поживе у твоєї мами? Тимчасово. Поки все владнається.
— Ні.
— Ну, Леро, це ж кішка.
Валерія повернулася до нареченого.
— Вона — не «це». Вона — Аліса. І нікуди вона не поїде. Ні до мами, ні в притулок, ні в інше місце. Це мій дім. Моя кішка. Ти це знав, коли пропонував мені вийти за тебе.
Ілля знову замовк. Опустив очі, взяв телефон. Валерія дивилася на нього й думала, коли саме він перестав бути тією людиною, яка сама вирішує, що думати.
Наприкінці квітня Лідія Геннадіївна знову приїхала — без попередження, у середу після роботи. Ілля був удома. Валерія теж щойно прийшла.
Лідія Геннадіївна зняла пальто, пройшла до вітальні й без зайвих слів сказала:
— Валеріє, нам треба поговорити серйозно.
Дівчина поставила сумку на тумбочку. Пройшла до вітальні, стала біля вікна.
Аліса сиділа на підвіконні поруч і дивилася на гостю з тим незворушним інтересом, з яким зазвичай спостерігала за голубами.
— Слухаю вас, Лідіє Геннадіївно.
— Весілля через шість тижнів, — почала мати нареченого, опускаючись на диван. Спину тримала прямо, руки склала на колінах. — Ми так ні до чого й не дійшли з цим питанням. Я не можу вдавати, що проблеми немає. Тому кажу прямо.
Ілля стояв у дверях між вітальнею та коридором. Не заходив і не йшов.
— Говоріть, — мовила Валерія.
— Або ти знайдеш для кішки інший дім, — Лідія Геннадіївна подивилася просто на неї, — або я сама скасую весілля. Це не погроза. Це умова.
У вітальні стало дуже тихо. Десь за вікном проїхала машина. Аліса нашорошила вуха.
Валерія кілька секунд дивилася на Лідію Геннадіївну, а потім повільно перевела погляд на нареченого.
— Ілле, ти це чуєш?
— Леро, мама має рацію, що… — почав Ілля.
— Ні, зачекай. — Валерія підняла руку. — Я запитала: ти чуєш, що щойно сталося? Ця жінка прийшла до мого дому й поставила мені умову. Мені. У моєму домі.
— Ну, вона ж не зі зла…
— Зі зла чи ні — неважливо. — Валерія схрестила руки на грудях. — Важливо інше. Що ти збираєшся з цим робити?
Ілля переступив з ноги на ногу. Подивився на матір, потім на Валерію.
— Леро, алергія — це серйозно. Якщо мама не зможе до нас приходити…
— То що?
— Ну… це ж родина. Не можна так.
Валерія кілька секунд мовчала.
— Зрозуміло, — сказала вона нарешті.
Лідія Геннадіївна визнала цей момент слушним і знову втрутилася:
— Валеріє, ти молода розумна жінка. Ти ж розумієш, що після весілля пріоритети змінюються. Кішка — це тварина.
Родина — це люди. Можна ж віддати її в добрі руки, через оголошення. Їй знайдуть гарний дім.
— Лідіє Геннадіївно, — Валерія говорила рівно, не підвищуючи голосу. — Кішка живе тут десять років. Це її дім. Я не віддам її через оголошення, не відвезу до мами, не влаштую в притулок. Нікуди. Це не обговорюється.
— Але ти розумієш, що тоді…
— Я все розумію, — перебила Валерія. — І тепер хочу зрозуміти і почути дещо від Іллі.
Наречений нарешті увійшов до кімнати. Сів на край крісла, склав руки.
— Ілле, — Валерія повернулася до нього. — Ти дорослий чоловік. Через шість тижнів ми мали б одружитися. Отже, ти повинен вміти ухвалювати рішення самостійно. Без мами. Тож скажи мені зараз — ти на чиєму боці?
Питання зависло в повітрі. Ілля підвів погляд, потім знову опустив.
— Леро, я розумію твої почуття. Але алергія — це медичний факт. Це не примха. Якщо мама не зможе приходити до нас додому…
— Значить, не зможе, — сказала Валерія. — Це її проблема, не моя.
— Це моя мати!
— А це моя квартира. І моя кішка. І моє життя.
Лідія Геннадіївна гучно видихнула:
— Ось саме так ти й будуватимеш сім’ю? Ставитимеш тварину вище за людей?
— Я ставлю себе вище за чужі ультиматуми, — спокійно відповіла Валерія.
— Чужі? — Лідія Геннадіївна встала. — Я чужа? Мати твого нареченого — чужа?
