— Ти справді думаєш, що я повірю в «термінову нараду» в суботу ввечері, Вадиме?
Олена стояла в дверному отворі, схрестивши руки на грудях, і дивилася, як чоловік метушливо запихає в шкіряний портфель зарядку для телефону і змінну сорочку.
— Оленко, ну не починай, добре? — Вадим навіть не обернувся, продовжуючи ритися в ящику комода. — У нас горить контракт з китайцями.
Ти ж знаєш, часові пояси, всі справи. Якщо ми зараз не узгодимо поставки, фірма втратить мільйони. Ти хочеш, щоб ми залишилися без премії перед Новим роком?
— Китайці, значить? — Олена посміхнулася, але в її голосі звучала не стільки іронія, скільки втома. — А чому для переговорів з китайцями тобі обов’язково потрібен новий парфум.
Здається, ти вилив на себе пів флакона п’ять хвилин тому? Вони через Zoom запах відчувають?
Вадим завмер на секунду, його плечі напружилися, але він одразу надів на обличчя маску ображеної доброчесності і повернувся до дружини.
— Це елементарна гігієна, Олена. І повага до партнерів. Ми зустрічаємося в ресторані, в закритому кабінеті. Я повинен виглядати і пахнути презентабельно.
— У ресторані… — відлунням повторила вона. — Звичайно. А я думала, ти сказав, нарада в офісі.
— Ми починаємо в офісі, потім їдемо на вечерю. Все, досить мене допитувати! — він роздратовано клацнув замком портфеля. — Я роблю це заради нас.
Заради сім’ї. До речі, я там замовив кур’єрську доставку, привезуть тобі дещо. Дрібниця, але приємно. Щоб ти не дулася.
Олена здивовано підняла брову. Подарунки без приводу Вадим не робив вже років п’ять.
Зазвичай все обмежувалося черговими тюльпанами на Восьме березня і сертифікатом в косметичний магазин на день народження.
— Що замовив?
— Сюрприз, — буркнув він, перевіряючи повідомлення в телефоні. — Набір для ванни, твій улюблений гель або щось на зразок того. Розслабишся ввечері, поки я працюю. Все, я побіг.
Він чмокнув її в щоку — швидко, сухо, немов обпікся, — і вискочив у під’їзд.
Олена залишилася стояти в коридорі, слухаючи, як віддаляються його кроки по сходах.
Вона знала. Жіноча інтуїція — страшна річ, вона працює безвідмовно, навіть коли ти благаєш її помилитися.
«Китайці», «нарада», дорогий парфум і бігаючий погляд. Пазл складався занадто легко. Але у неї не було сил на скандал.
Вона пішла на кухню, налила собі каву і сіла біля вікна. Внизу, біля під’їзду, промайнула постать Вадима. Він не пішов до своєї машини.
Він сів у таксі «Комфорт плюс», яке під’їхало. Олена сумно посміхнулася.
На своїй машині до китайців не їздять? Або просто не хоче «світити» автомобіль біля чужого будинку?
Через дві години у двері подзвонили.
— Доставка! — гаркнув молодий голос з-за дверей.
Олена відчинила. На порозі стояв захеканий кур’єр у жовтій куртці з величезним рюкзаком за плечима.
— Квартира сорок вісім? Вадим Миколайович замовляв?
— Так, це мій чоловік.
— Ось, тримайте. Тут два пакети було в замовленні, але в додатку якийсь збій, адреси переплуталися, але я за прізвищем зорієнтувався. Вам же подарункова упаковка?
Хлопець простягнув їй щільний, важкий пакет з дорогого дизайнерського паперу з золотим тисненням.
Олена здивувалася. Для «гелю для душу» упаковка виглядала занадто пафосно.
— Ем… напевно. Він сказав, сюрприз.
— Ну, гарного вечора! — кур’єр уже тікав вниз, перестрибуючи через сходинки.
Олена зачинила двері і пройшла до вітальні. Пакет приємно тягнув руку. Дивно.
Вадим ніколи не витрачався на упаковку, зазвичай приносив все в поліетиленових пакетах із супермаркету. Може, вона даремно на нього наговорює?
Може, він дійсно вирішив зробити їй приємне, відчуваючи провину за постійну роботу?
Вона сіла на диван і акуратно розв’язала шовкову стрічку. Всередині лежав не гель для душу. І не набір для ванни.
Там лежала оксамитова коробочка глибокого синього кольору.
Серце Олени пропустило удар. Невже? Кільце? Сережки? На п’ятнадцяту річницю, про яку він забув місяць тому?
