— Навіщо платити офіціантам? Ти й сама впораєшся. Буде всього п’ятнадцять гостей, — заявив чоловік…
— П’ятнадцять гостей, не менше! — голосно говорив Віктор у телефон, крокуючи вітальнею. — Відсвяткуємо вдома, навіщо зайві витрати?
Марина стояла біля раковини й дивилася на гору тарілок після вчорашньої вечері. Готувала години три, не менше.
Віктор ходив туди-сюди з телефоном, розмахуючи вільною рукою. На краю дивана стояла чашка чаю — за день уже третя, яку він кинув абиде.
— Холодець, три види салату, щось гаряче… Маринка все організує, у неї руки ростуть звідки треба! — долинуло до неї з кімнати.
Вона мовчки перекрила кран. Витерла руки об фартух — колись яскравий, а тепер геть вицвілий, ще з весілля. Опустилася на табурет і стиснула пальці в кулаки на колінах.
Чотири роки поспіль одне й те саме. На кожне свято — стіл на дванадцять-п’ятнадцять осіб. І щоразу Віктор приймав привітання так, ніби сам усе купував, готував, влаштовував.
Вона так і просиділа за кухонним столом, поки чоловік не закінчив розмову. Згадувала минулий Новий рік: два дні біля плити, потім ще день прибирання… Під кінець спину скрутило так, що ледь розігнулася.
А Віктор увесь той вечір ходив виключно іменинником.
— Старий, ну й хата у тебе, — промовляли колеги.
— Дякую, приходьте ще. Ми завжди раді!
Десять років разом. Спочатку орендували двокімнатну квартиру, відкладали на власне житло. Квартиру зрештою купили в іпотеку — двокімнатку в новобудові на північній околиці.
Марина сама опікувалася ремонтом: їздила в будівельний магазин, вибирала плитку, контролювала робітників. Коли нарешті заселилися, здавалося, що тепер усе буде інакше.
Та інакше не вийшло…
— Марино! — Віктор з’явився у дверях кухні з блокнотом. — Я тут порахував: якщо святкувати вдома, виходить удвічі дешевше, ніж у будь-якому кафе.
Марина підвела на нього втомлений погляд. Вчора затрималася на роботі до пів на дев’яту — здавала квартальний звіт.
Сьогодні після обіду з’їздила до матері, Ніни Олексіївни — та нещодавно виписалася з лікарні й ще до кінця не одужала.
— Дешевше, — повторила вона рівним голосом. — Тому що моя праця у вартість не входить.
Віктор здивовано подивився на неї.
— Ну що це за розмови? Ти ж сама любиш готувати. І мама завжди казала: господиня тримає дім.
Марина встала й підійшла до вікна. На підвіконні засихав фікус — полити його завжди бракувало часу. За склом уже темнішало, хоча ще не було й шостої.
Вона вийшла на балкон із чашкою чаю. Розмова вибила її з колії, руки тремтіли.
Вмостилася в розкладному кріслі — купили його ще під час переїзду, збиралися вечорами сидіти удвох.
З двору долинали голоси — сусідські діти ганяли м’яча. Проходила сусідка Ольга, яка нещодавно влаштувалася на нову роботу, а її чоловік зранку відвозив дитину до садочка. Звичайне, нормальне життя.
Марина поставила чашку на перила. Подумала про дітей — вони з Віктором постійно це відкладали: спочатку іпотека, потім ремонт, потім «не на часі». Тепер їй тридцять вісім…
Щось усередині раптом перестало напружуватися. Просто відпустило — і відразу стало легше дихати.
Вона допила чай, встала й зайшла назад до квартири. Віктор дивився футбол, витягнувши ноги на журнальний столик.
— Вітю, — вона зупинилася у дверях. — Хочеш святкувати вдома — святкуй. Та я готувати не буду. Взагалі нічого.
Він поглянув на неї з дивана.
— Припини, Марино. Образилася — буває. Але ти ж не можеш мене так підставити. Ти так не вмієш.
Вона мовчала. На екрані вболівальники щось кричали.
— Ну давай, не дуйся, — Віктор повернувся до телевізора. — Усе буде нормально. Ти впораєшся, як завжди.
Марина пішла до спальні. Лягла просто в одязі, накрилася пледом. У темряві — жодних думок, лише легкість.
Вона прийняла рішення й відчувала, що вже не відступить.
…Субота, ранок. До дня народження Віктора — два дні. Марина сиділа за кухонним столом, гортала щось у телефоні. Поруч вистигала кава.
Віктор увірвався на кухню з телефоном і блокнотом — вже годину бігав по квартирі.
— Марино, скільки майонезу брати на олів’є? На п’ятнадцять чоловік три банки вистачить?
— Не знаю, — вона не відривалася від екрана. — Я ж казала, що жодної участі не беру.
— Ти серйозно?! — він грюкнув блокнотом об стіл. — Я вже домовився! Колька до нас спеціально приїжджає!
