— Тобто, — Аня відчула, як усередині замість звичної образи й бажання виправдатися починає зароджуватися щось гарячіше й колючіше, — ти йдеш від мене до своєї мами. Через котлети.
— Не перебільшуй, Аню. Котлети — це метафора, — Ігор глибокодумно підняв палець угору. — Це показник твого ставлення до мене. Ти не прислухаєшся до моїх базових потреб…
…Виделка тихо дзенькнула об край тарілки. Звук у затихлій кухні здався оглушливим, наче постріл зі стартового пістолета.
Ігор ретельно пережовував їжу. Його обличчя виражало глибоку, майже філософську задуму.
Ніби він був не пересічним менеджером середньої ланки, а ресторанним критиком із зіркою Мішлена, який оцінює страву всього свого життя.
Він проковтнув шматок, запив його ковтком води, акуратно промокнув губи серветкою й подивився на Аню.
— Знаєш, — промовив він тоном людини, яка повідомляє про неминучість зміни пір року. — Мама сказала, що твої котлети гірші, тому ми переїжджаємо до неї. А ти як хочеш.
Він знизав плечима, відсунув тарілку з недоїденою порцією й потягнувся за зубочисткою.
Аня завмерла, так і не піднісши до рота чашку з чаєм.
Пара від гарячого напою м’яко лоскотала їй обличчя, але всередині все раптом вкрилося тонкою, колючою кригою.
— Ми? — лише це й змогла вичавити вона, чіпляючись за найдивніше слово в цій абсурдній конструкції. — Ми — це хто? Ти й твої вигадані друзі?
— Ми — це я й Барсик, — незворушно відповів Ігор, кивнувши в бік товстого рудого кота, який цієї миті ліниво вилизував лапу на підвіконні.
Кіт, ніби зрозумівши, що мова йде про нього, презирливо примружився й відвернувся до вікна.
— Мама має рацію. Вчора я заїжджав до неї після роботи, вона насмажила цілу сковорідку. Соковиті, зі скоринкою, часником пахнуть на весь під’їзд. А у тебе що?
Ігор з огидою ткнув виделкою в половинку, що залишилася на тарілці.
— Індичка? Кабачок? Навіщо ти туди кабачок додаєш, Аню? Це ж знущання з м’яса.
Мама каже, що ти зовсім не вмієш створювати затишок.
Чоловік має їсти м’ясо, а не дієтичні фантазії. Скажу прямо, я спакував сумку ще вранці, поки ти була в душі.
Аня повільно поставила чашку на стіл. У голові шуміло. Сім років шлюбу. Сім років спроб стати ідеальною дружиною, невісткою, господинею.
Сім років вона вставала на пів години раніше, щоб приготувати йому свіжий сніданок, бо «розігріте — це вже не їжа», як полюбляла повторювати Зінаїда Павлівна.
Вона прасувала йому сорочки з обох боків. Вона навчилася варити цей клятий борщ так, щоб буряк не втрачав кольору, додаючи оцет за секретним маминим рецептом.
А тепер — котлети. З часником. Для соковитості.
— Тобто, — Аня відчула, як усередині замість звичної образи й бажання виправдатися починає зароджуватися щось гарячіше й колючіше, — ти йдеш від мене до своєї мами. Через котлети.
— Не перебільшуй, Аню. Котлети — це метафора, — Ігор глибокодумно підняв палець угору. — Це показник твого ставлення до мене. Ти не прислухаєшся до моїх базових потреб.
Мама мене розуміє. Вона знає, як мені важко на роботі, і забезпечує надійний тил. А ти… ти весь час намагаєшся мене переробити. Навіть через їжу.
Він встав з-за столу, поправив свій домашній светр і попрямував до коридору.
Аня сиділа не ворушачись. Вона чула, як він вовтузиться в передпокої.
Як крекче, взуваючи черевики (у нього завжди болів поперек, якщо доводилося нахилятися довше ніж на п’ять секунд).
Як шарудить переноска, куди він, судячи з обуреного нявкання, запихав Барсика, що щосили пручався.
Вона чекала, що зараз підхопиться, побіжить у коридор, кинеться йому на шию, почне плакати.
Обіцяти, що завтра ж купить жирну свинину й насмажить таких котлет, від яких він буде пити панкреатин, — аби тільки він залишився.
Вона чекала звичного почуття провини від самої себе. Але всередині було тихо. Порожньо й напрочуд світло.
— Я залишу ключі на тумбочці, — долинуло з коридору. — Якщо надумаєш перепросити й навчитися нормально готувати — телефонуй.
Але май на увазі, я не обіцяю, що відразу повернуся. Мені потрібен час, щоб подумати.
Грюкнули двері. Клацнув замок.
Аня зморгнула. Подивилася на свою тарілку.
Взяла виделку, відрізала шматочок тієї самої нещасної котлети з індички з кабачком і поклала до рота.
М’ясо було ніжним, соковитим, із легким ароматом прованських трав.
— Ідеально, — сказала вона вголос сама до себе. — Просто ідеально.
