Віра багато разів збиралася продати хустку, але так і не змогла.
Ціну її вона дізналася випадково, коли після розлучення викладала речі на сайт продажу вживаних речей – жити було зовсім ні на що, чоловік кинув їх із донькою, відмовився платити аліменти, ще й майже всі цінні речі прихопив.
— Запам’ятай мою пораду: не поспішай виходити заміж, — сказала їй тоді Лілія Сергіївна. — Знаю, це найпростіший спосіб втекти з дому, сама через це проходила, але повір – ні до чого хорошого це не призведе.
Лілія Сергіївна мала рацію: ранній шлюб приніс Вірі одні розчарування.
І доньку. Донька – це добре, тож нема про що жалкувати.
Дивно, як іноді одна розмова може так круто змінити все життя.
Віра тоді вчилася на третьому курсі, і життя в неї було – гірше не придумаєш: завалила іспит на сесії, через що залишилася без стипендії, посварилася з найкращою подругою, закохалася в одногрупника Павла Шкуренка й бігала за ним, як дурепа, тож весь потік сміявся.
Ще й удома – мама зійшлася з черговим «чоловіком», і вони на пару пиячили, заважаючи Вірі вчитися, бо вечірки часто затягувалися до самого ранку.
Мама ще й гостям своїм Віру сватала – мовляв, дивіться, яка наречена в мене підросла!
Один навіть поліз уночі до Віри в ліжко, але вона огріла його світильником, після чого прикрутила у своїй кімнаті засув.
— Від рідної матері закриватися будеш! — кричала мати.
— І буду! — кричала у відповідь Віра. — Скільки пити можна, ти зовсім особистість втратила!
Попри літо, того дня було холодно: зранку мрячив дощ, вітер пронизував до кісток.
Вона стояла на зупинці, кутаючись у куцу джинсовку, й мріяла, щоб автобус ніколи не приїжджав – їй не хотілося додому, не хотілося нікуди взагалі.
Машина загальмувала біля зупинки, і з вікна визирнула Лілія Сергіївна – викладачка історії України. Вона була заможною, елегантною і жіночною поза межами університету.
— Ти чого тут мерзнеш? Сідай, підвезу.
Лілія Сергіївна була суворим, але справедливим викладачем.
Віра нею захоплювалася й намагалася вчитися в неї на відмінно: вона мріяла, що коли стане дорослою, буде схожа на Лілію Сергіївну.
Такою ж елегантною буде, розумною, впевненою в собі. І підбори носити навчиться.
— Ой, та якось незручно, — пробурмотіла Віра.
— Сідай давай, незручно.
І Віра сіла. Лілія Сергіївна розпитала її про те про се й раптом сказала:
— А поїхали краще кави десь поп’ємо?
У розумінні Віри попити кави – це розчинити Нескафе у кружці з гарячою водою.
А Лілія Сергіївна повезла її до справжньої кав’ярні.
Купила їй кави, величезний шматок торта й розмовляла з нею кілька годин.
Віра слухала й захоплювалася: начебто такі прості речі викладачка говорить, але сама Віра нізащо до такого б не додумалася.
— У вас зачіска нова, — помітила Віра. — Я теж собі каре хочу, але страшно волосся обрізати.
— Ну, якщо хочеться – обріж, — зітхнула Лілія Сергіївна. — Лови момент – перед тобою зараз усі дороги відкриті, не бійся пробувати нове.
Волосся Віра обстригла після розлучення. І продала його – пару тисяч вийшло виручити.
На прощання Лілія Сергіївна зняла з себе хустку й пов’язала її Вірі.
— А то продує тебе, — сказала.
Віра зніяковіла:
— Що ви, не треба…
— Треба. Забирай її собі, вона тобі більше личить.
Віра не розбиралася в хустках і думала, що звичайна.
Їй подружка потім сказала, що це дуже модна хустка, але й тоді Віра особливо про це не думала.
А коли сіла виставляти на продаж, здивувалася – це була не просто хустка, лімітована серія. Жахливо дорога.
Лілію Сергіївну вона бачила кілька разів у коридорі: та завжди зупинялася й питала, як у Віри справи.
Вона, найімовірніше, й домовилася з викладачем, щоб дозволив Вірі перескласти іспит, і в підсумку стипендію Віра все ж таки отримувала.
Після тієї розмови з Лілією Сергіївна у неї взагалі нове життя почалося: перед подругою вона вибачилася, за Павлом бігати перестала, а всі сили кинула на навчання, щоб швидше від матері з’їхати.
В одному тільки не послухалася Віра – вийшла заміж на п’ятому курсі, бо залетіла. Диплом захищала вже з животом.
Перший час начебто й непогано було: грошей, звичайно, не вистачало, зате жили самі, без батьків, і обоє цьому дуже раділи.