— Твої гості, твоє свято, — вона поставила чашку в мийку.
— Та ти… — він замовк, а потім усе ж випалив: — Це взагалі нормально — так кидати людину?
— Я нікуди тебе не кидаю. Просто готувати не буду.
— Куди зібралася? — він помітив, що вона взяла сумку.
— До мами. Повернуся після твого свята.
Двері зачинилися. У квартирі стало тихо.
…Неділя, пів на десяту вечора. Віктор стояв посеред кухні: на столі — пакети з супермаркетів, на плиті щось шипіло й пахло підгорілим.
Він схопив телефон і гарячково набрав номер.
— Мамо, допоможи. Завтра гості прийдуть, а я сам не встигаю нічого.
За сорок хвилин у двері подзвонили. Мати, Людмила Федорівна, і сестра Катя — обидві в домашньому одязі, обидві з торбами.
— Зовсім тебе заїздила, — пробурчала мати, відчиняючи холодильник. — Що це взагалі таке: готувати не готує, а називає себе господинею!
Катя кришила овочі на салати й тихо лаялася. Віктор сидів за столом, підперши голову руками.
Настав День народження. Перші гості вже тупцювали у передпокої, коли Людмила Федорівна, червона й захекана, виставляла на стіл нарізку.
— Ти її розбалував, Вітю, — шипіла Катя, витягаючи з духовки курку, яка місцями підгоріла.
Зібралося дванадцятеро людей. Колька, який приїхав з іншого міста, озирнувся й тихо запитав:
— А Марина де? Прихворіла?
— Поїхала до матері, — буркнув Віктор і налив по чарці. — Ну, за зустріч.
Тост завис у повітрі.
Дружина Кольки, Світлана, скуштувала оселедця під шубою й непомітно відклала виделку. Буряк виявився напівсирим та хрумтів на зубах.
— У Марини смачніше було, — прошепотіла вона чоловікові.
Віктор посміхався, пив, доливав. До дев’ятої вечора вже ледве говорив, бо язик добряче заплітався. Гості переглядалися — раніше він так не налягав на напої.
Людмила Федорівна близько десятої знесилено впала на диван:
— Усе, не встану. Посуд мийте самі.
Віктор зайшов на кухню й закляк. Гори тарілок, соус на скатертині, на підлозі — затичка від пляшки. Він сів на табурет і сперся на стіл.
З кімнати долинав сміх — гості без нього згадували якісь історії.
Він дістав телефон. Нічого… Марина не написала й не зателефонувала.
…Вівторок. Марина повернулася додому о пів на одинадцяту ранку. У передпокої — порожня пляшка біля порога, з кімнати тхнуло затхлим тютюном і чимось кислим.
У вітальні: на дивані чиясь куртка, попільничка з недопалками, склянки. На кухні — цілковитий безлад. Жирна пательня на плиті, у раковині посуд упереміш із залишками їжі, підлога липка.
Віктора вдома не було і він не брав слухавку. Марина зателефонула свекрусі.
— Він тут, — Людмила Федорівна говорила напівпошепки. — Другий день лежить. Каже, треба подумати. Марино, ну помиріться вже, будь ласка.
— Нехай думає, Людмило Федорівно, — вона поклала слухавку.
Обійшла квартиру, відкрила ноутбук, знайшла клінінгову компанію з добрим рейтингом. Зателефонувала, домовилася.
За годину приїхали двоє — з обладнанням, у формі.
— Тут години чотири роботи, не менше, — сказала старша, оглянувши кухню.
— Добре. Карткою можна розрахуватися?
Поки вони працювали, Марина сиділа на балконі. У телефоні накопичилися пропущені дзвінки від Віктора — вона їх бачила, але передзвонювати не стала…
Через два тижні. Марина сиділа на кухні з ноутбуком, коли у замку повернувся ключ. Увійшов Віктор — неголений, у пом’ятій куртці, з дорожньою сумкою.
— Привіт. Можна?
Вона кивнула, відклала ноутбук. Він пройшов до кімнати, сів на диван.
— Я думав ці два тижні, — почав він і замовк. — Ти мала рацію. Я поводився як дурень. Рахував гроші й не думав, чого тобі це коштує.
Марина дивилася на нього мовчки, не перебиваючи.
— Тепер усе буде інакше, — він потер скроню. — Мати сказала, що в «Якорі» на набережній гарно святкують. Твій день народження там відзначимо?
— Побачимо, — вона встала. — Чаю будеш?
— Буду…
Час йшов. День народження Марини святкували в «Якорі» — з офіціантами, живою музикою та краєвидом на річку.
Віктор підняв келих:
— За Марину. Яка навчила мене однієї простої речі: свято має бути святом для всіх. Включно з тим, хто його влаштовує.
Гості зааплодували. Марина посміхнулася — легко й без зусиль.
Все змінилося. З того вечора всі свята вони відзначали в ресторанах. Дорожче, так. Зате без зіпсованих вихідних, нервів та втоми.