Наступний ранок почався дивно. Аня прокинулася за п’ять хвилин до будильника від того, що ніхто не хропів їй у вухо.
Не було важкої руки, недбало закинутої на її половину ліжка, не було незадоволеного буркотіння: «Аню, зачини кватирку, дме».
Вона потягнулася. Ліжко здавалося величезним.
Жінка встала, пройшла на кухню й за звичкою потягнулася до турки, щоб зварити Ігорю його улюблену каву по-східному.
Рука завмерла в повітрі. Вона ж не любить каву по-східному! Вона взагалі любить зелений чай із жасмином.
Аня сховала турку назад у шафу, дістала свій улюблений скляний заварник, який Ігор називав «розкішшю для хіпстерів», і кинула туди дрібку скручених листочків.
День минув наче в тумані. На роботі вона чекала, що Ігор зателефонує. Або напише. Або надішле гнівне повідомлення від мами. Але телефон мовчав.
Увечері, повертаючись додому, вона спіймала себе на тому, що повертає до супермаркету, подумки складаючи список покупок: яловичина, картопля, кефір, хліб…
Вона зупинилася біля дверей магазину. Навіщо? Їй одній вистачить того салату, що залишився з учорашнього дня.
І взагалі, вона давно хотіла замовити ті шалено гострі роли, які Ігор терпіти не міг, бо «від них печія і взагалі це сира риба з паразитами».
Вечір Аня провела на дивані, у піжамі, поїдаючи гострі роли паличками просто з пластикових контейнерів і дивлячись безглузде реаліті-шоу.
Ніхто не зітхав поруч, не закочував очі, не перемикав на спортивні новини. Це було… чудово.
До кінця першого тижня Аня зрозуміла одну дивовижну річ: без Ігоря її життя стало вдвічі дешевшим і втричі простішим.
Кошик для білизни наповнювався повільно. У квартирі більше не з’являлися брудні шкарпетки в найнесподіваніших місцях, наче гриби після дощу. Раковина на кухні сяяла чистотою.
У суботу вона вирішила зробити генеральне прибирання і, перебираючи речі в шафі, натрапила на коробку зі своїми фарбами та полотнами.
Вона не малювала п’ять років. Ігор казав, що запах розчинника викликає в нього мігрень, та й взагалі: «Краще б ти на курси бухгалтерів пішла, все-таки корисніше».
Аня дістала полотно, вичавила на палітру яскравий кадмієвий червоний, кобальтовий синій і провела першу лінію.
Вона малювала до глибокої ночі, забруднена фарбою, щаслива й вільна.
А що ж Ігор?
Ігор у цей час сидів на маленькій кухні своєї мами. Зінаїда Павлівна, жінка неосяжних розмірів і такої ж неосяжної енергії, гриміла каструлями.
— Синку, чому ти суп не доїв? — суворо запитала вона, нависаючи над сином.
— Мамо, я наївся. Справді. Дуже смачно, але я більше не можу.
— Як це не можеш? Я старалася, варила бульйон на мозковій кістці три години!
Подивися, яким худим став у своєї Аньки. Шкіра прозора, кістки стирчать. Їж, кому кажу!
Ігор покірно взяв ложку. Суп був жирним, наваристим, неймовірно смачним.
Але шлунок, що відвик від такої важкої артилерії за роки «дієтичних фантазій» Ані, почав тривожно бурчати.
— І шкарпетки свої зніми, я в прання закину, — наказала мати. — І взагалі, чому ти сидиш згорбившись? Випрями спину! Тобі вже тридцять два, а сидиш як школяр.
Ігор зітхнув. У квартирі Ані він був головою сім’ї. Втомленим годувальником, який мав право розвалитися на дивані й вимагати тиші.
Тут, у царстві Зінаїди Павлівни, він знову став «сином» — хлопчиком, який повинен добре їсти, носити шапку й не суперечити мамі.
Барсик, до речі, теж страждав. Зінаїда Павлівна вважала, що сухий корм — це суцільна хімія, і намагалася годувати породистого кота вареним минтаєм.
Барсик страйкував, ревів ночами й мстиво робив свої справи повз лоток, за що регулярно отримував рушником по пухкій рудій дупці.
Був вечір п’ятниці. Аня збиралася на зустріч із подругами — тими самими, яких Ігор називав «квочками» і яких вона не бачила майже рік.
Вона одягла нову сукню, яку купила на гроші, заощаджені на стейках для чоловіка, зробила яскравий макіяж і крутилася перед дзеркалом, коли пролунав дзвінок у двері.
Аня подивилася у вічко. На порозі стояв її чоловік.
У руках він тримав одну, злегка пом’яту троянду та сумку з Барсиком. Вигляд мав змарнілий, під очима залягли тіні.
Аня відчинила двері, але не відступила назад, загороджуючи прохід.
— Привіт, — сказав Ігор, намагаючись зобразити впевнену посмішку, яка більше нагадувала гримасу болю. — Я…
Я вирішив, що нам час серйозно поговорити. Я дав тобі достатньо часу, щоб усе обміркувати й усвідомити свої помилки.
