— Ти тут ніхто, — сказала донька чоловіка від першого шлюбу. Відповів їй не її батько, а Вірин свекор…
Свекор Іван Петрович рідко підвищував голос. За всі роки, що Віра прожила в цій родині, таке трапилося двічі — і обидва рази через неї.
Але це сталося пізніше. А тоді була звичайна, непримітна неділя.
Віра розставляла тарілки (білі, з синьою каймою, їх ще небіжчиця свекруха купувала) і прислухалася до того, як у коридорі Аркадій порпається з черевиками.
Робочі, важкі, зі збитими носками — він тягав їх і вдома, і на зміну, і на дачу, інших для нього не існувало.
На мізинці у нього виблискувала обручка з тьмяною бірюзою, яку він ніколи не знімав.
Віра поправила виделку, торкнулася мочки вуха (так вона робила завжди, коли нервувала) і подивилася на годинник. Регіна мала приїхати близько першої.
Щонеділі у Віри десь під ребрами важко й неприємно стискалося, ніби перед перевіркою на роботі.
Варто було лише подумати, що донька чоловіка від першого шлюбу зараз увійде й окине кухню зверхнім, оцінювальним поглядом.
Обов’язково знайде, до чого причепитися, і знову провокуватиме Віру, аби вкотре нагадати: вона для Регіни — порожнє місце.
Регіна зайшла без дзвінка: ключ у неї був свій, це батько дав, коли Віра тільки-но переїхала.
Струнка, підтягнута, з короткою стрижкою, вона завжди мала бездоганний вигляд — і саме тому здавалася чужою в цій квартирі.
— Тату, — вона пройшла повз Віру, навіть не глянувши на неї, — а що це за запах? Щось підгоріло?
Нічого не підгоріло, Віра знала це точно, бо перевірила все двічі. Але Регіна вже стояла біля плити: знімала кришку, заглядала в каструлю й морщилася.
— Мама завжди готувала рис у мультиварці, — кинула вона, не обертаючись. — Він виходив розсипчастим. А це… ну таке.
Аркадій вийшов із коридору й винувато всміхнувся Вірі — лише губами. Мовляв, ну що вдієш, це ж дитина.
Він завжди так усміхався, коли приходила Регіна, ніби заздалегідь перепрошував за те, що зараз бовкне донька.
А Регіна тим часом переставила хлібницю, підсунула салатницю до краю й почала впевнено перекладати ложки — по-господарськи, ніби пристосовуючи кухню під себе.
Віра стояла з рушником у руках і дивилася, як чужі пальці господарюють серед її речей. У грудях важко тиснуло.
— У кожної господині свої рецепти, — мовила Віра й поставила запіканку на стіл. Рівно по центру, акуратно між тарілками. — Спробуй. Іван Петрович хвалив.
Регіна глянула на запіканку, потім на Віру й нічого не відповіла. Вона просто сіла й почала колупати рис виделкою, усім своїм виглядом демонструючи огиду.
За обідом Аркадій двічі намагався змінити тему — то на погоду, то на роботу. Але його донька вперто кидала уїдливі зауваження, знаходячи все нові приводи для причіпок.
Згодом Аркадій відвів Регіну на балкон і щось шепотів їй хвилин п’ять, нахилившись до самого вуха.
Повернулися обоє, і Регіна стала поводитися стриманіше, але її зверхній погляд нікуди не зник. Він у неї взагалі ніколи не зникав, скільки Віра її пам’ятала.
«Ну, хоч трохи заступився», — гірко подумала Віра.
Через два тижні Регіна зателефонувала — ділова, кваплива, бадьора. Вона була незвично ввічливою й неласкаво-солодкавою.
І незабаром з’ясувалося чому: просила грошей.
— Тату, я все прорахувала. Оренда підвалу, мінімальний ремонт, холодильна вітрина для квітів — мені й потрібно небагато. Тим паче це інвестиція, тату, а не подарунок.
