— Ти стала стара і товста, — кинув він, навіть не підводячи очей.
Його пальці нервово смикали «блискавку», яка огидно заскрипіла, намертво затиснувши рукав його дорогого піджака.
— Я знайшов молоду. Мені потрібне свіже дихання, драйв, а не вічне невдоволення і твій синій халат…
…Валіза, яку він витягнув з антресолей, була тією самою — старою, з пожовклими боками та заїдаючим замком.
Я дивилася на неї й мимоволі згадала нашу першу відпустку в Одесі.
Ми тоді були молоді, бідні й страшенно щасливі, тягли в цій валізі все підряд: від консервів до святкових суконь.
Я тоді сміялася, що ми з цими баулами схожі на кочовиків.
Хто ж знав, що через двадцять років він пакуватиме в неї своє нове життя, залишаючи мене десь на узбіччі.
— Ти стала стара і товста, — кинув він, навіть не підводячи очей.
Його пальці нервово смикали «блискавку», яка огидно заскрипіла, намертво затиснувши рукав його дорогого піджака.
— Я знайшов молоду. Мені потрібне свіже дихання, драйв, а не вічне невдоволення і твій синій халат.
Чи чекав він, що я розплачуся? Впаду в істерику, обхоплю ці вгодовані ноги у випрасуваних штанях, благаючи залишитися заради дітей, заради іпотеки, заради прожитих років?
Я просто стояла у дверях кухні, відчуваючи дивну, майже фізичну порожнечу в грудях.
Це не був гострий біль. Радше відчуття, ніби з ясен вирвали старий, дуплистий зуб, який нив роками. Кров ще сочиться, але мука нарешті скінчилася. Настала тиша.
— Удачі! — мій голос прозвучав напрочуд спокійно. Я навіть ледь помітно посміхнулася. — І матір свою не забудь, Вітю.
Він завмер на порозі, схиливши голову набік, як великий породистий, але трохи глухуватий пес. Не зрозумів.
Почув лише «удачі», а фразу про матір просто пропустив повз вуха, як білий шум. Грюкнули двері. Загудів ліфт.
У квартирі залишився шлейф його дорогого парфуму, моя невиплакана образа і тепле, набатне відчуття свободи, яке я чомусь боялася впустити всередину.
Двадцять років. Величезний шматок життя, де я була ким завгодно — «матір’ю твоїх дітей», «дружиною», «господинею», — але тільки не Ларисою.
Я забила на себе задовго до того, як він почав рахувати мої зморшки.
У тридцять п’ять я була втомленою красунею. У сорок — просто втомленою жінкою. У сорок п’ять він вперше жартома назвав мене «старою». А сьогодні стала ще й «товстою».
Я дивилася у дзеркало: так, я не дівчинка з обкладинки, але я — жива. А він? Він просто чоловік, який шукає дзеркало, де він знову виглядатиме юним.
Перший тиждень я звикала до тиші. Робила те, що раніше здавалося злочином: купила два кілограми аґрусу — Вітя його ненавидів, казав, що від нього печія і «старечий запах» на кухні. Я з’їла все до останньої ягоди.
Потім сіла у вітальні в його улюблене шкіряне крісло. Він завжди казав, що це «трофей для чоловічого заду» і мені там не місце.
Я просиділа в ньому чотири години з книжкою, яку так і не відкрила.
Я просто слухала, як шелестить листя за вікном, як холодильник видає свої затишні звуки, і як ніхто не вимагає негайно подати чай або знайти другу шкарпетку.
На восьмий день прорвало. Я плакала довго, але не за ним.
Мені було шкода ту дівчинку, яка двадцять років намагалася бути ідеальною для людини, яка цього ніколи не цінувала.
Я провела «генеральну дезінфекцію»: викинула його кухоль з претензійним написом «Бос у домі», гантелі, до яких він торкався раз на пів року, і навіть засохлий кактус, який він нібито опікав.
Залишилася тільки свекруха… Зінаїда Петрівна жила в сусідньому будинку. Їй було сімдесят п’ять, вона була гостра на язик і майже глуха на одне вухо.
Вітя забігав до неї раз на місяць на десять хвилин. Я ж була там двічі на тиждень: аптека, комуналка, вислуховування історій про поганих сусідів.
Коли я принесла їй чергову порцію продуктів, вона подивилася на мене своїми вицвілими очима:
— Пішов до німфи своєї?