Тремтячими пальцями вона відкрила кришку. Всередині, на білій шовковій подушечці, сяяло кольє. Це була не біжутерія.
Олена, хоч і не була експертом, відразу зрозуміла: це біле золото і діаманти. Тонка, витончена робота.
У центрі композиції виблискував великий сапфір у формі краплі. Річ коштувала цілий статок.
Точно більше, ніж три місячні зарплати Вадима, про які він їй постійно нарікав.
— Господи… — видихнула вона.
Під коробочкою білів край листівки. Олена потягнула за нього.
Маленька картка з щільного картону. На ній знайомим, розмашистим почерком Вадима було написано:
«Моїй коханій, пристрасній Рибці. Нехай цей камінь нагадує про колір твоїх очей, коли ти дивишся на мене. Чекаю вечора. Твій В.».
Олена перечитала текст тричі.
«Рибці».
Не Олені. Не дружині. Не «Оленці», як він називав її, коли йому щось було потрібно.
«Рибці».
У Олени очі були карі. Звичайні, темно-карі очі. Сапфір ніяк не міг нагадувати їх колір.
Світ навколо хитнувся. Звуки вулиці за вікном зникли, залишився тільки гул у вухах.
Значить, не здалося. Значить, не параноя.
Вадим купив кольє. Дороге, розкішне кольє. Для коханки.
А їй, дружині, з якою прожив п’ятнадцять років, яка прала його сорочки і економила на колготках, щоб оплатити репетиторів синові, він замовив «гель для душу».
І цей ідіот-кур’єр переплутав пакети.
Олена уявила, що зараз відбувається на іншому кінці міста.
Якась «Рибка» — напевно молода, з довгими ногами — отримує пакет з гелем для душу за двісті гривень.
Сміх вирвався з горла сам собою. Спочатку тихий, схожий на схлип, потім голосніше, істеричніше.
Олена реготала, стискаючи в руці кольє за сто тисяч (а може, і більше), і сльози текли по її щоках.
— Гель для душу… — простогнала вона крізь сміх. — Черговий набір «Дика ягода», так, Вадиме? Щоб я відмокла і не задавала питань?
Вона різко замовкла. Встала і підійшла до дзеркала. Приклала кольє до шиї.
Сапфір сяяв холодно і глумливо. Воно їй пасувало. Чорт забирай пасувало.
У цей момент телефон на столі задзвонив. СМС від мами:
«Оленко, привіт. Лікар сказав, що путівка в санаторій подорожчала. Напевно, не вийде цього року поїхати, пенсії не вистачить. Нічого, на дачі подихаю».
Олена подивилася на екран, потім на кольє. Жалість до себе, яка накрила її першою хвилею, раптом випарувалася, поступаючись місцем розважливій люті.
Вона згадала, як Вадим кричав минулого тижня, що у них немає грошей на нові зимові чоботи для неї.
Як він вимагав звіт за кожну копійку, витрачену в продуктовому.
«Ми повинні економити, Олена, часи важкі».
Важкі часи, значить? Сапфіри для Рибки?
Олена витерла сльози. Акуратно поклала кольє назад в коробочку.
Потім дістала телефон і набрала номер своєї шкільної подруги, яка працювала оцінювачем у великому ломбарді.
— Таня, привіт. Ти сьогодні працюєш?
— Привіт. Так, до восьмої. Що сталося?
— Тань, мені потрібно терміново оцінити і здати одну річ. Дуже дорогу.
З бирками, з чеком — він напевно всередині коробки, під підкладкою, Вадим завжди так ховає.
— Вадим? Ти його подарунок продаєш? Олена, у вас все нормально?
— У нас все просто чудово, Таня. Краще не буває. Я буду у тебе через пів години. Готуй готівку.
Вадим влетів у квартиру ближче до півночі. Він виглядав так, ніби його переїхав асфальтоукладач.
Краватка збилася набік, на сорочці не вистачало ґудзика, волосся скуйовджене.
У руках він стискав той самий пакет з дешевим гелем для душу, який призначався дружині.
У квартирі було тихо. Світло горіло тільки у вітальні.
Олена сиділа в кріслі, читаючи книгу. На ній був її найкращий домашній халат, волосся укладене, на губах — легка посмішка.
Вадим завмер у передпокої, важко дихаючи. Він прокручував у голові події вечора як фільм жахів.
Приїзд до Вероніки (тієї самої «Рибки»). Передчуття бурхливої ночі. Урочисте вручення пакета.
Її вереск захоплення… який через секунду змінився вереском люті, коли вона дістала з пакета набір для ванної із запахом орхідеї.