Регіна працювала флористкою в чужому салоні й мріяла про власний. Ця мрія, варто визнати, не була безпідставною.
Руки у дівчини росли звідки треба, цього навіть Віра не могла заперечити. Інше питання — де взяти гроші на власний бізнес.
Після тієї розмови Аркадій ходив по квартирі й нервово тер долоні. Він вагався: донька просить грошей, а дружина явно буде проти.
Урешті він на щось зважився. Аркадій відчинив шафу в коридорі, дістав конверт, куди вони відкладали гроші з кожної зарплати, і почав перераховувати купюри.
Губи його ворушилися, чоло зморщилося. Він довго стояв так, а перерахувавши, склав усе назад і пішов на кухню, так нічого й не запитавши.
А через кілька днів Регіна приїхала знову. Вони з Аркадієм сіли на кухні з калькулятором та роздруківками й заходилися обговорювати проєкт.
Віра поставила чайник, нарізала пиріг, сіла поруч. Регіна глянула на неї й продовжила розмову з батьком так, ніби за столом вони були удвох.
— Якщо взяти два приміщення, — міркувала Регіна, перебираючи край аркуша, — то можна відразу зробити і салон, і просторий холодильник.
Аркадій кивав. Віра крутила обручку на пальці, у горлі пекло від образи, а руки шукали хоч якогось діла.
Увечері, коли Регіна поїхала, Віра зупинилася біля раковини, вимкнула воду й повернулася до чоловіка:
— Гроші спільні — тож і рішення має бути спільним, я так вважаю. Чи вони тільки твої?
Аркадій завмер із рушником у руках і знову потер долоні.
— Поговорю з донькою, — буркнув він. — Поясню, що ти проти.
Але так і не поговорив, і нічого не пояснив. Віра, втім, на це й не сподівалася, бо знала, що Регіна все одно переконуватиме батька до останнього.
Допомога прийшла звідки не чекали. Якось до них завітав свекор, Іван Петрович. Віра з чоловіком саме знову сперечалися, чи давати Регіні гроші.
Свекор, попиваючи чай, раптом мовив:
— Аркашо, ти нагадуєш мені мене самого. Я теж мовчав, коли треба було говорити.
Аркадій підвів голову й здивовано подивився на батька. Але Іван Петрович більше нічого не додав і мовчки продовжив пити чай.
Віра запам’ятала цю фразу. Потім довго обмірковувала її, намагаючись зрозуміти, що саме свекор мав на увазі.
Але невдовзі часу на роздуми не залишилося. Через два дні Регіна зателефонувала знову: приїде в неділю, привезе подругу, яка розуміється на бізнесі, аби ще раз обговорити проєкт.
Віра поклала слухавку й довго стояла біля вікна. Рука потягнулася до мочки вуха — і завмерла на півдорозі.
Подругу звали Свєта. Тиха, охайна, у джинсовій спідниці до щиколоток. Вона сіла на край стільця, підсунувшись якнайближче, щоб займати якомога менше місця, і з першої хвилини не підводила очей від своєї тарілки.
Регіна ж була в ударі. Говорила голосно, розмахувала виделкою, різко сміялася — аж дзвеніли склянки.
Вона розповідала Світлані про майбутній салон і жодного разу не згадала, звідки гроші. «Тато допоможе» — і цим усе було сказано.
Віра подавала й прибирала, навіть не сідаючи. Вона ходила від плити до столу й назад — маршрутом, який не обирала, але до якого вже звикла.
Іван Петрович теж прийшов. Він сидів на своєму звичному місці, їв не поспішаючи, потягував чай.
Аркадій усміхався доньці й старанно уникав погляду дружини.
— Віро, хліба ще, — кинула Регіна, не піднімаючи очей.
Віра принесла.
— І сіль. Знову все недосолено.
Віра принесла й сіль. Світлана ще дужче втиснулася в стілець, відчуваючи явну ніяковість.
