Протягом 10 років я непогано жив сам, а потім впустив додому жінку й раптом почав боятися навіть купити пакет молока…
…Ми з дружиною розлучилися більше десяти років тому. Розійшлися тихо, без галасу та судових позовів. Відтоді я звик жити один.
Мені сорок сім років. У мене власна двокімнатна квартира. Я сам зробив там капітальний ремонт: стару електропроводку замінив, пластикові труби спаяв, шпалери поклеїв.
Машина є старенька — пошарпаний «Рено Логан», але їздить бадьоро, бо я за нею доглядаю. Живу, словом, не гірше за інших.
Я ніколи не був побутовим інвалідом. Зможу приготувати і солянку, і якийсь пиріг спекти. З пранням і прасуванням тим більше проблем немає.
Квартира в мене завжди чиста — не терплю пилу та брудного посуду в раковині.
Десять років я сам вів свій бюджет, купував продукти, платив за комунальні послуги й чомусь брудом не заріс.
Пів року тому я зустрів Марину. Їй сорок три роки. Працює старшим касиром у будівельному магазині. Приємна жінка, доглянута, гарно висловлюється.
Ми почали зустрічатися, гуляли містом, потім вона стала частіше залишатися в мене на вихідні.
Спочатку все було чудово. Але згодом я почав помічати тривожні речі. Моя чоловіча впевненість у собі почала танути, як сніг під весняним сонцем.
Усе починалося під цілком благовидним приводом. Марина вирішила взяти на себе частину домашніх справ. Я не заперечував.
Повертаєшся після зміни, а на плиті гаряча вечеря, у домі пахне свіжою випічкою. Це приємно будь-якому чоловікові.
Я дякував їй, купував квіти, намагався радувати подарунками з кожної зарплати.
Але потім ця турбота почала набувати дивного, задушливого характеру.
Марина стала методично витісняти мене з мого ж побуту. Причому робила вона це з позиції суворої шкільної вчительки, яка вичитує дурного двієчника.
Якось я завантажував свій одяг у пральну машину. Насипав звичний порошок у лоток, виставив температуру.
Марина, як куля, влетіла у ванну, натиснула кнопку скасування на панелі й важко зітхнула, закочуючи очі:
— Сергію, що ти робиш? — вона докірливо хитала головою. — Хто ж сипле цей порошок на кольорові речі? Ти ж зіпсуєш усю тканину, вона злиняє, покриється плямами!
Відійди від машинки, я сама все зроблю. Ви, чоловіки, у побуті як сліпі кошенята. Якби не я, ти б уже всі свої нормальні речі зіпсував.
Я тоді віджартувався. Сказав, що десять років прав цим порошком і жодна футболка не розчинилася.
Але вона подивилася на мене з таким поблажливим жалем, що мені аж стало ніяково. Я промовчав і вийшов із ванної — сперечатися через прання не хотілося.
Далі стало ще гірше. Ми пішли в магазин біля дому за продуктами на тиждень.
Я взяв із холодильної полиці пачку вершкового масла. Знайома синя упаковка, я купував цю марку останні п’ять років, смак мене цілком влаштовував.
Марина вихопила масло з моїх рук, покрутила його перед обличчям і зацокала язиком:
— Ти взагалі склад на упаковці читаєш? Тут же суцільні пальмові жири! Ти не вмієш вибирати продукти.
Якщо тебе одного в магазин пустити, ти нас отруїш рано чи пізно. Поклади назад на полицю, я сама виберу нормальне масло.
І я поклав. Я, дорослий чоловік, стояв посеред торгового залу з візком і виправдовувався за пачку масла.
Її коронна фраза «Без мене ти пропадеш» стала лунати в нашій квартирі щодня.
Вона вимовляла її з будь-якого найменшого приводу: не дуже тонко нарізав батон; купив не ту марку туалетного паперу; неправильно витер пил на підвіконні; поставив чисту чашку поруч із сушаркою, а не в неї.
— Сергію, ну хто так миє сковорідку? На ній же залишився жирний край. Що б ти робив без мене? Застряг би в бруді!..
— Ти знову купив цей дешевий чай у пакетиках. Я ж казала, бери крупнолистовий. У тебе зовсім немає смаку. Як ти жив до мене, я просто не уявляю…
Спочатку це дратувало. Потім почало сильно злити. А потім… я почав у це вірити.
Минулого місяця у мене на кухні почав протікати старий змішувач. Він уже не підлягав ремонту, там повністю стерлася різьба.
Я поїхав у будівельний магазин за новим, і Марина поїхала зі мною. До цього я завжди сам міняв сантехніку, це для мене справа на п’ятнадцять хвилин.
Підходимо до полиць із змішувачами. Я взяв у руки важкий латунний кран, кручу вентилі, перевіряю плавність ходу.
Підійшов продавець-консультант:
— Гарний вибір, — каже хлопець. — Берете? Нести до каси?