У чоловіка теж були складні стосунки з батьками, правда, іншого плану: вони все з нього людину намагалися зробити, а він не піддавався.
Віру вони, до речі, так і не прийняли, і від онучки не були в захваті. Як і її мама.
Тому, коли чоловік пішов, награвшись у сім’ю, Віра залишилася зовсім одна.
І їй би зневіритися, але вона знову пригадала ту розмову з Лілією Сергіївна й опанувала себе: що змогла, продала, знайшла квартиру дешевше, на підробітку влаштувалася й навіть на аліменти подала, хоча колишній чоловік її й залякував, що підстереже темним вечірком, якщо вона надумає до суду на нього подати.
Власне, він майже здійснив свою погрозу: прийшов якось посеред ночі скандалити – у двері ломився, кричав.
Добре, сусіди поліцію викликали.
Так Віра познайомилася зі своїм другим чоловіком Володею.
Володя був дільничним. Молодий, сповнений завзяття й жагою допомагати людям, він вирішив взяти Віру під опіку.
З колишнім чоловіком провів виховну бесіду, замок Вірі поміняв на надійніший.
Вони років два одне до одного приглядалися, а потім донька Віри звалилася з гірки й отримала компресійний перелом хребта.
І Володя був поруч – допомагав, втішав, по лікарях возив. У той час вони й з’їхалися, а ще через рік одружилися.
Потім було різне: і складні часи були, особливо коли син зʼявився, і навпаки все вгору пішло, коли Віра вдало влаштувалася на роботу: діти підросли, донька взагалі була найкращою помічницею, грошей більше стало, тож навіть подорожувати можливість з’явилася.
У Париж Віра завжди мріяла потрапити.
І Володя наполіг, щоб на день народження Віра полетіла туди з донькою – він по роботі не міг, а син літаків боявся.
Віра сумнівалася – як вона полетить без чоловіка, та й сина кине…
Але Володя й донька її вмовили.
І ось там, у старенькій хустці, подарованій колись викладачкою, вона зайшла до магазину брендового магазину і вирішила, що купить тут хустку доньці та Лілії Сергіївні – адже вона так і не віддячила їй, не сказала, як багато вона для Віри зробила тією розмовою.
На зустрічі випускників Віра не ходила й взагалі з (розповідь спеціально для сайту – цей день) одногрупниками не спілкувалася – після заміжжя інтереси розійшлися з подружками, а після розлучення й зовсім спілкуватися не було коли.
Можна було, звичайно, на сайті університету пошукати, чи працює ще Лілія Сергіївна, але Віра потикала кнопки й не змогла розібратися, де дивитися.
Тому вирішила просто поїхати й пошукати її на кафедрі.
— Семене Єфимовичу, здрастуйте! — зраділа Віра – майже одразу вона зустріла знайоме обличчя, того самого викладача, який тоді їй двійку вліпив. — Як добре, що я вас зустріла.
— Оо, Віро? Зовсім не змінилася! Зачіска тільки інша. І що за мода у вас волосся обрізати не зрозумію – от внучка моя теж. Таке волосся було, а тепер…
Віра поправила зачіску – їй подобалося каре, зручніше, ніж із довгим.
— Ну так, — усміхнулася вона. — Мода. Скажіть, а Лілія Сергіївна ще працює тут?
Семен Єфимович змінився в обличчі.
— А ти не знала, чи що? — здивувався він. — Її ж ще тоді… Ти в якому році вчилася? При тобі, здається…
Віра нічого не розуміла. Тоді… Здається… Про що він говорить?
— Ну так, згадав – вона ж за тебе приходила просити, якраз хімію проходила. Я ж не тебе, дурненьку, пожалів, а її – хороша жінка була. Добра.
Фарба вдарила Вірі в обличчя – стало так соромно.
Але вона справді не знала!
— Вибачте, — пробурмотіла вона. — Я не знала, просто…
— Та годі вже, — поплескав Семен Єфимович її по плечу. — Ходімо, пом’янемо Лілію Сергіївну. А ти розкажеш старому, що я не дарма тоді двійку твою закреслив…
З університету Віра вийшла за годину.
На ґанку зіткнулася із заплаканою дівчиною – та намагалася комусь додзвонитися, але слухавку, схоже, не брали.
У якомусь незрозумілому пориві Віра дістала з пакета хустку, яку приготувала для Лілії Сергіївни, й пов’язала її на шию дівчині.
— Ось, — сказала вона. — Носи й ніколи не забувай – ти найкраща! Лови момент, усе в тебе попереду. І не плач – не вартий він твоїх сліз.
Дівчина усміхнулася.
А Віра помахала їй рукою й поспішила на парковку.
Роби добро і кидай у воду…