— У цьому домі — так. Тут господиня — я.
Ілля став між ними, підняв руки:
— Стоп. Давайте заспокоїмося. Треба знайти компроміс.
— Компроміс — це коли поступаються обидві сторони, — сказала Валерія. — Я вже казала це раніше. Що пропонуєш ти?
Ілля відкрив рота. Закрив. Подивився на матір.
І Валерія побачила цей погляд. Не вперше за чотири роки, але вперше так виразно.
Він шукав у неї підказки. Тридцятидворічний чоловік стояв посередині кімнати й чекав, що мама скаже, що думає.
Щось усередині Валерії стало на своє місце. Не клацнуло — просто тихо влаштувалося так, як влаштовується книга, коли її нарешті ставлять на потрібну полицю.
— Знаєш що, Ілля, — промовила Валерія. — Мені не потрібен компроміс. Мені потрібна відповідь. Одна, чітка, твоя. Не зважаючи на маму. Ти можеш її дати?
Пауза була довгою.
— Леро, здоров’я — це серйозно, — повторив Ілля. — Кішці можна знайти…
— Досить.
Валерія подивилася на руку, на якій була обручка. Зняла її — без театральності, просто взяла й зняла. Поклала на столик біля дивана.
— Що ти робиш? — Ілля зробив крок уперед.
— Те, що треба було зробити раніше. Поки не стало гірше.
Лідія Геннадіївна подивилася на каблучку, потім на невістку. В очах читалося щось схоже на розгубленість — вочевидь, вона не очікувала такого повороту.
— Валеріє, не хвилюйся, — промовила мати нареченого вже іншим тоном. — Ми просто розмовляємо.
— Ні, — Валерія похитала головою. — Ви мені щойно пояснили, як буде влаштоване моє подальше сімейне життя.
Хто ухвалюватиме рішення. Хто приходитиме без попередження й висуватиме умови. Ілля мені це щойно підтвердив. Дякую за ясність.
— Леро, ти перебільшуєш, — сказав Ілля. — Це одне питання, про кішку, це не…
— Про кішку — сьогодні. — Валерія поглянула на нареченого. — Про ремонт — завтра. Про те, де святкувати, — післязавтра.
Ти щоразу дивитимешся на маму, перш ніж відповісти мені. Я не хочу такого життя. Ні з тобою, ні з кимось іншим.
Лідія Геннадіївна випрямилася:
— Це обурливо! Ти відмовляєшся від весілля через кішку?
— Я відмовляюся від весілля, бо наречений не вміє ухвалювати рішення без вашої допомоги. Кішка тут ні до чого.
— Та як ти…
— Лідіє Геннадіївно. — Валерія підійшла до дверей у коридор і відчинила їх. — Я прошу вас обох піти. Зараз.
Ілля не рухався. Дивився на обручку на столику.
— Леро, давай поговоримо. Без мами. Просто ми вдвох.
— Не зараз, — відповіла Валерія. — Може, взагалі не треба. Іди, Ілля.
Лідія Геннадіївна взяла сумку, пройшла повз Валерію в коридор. Ілля постояв ще кілька секунд біля дивана, потім взяв обручку зі столика — Валерія не зупиняла його — і вийшов слідом.
У дверях він обернувся:
— Думаю, ти пошкодуєш про це.
Валерія промовчала. Зачинила двері. Замок клацнув.
За дверима ще чулися голоси — Лідія Геннадіївна щось швидко й напівголосно говорила, Ілля відповідав.
Потім усе стихло. Ліфт приїхав і поїхав.
Валерія притулилася спиною до дверей, трохи постояла так. У передпокої пахло парфумами Лідії Геннадіївни — густими, важкими.
Потім пішла до вітальні. Аліса, як і раніше, сиділа на підвіконні. Подивилася на господиню так, як дивляться на людину, яка нарешті повернулася з довгої подорожі.
Валерія взяла кішку на руки. Вона не пручалася — дозволила, лише трохи посмикала хвостом. Важка, тепла, пахне шерстю й домом.
Вони постояли біля вікна удвох. За склом — квітневий двір: калюжі, перша трава вздовж бордюрів, хтось вигулював собаку біля дитячого майданчика.
Нічого особливого. Просто вечір. Просто дім.
Валерія подумала, що, може, це й правильно — краще зараз, ніж через рік чи два. Краще ось так, з кішкою на руках біля вікна, ніж потім розбирати все це по частинах, втомлена й без сил.
Аліса тихо поворухнула носом і заплющила очі. Валерія почухала її за вухом і пішла ставити чайник.