— Пішов, — зітхнула я.
— Дурень. Він і в дитинстві був не надто кмітливим. Ти, Ларко, не зникай. Бо він тепер точно про мене не згадає, поки гроші не закінчаться.
Місяць самотності став для мене курортом. Я перефарбувала спальню в глибокий синій — Вітя називав цей колір депресивним, а мені він нагадував океан.
Я почала плавати в басейні, відчуваючи, як вода обіймає моє «неідеальне» тіло. Я знову стала жінкою, просто Ларисою.
А потім, рівно через місяць, домофон розірвав ранкову тишу. На екрані я побачила сюрреалістичну картину.
Мій колишній виглядав жахливо: м’ята сорочка, під оком — жовто-синій фінгал, вигляд побитого долею цуцика. В руках — та сама валіза і величезний картатий баул.
Поруч з ним переминалася з ноги на ногу «молодість». Років двадцять п’ять, вії як у корови, губи «качечкою» і яскраво-рожевий пуховик, розстебнутий поверх мереживного топа в жовтневу негоду.
Навколо них на асфальті лежали гори речей: мішки з речами, подушки й — апофеоз абсурду — круглий акваріум з однією нещасною золотою рибкою.
Я зняла трубку, ледве стримуючи сміх.
— Ларисо! — закричав він у мікрофон. — Ларо, відчини! Нам нема куди йти!
— Так, тьотю Ларо, відчиняйте! — втрутилася дівчина. — У нас форс-мажор!
Тьотя Ларо. Це було останньою краплею. Вони прийшли до «товстої й старої» дружини як до надійного причалу.
Бо пристрасть закінчилася, коли з’явився її колишній Колян з армії, коли закінчилися гроші на оренду і коли виявилося, що «молода» не вміє варити борщ і терпіти його капризи.
— Ларо, ну послухай, — затараторив Вітя, — Колян до мене сильно приклався і настукав, нас виставили з хати, я на межі… Нам би перекантуватися тиждень, ти ж добра, ти ж рідна!
— Ми тільки переночуємо! — скиглила дівчина. — А то Колян сказав, що якщо наздожене — ми обоє ляжемо!
Я подивилася на них — наляканих, дрібних і таких чужих. Вони сприймали мене як предмет меблів, який завжди стоїть на місці й просто чекає.
— Хлопчики й дівчатка, — промовила я чітко. — Тут не благодійний фонд. Квартира моя. Я в ній одна. І мені вперше за двадцять років тут дихається легко.
Вітя почав щось кричати про обов’язок і про матір.
— До речі, про матір, — перебила я. — Я вчора відправила Зінаїду Петрівну в санаторій. На два тижні.
Тож її квартира теж зачинена. Годуйте рибку, дітки, і шукайте інший готель для проживання чи хоча б для ночівлі.
Я повісила трубку і вимкнула звук. Підійшла до вікна: подушка з їхнього розірваного пакета впала в калюжу, дівчина штовхала Вітю в плече, а він розмахував руками. Це було схоже на погане німе кіно.
Ввечері я знову подзвонила свекрусі.
Я сказала йому тоді, у день від’їзду: «Матір свою не забудь». Він забув. За місяць — жодного дзвінка.
І прийшов не до матері, а до мене. Тому що мати стара, глуха і живе в хрущовці, а в мене ремонт і зручний диван.
Я зітхнула і набрала номер Зінаїди Петрівни. Трубку довго не брали, потім пролунав сонний, скрипучий голос.
— Зінаїда Петрівна, це я. Як ви?
— Ларка, спи вже. Пізно.
— Ваш син не дзвонив?
Тиша. Потім важкий зітхання.
— Дзвонив. Півгодини тому. Ридав. Просив грошей на готель. Сказав, що ти його вигнала.
А я йому сказала: синку, я хоч і дурна, але не настільки, щоб жаліти того, хто свою дружину назвав старою і товстою. Іди, кажу, до молодої. Нехай вона тебе гріє.
Я посміхнулася в темряву.
— На добраніч, Зінаїдо Петрівно.
— Спокійної, донько. Тримайся. І пам’ятай: ти не товста. Ти — добра і маєш велику душу для такого мілкого чоловіка.
Я поклала слухавку. Закуталася в плед. За вікном нарешті перестало мрячити.
І дзвінок у домофон більше не повторювався.
—
—