Аня підняла брову.
— Мої помилки?
— Ну так, — Ігор переступив з ноги на ногу. Троянда в його руках жалісно здригнулася. — Я готовий пробачити тебе, Аню.
Розумію, жіноча гордість, все таке. Але сім’я — це важливо.
Мама, звісно, готує чудово, але… нам трохи тісно. Та й Барсик сумує за своїм улюбленим підвіконням. Коротше кажучи, я повертаюся.
Він зробив крок уперед, чекаючи, що Аня відступить. Але вона стояла на місці, наче гранітний пам’ятник.
— Ти повертаєшся? — тихо перепитала вона. — Ось так просто?
— Ну, я ж бачу, як ти сумуєш, — поблажливо хмикнув він. Окинув її поглядом і насупився. — А ти куди це зібралася?
Я взагалі-то голодний. Мама сьогодні на дачу поїхала, нічого не залишила… У тебе є що-небудь поїсти?
Аня дивилася на чоловіка, з яким прожила сім років.
Вона дивилася на його сутулі плечі, на цю поблажливу усмішку, на його абсолютну впевненість у тому, що вона чекала на нього щодня біля вікна, вмиваючись сльозами.
Вона згадала, як плакала у ванній, коли він критикував її фігуру. Як скасовувала свої плани, бо в нього був «поганий настрій».
Як намагалася заслужити похвалу його матері, яка дивилася на неї як на прикре непорозуміння в житті її золотого хлопчика.
І раптом Аня розсміялася. Щиро, дзвінко, відкинувши голову назад.
Ігор здивувався.
— Що такого смішного? — роздратовано запитав він.
— Нічого, Ігорю. Просто… це так абсурдно.
Аня відсміялася й подивилася йому прямо в очі. Її погляд був спокійним і твердим.
— Знаєш, я справді багато думала цього місяця. І зрозуміла одну важливу річ.
— Яку? Що без мене ти як без рук? — посміхнувся він.
— Що без тебе мені набагато краще.
Посмішка повільно зійшла з обличчя Ігоря.
— Не говори дурниць, Аню. Досить грати комедію. Впусти мене в дім, я втомився.
— Ні, — просто сказала вона.
— Що означає «ні»? Це ж і моя квартира теж! Ми в шлюбі!
— Квартира дісталася мені від бабусі ще до тебе, Ігорю. Ти тут навіть не прописаний. Твоїх речей тут немає. Ти сам їх забрав. Разом із котом.
— Аню, ти при своєму розумі? Ти через гордість руйнуєш сім’ю?! Через якісь котлети?!
— Саме так, Ігорю. Через котлети, — Аня сумно посміхнулася. — Ти пішов від мене до мами, бо мої котлети гірші. Це твоє рішення. І знаєш що? Мама мала рацію.
— У чому? — розгублено кліпнув він.
— У тому, що тобі там краще. Там твій рівень комфорту. Там тебе обслужать на найвищому рівні.
Нагодують жирним, погладять по голові й скажуть, який ти молодець. А я… я, мабуть, залишуся зі своїми дієтичними стравами.
Вона взяла з його рук пом’яту троянду.
— Дякую за квітку. Передай привіт Барсику. Йому, чесно кажучи, я співчуваю найбільше.
— Аню, зачекай! — голос Ігоря втратив колишню впевненість, у ньому промайнули панічні нотки. — Мама мене з розуму зводить!
Вона змушує мене лягати спати о десятій вечора й перевіряє, чи одягнув я майку під сорочку! Вона сховала мій джойстик від приставки, бо я «псую очі»!
Аню, ну пусти мене назад! Я їстиму кабачки! Клянуся, я тріскатиму ці твої кабачки щодня!
Аня стояла у дверях, дивлячись на цього дорослого, тридцятидворічного чоловіка, який просився назад, щоб сховатися від власної матері.
Їй не було його шкода. Їй було легко.
— Вибач, Ігорчику, — лагідно сказала вона, вперше назвавши його так, як це робила Зінаїда Павлівна. — Але ресторан зачинено.
Вона акуратно, але твердо зачинила двері просто перед його носом. Замок клацнув.
З-за дверей долинув обурений крик Ігоря, а потім жалібне нявкання Барсика.
Аня постояла кілька секунд, прислухаючись до звуків кроків, що віддалялися сходами.
У квартирі пахло її новими парфумами та легким ароматом жасминового чаю.
Аня підійшла до дзеркала в передпокої, поправила локон, посміхнулася своєму відображенню й підморгнула.
— Ну що ж, — сказала вона вголос. — Час іти. Дівчата чекають.
Вона накинула пальто, кинула троянду у сміттєвий кошик на кухні, взяла сумочку й вийшла з квартири, двічі повернувши ключ у замку.
Попереду у неї чудовий вечір, а вдома на неї чекала тиша, полотна з фарбами й повна свобода готувати свої неідеальні, але такі смачні котлети.