Я відкрив був рот, щоб сказати «так», але тут втрутилася Марина:
— Жінка краще знає! — голосно заявила вона на весь відділ. — Молодий чоловіче, не слухайте його, він у сантехніці нічого не розуміє.
Сергію, поклади цю дешеву штуку на місце! Вона ж за місяць почне протікати.
Нам потрібен ось цей, з керамічним картриджем. Без мене ти б зараз купив барахло й через тиждень затопив сусідів знизу!
Продавець подивився на мене з відвертим співчуттям. Покупці в сусідньому ряду обернулися на шум.
Я стояв із цим краном у руках, як дурень. Мій авторитет і чоловічий досвід просто розтоптали в калюжу через шматок заліза на очах у сторонніх людей.
Я мовчки поставив змішувач на полицю, розвернувся й пішов на парковку до машини. Марина купила кран сама.
Всю дорогу додому вона докоряла мені за те, що я «зриваюся через дрібниці» й не ціную її порад.
Після того принизливого випадку в магазині я спіймав себе на дикій думці, що я ставлю під сумнів елементарні покупки.
У середу я зайшов після зміни в продуктовий, щоб купити хліб і молоко. Я стояв перед вітриною з молоком хвилин десять і боявся взяти пакет.
У голові крутилася дурна думка: «А раптом Марина скаже, що це погане молоко? Раптом я знову виберу не ту жирність або не перевірю термін придатності? Краще зателефонувати їй і запитати дозволу».
Я дістав телефон із кишені, подивився на темний екран і раптом ніби прокинувся. Що зі мною відбувається?
Я сам перебирав ходову частину на своїй машині в сирому гаражі! Я будував лазню на дачі у рідного брата — від заливки фундаменту до даху!
А зараз я стою в магазині й боюся купити пакет молока, бо жінка вселила мені думку, що я недоумкуватий побутовий інвалід.
Я зрозумів, що просто не хочу повертатися до своєї власної квартири.
Не хочу слухати чергову довгу лекцію про те, що я неправильно дихаю й неправильно ходжу по підлозі…
Коли у мене був вихідний, а Марина працювала на зміні, я вирішив приготувати нормальну вечерю, щоб розрядити важку атмосферу в домі.
Купив шматок свинячої шиї, картоплю, свіжі печериці. Почистив, нарізав крупно, посмажив на сковорідці чудове запашне м’ясо. Запах розносився на весь під’їзд.
Я вимив гору посуду, насухо витер раковину, накрив стіл.
Увечері прийшла Марина. Зняла плащ, пройшла на кухню. Вона навіть не подивилася на накритий стіл і гарячу їжу. Її погляд працював як радар, що сканує територію на наявність моїх промахів.
Вона підійшла до плити, провела пальцем по кахлю біля дальньої конфорки та з огидою скривилася.
Там залишилася одна крихітна крапелька застиглого жиру від смаження м’яса.
— Сергію, це що таке? — вона показала мені забруднений палець. — Ну хто так готує? У тебе олія в усі боки летіла аж до самої стелі!
Я тільки вчора тут усе відмивала. Ти як маленький нечупара, після тебе кухню пів дня з хлоркою прибирати треба.
Ось що б ти робив без мене? Жив би в хліві й харчувався сирими сосисками. Ти ж нічого сам не можеш зробити нормально!
Я подивився на цю жінку й відчув лише сильну втому.
— Знаєш, Марино, ти права. До тебе я жив у пеклі.
— Я про це й кажу! — вона переможно підняла підборіддя.
— Так, — я повільно кивнув. — Я спав на брудному матраці без постільної білизни. Гриз засохлі скоринки хліба.
Ходив на роботу в подертих мішках з-під цукру. І пив брудну воду з калюжі у дворі. А потім з’явилася світла ти й врятувала мене.
Вона замовкла. До неї нарешті дійшло, що я відверто знущаюся.
— Ти що мелеш? — вона нахмурилася.
— Це ти що мелеш? Я жив у цій квартирі десять років. Сам. І в мене вдома завжди було чисто, ситно й спокійно.
Я не потребую цілодобової няньки. А ти намагаєшся зробити з мене безпорадного дурня!
— Я про тебе піклуюся! — її голос зірвався на вереск. — Я всю душу в цей дім вкладаю, а ти — невдячний чурбан! Та ти без мене пропадеш уже наступного дня!
— Та я без тебе нарешті видихну! Збирай свої речі, Марино. Мій побутовий кретинізм не піддається лікуванню. Іди рятуй когось іншого.
Вона кричала, плакала, звинувачувала мене в черствості. Казала, що я ніколи не знайду такої доброї, господарної жінки. Через годину за нею приїхало таксі, і вона поїхала.
А я поклав у глибоку тарілку соковите смажене м’ясо й почав їсти в абсолютній тиші.
Ніхто нарешті не стояв над душею і не розповідав мені, як правильно тримати виделку.
А ви стикалися з такою задушливою турботою у стосунках? Як вважаєте, це нормальна поведінка чи прихована тиранія?