А потім Регіна кинула між іншим, ніби про щось геть незначне:
— Тату, ти ж прийдеш на відкриття салону? Тільки сам приходь, хочу, щоб там була лише родина. Без сторонніх.
— Регіно… — почав був Аркадій.
— Що «Регіно»? — вона повернулася до Віри, і та знову побачила цей зверхній, знайомий до болю погляд. — Ти тут ніхто, і сама це знаєш. Тебе й питати нема про що.
Світлана опустила очі. Аркадій завмер, його пальці стиснули край столу, а перстень із бірюзою на мізинці тьмяно блиснув.
Він мовчав. Обличчя його зблідло, але він не проронив ані звуку.
Віра відчула, як ліва рука сіпнулася до вуха — звично, на автоматі, — але зупинила її й безсило поклала на стільницю.
І тут Іван Петрович ударив долонею по столу. Не сильно — склянки не перекинулися й хлібниця не підстрибнула. Але звук виявився таким різким, що Регіна миттєво замовкла.
— Годі, — мовив він і облизав сухі губи. — Я пів століття мовчав, Регіно. У мене двоє дітей від першого шлюбу. Двоє! Я пішов до твоєї бабусі, а вони залишилися.
І я мовчав, коли мої рідні казали їй те саме, що ти зараз кажеш Вірі. Думав, обійдеться, само владнається. Не владналося. Дружина мене зрештою покинула — не пробачила.
Ми всім казали, що не зійшлися характерами, але я ж знаю справжню причину: я просто жодного разу за неї не заступився.
Він повернувся до сина:
— Ти повторюєш мою помилку: сидиш і мовчиш. Будеш мовчати — втратиш дружину.
А ти, — свекор суворо подивився на онучку Регіну, — втратиш батька. Бо йому доведеться обирати. І не факт, що він обере тебе.
Регіна розтулила рота, але так і не змогла мовити ні слова. Уперше за весь час. Світлана вчепилася обома руками в край столу.
Тоді підвелася Віра. Вона акуратно склала навпіл рушник, який досі м’яла в руках, і поклала його на спинку стільця.
Потім подивилася на Регіну й заговорила — тихо, чітко, карбовуючи кожне слово:
— Гроші, які ти просиш у батька на салон — і мої теж. Я відкладала їх із кожної зарплати. Зарплата касира невелика, Регіно, але за кілька років набігла чимала сума.
Половина продуктів у цьому холодильнику, які ти їси, куплені на мої гроші. Половина комуналки — теж моя. І цей стіл я накриваю щонеділі.
А ти жодного разу навіть пачки печива до чаю не принесла. Ти торочиш, що я чужа, але при цьому спокійнісінько користуєшся моїми грошима.
Вона взяла тарілку Регіни й віднесла її до раковини.
— Якщо я «ніхто», — долинув з кухні спокійний, але твердий голос Віри, — то у «нікого» допомоги не просять.
Сказала жінка і пішла до кімнати.
Минула весна. Регіна все-таки відкрила квітковий салон — сама, без батьківських заощаджень, хоч і довелося винайняти зовсім крихітне приміщення.
До батька вона тепер приходить у будні, коли Віра на роботі. З дідом розмовляти взагалі перестала.
Кілька днів після того обіду Аркадій ходив по квартирі сам не свій: тер долоні, уникав розмов, не міг заснути.
А потім сів навпроти Віри й важко вичавив із себе:
— Ти не мала так говорити з Регіною.
Віра подивилася йому просто в очі й відповіла:
— Правильно. Бо це мав сказати ти.
Іван Петрович заходить до них, як і раніше. Він якось помітно змінився — став частіше усміхатися.
Ніби слова, які він носив у собі пів століття, тиснули на нього дужче, ніж він усвідомлював. Виговорився — і нарешті скинув цей тягар.
А Вірі стало легше. Вона нарешті відчула підтримку — хай не від чоловіка, а від людини, від якої вона цього очікувала найменше.