— Ти що, знущаєшся?! — кричала Вероніка, кидаючи в нього флаконом. — Ти обіцяв прикраси!
Ти сказав, що це буде особливий вечір! А ти приперся з милом з переходу?! Забирайся звідси до своєї дружини, скнара нещасний!
Він намагався пояснити. Намагався дзвонити в службу доставки, але там ніхто не брав трубку.
Він зрозумів, що пакети переплутали. І тут його накрив справжній жах.
Якщо гель у Вероніки, то кольє… у Олени. І записка. О Боже, записка!
Він їхав додому, репетируючи виправдання. Скаже, що це жарт? Що це для колеги, а він просто перевіряв якість? Ні, маячня.
Скаже, що купив їй, а записка… яку нісенітницю придумати про записку?
«Рибка» — це ласкаве прізвисько Олени? Він ніколи її так не називав.
Він увійшов до кімнати, готовий до скандалу, до криків, до биття посуду.
— Олена? — голос зрадницьки затремтів.
Олена підняла очі від книги. Її погляд був ясним і променистим.
— О, ти повернувся? Як переговори з китайцями? Успішно?
Вадим ковтнув. Чому вона не кричить? Може, вона не відкривала пакет?
— Так… складно. Дуже складно. Олено, послухай… там кур’єр приїжджав…
— Приїжджав! — Олена просяяла і відклала книгу. Вона встала і підійшла до чоловіка. — Вадик, любий, я просто не знаю, що сказати.
Вадим напружився, втискаючи голову в плечі.
— Я… я хотіла сюрприз, — продовжувала вона, ласкаво гладячи його по лацкану піджака. — Але такий! Ти перевершив сам себе.
— Тобі… сподобалося? — обережно запитав він, відчуваючи, як холодний піт стікає по спині.
— Сподобалося? Вадиме, це чудово! Я відкрила коробку і просто оніміла. Сапфір! Мій улюблений камінь. Ти ж пам’ятаєш, як я мріяла про щось подібне?
У Вадима підкосилися ноги. Вона думає, що це їй. Вона знайшла кольє.
А записка? Вона не бачила записку? Або вирішила, що «Рибка» — це вона?
— Ну… так, звичайно, — він спробував посміхнутися, але вийшла гримаса болю. — Я хотів зробити тобі приємно. Ти ж у мене заслужила. Все для тебе, кохана.
Він гарячково міркував:
“Гаразд, чорт з нею, з Веронікою. Кольє шкода, звичайно, сто п’ятдесят тисяч коту під хвіст, але зате шлюб врятований.
Олена задоволена. Скандалу не буде. Він викрутився. Фух.”
— А де воно? — запитав він, оглядаючи її шию. — Чому не приміряла?
— О, я приміряла, — кивнула Олена. — Воно сидить ідеально. Просто створене для мене. Але потім я подумала…
Вона відійшла до столу і взяла якийсь конверт.
— Розумієш, Вадик, ми ж з тобою завжди говорили, що сім’я — це головне. Що ми повинні підтримувати один одного і наших близьких.
— Ну так… — він не розумів, до чого вона хилить.
— Ось що. Ти ж знаєш, у мами проблеми з легенями. Їй терміново потрібен був хороший санаторій. А у нас на це не було грошей.
То твоя машина, то кредити, то «важкі часи». І коли я побачила цей подарунок… я зрозуміла, як сильно ти нас любиш. Ти ж не образишся?
— Що… що ти зробила?
— Я його продала, — легко і радісно повідомила Олена. — Тетянці з ломбарду. Звичайно, вони взяли з дисконтом, але цих грошей вистачило на все.
І на путівку мамі в Трускавець — в люкс, на повний курс! — і на погашення твого кредиту за минулий телефон, і ще залишилося нам на життя.
— Ти… продала… кольє? — прошепотів Вадим. В очах потемніло. — Ти продала подарунок?!
— Ну не сердься! — Олена чмокнула його в побілілу щоку. — Я подумала: навіщо мені ця дрібничка, якщо мамі погано? Ти ж сам вчив мене бути раціональною.
Це був найкращий твій вчинок за всі роки, Вадиме. Ти пожертвував своїми заощадженнями заради здоров’я моєї мами. Я тобою пишаюся!
Вадим сповз по стіні на пуф. Він не міг вимовити ні слова. Якщо він зараз закричить, що це було для коханки, йому кінець.
Якщо промовчить — він ідіот, який профукав кругленьку суму, щоб відправити тещу в санаторій.
— До речі, — Олена раптом змінила вираз обличчя. Посмішка зникла, погляд став сталевим. — А що це у тебе в пакеті?
Вадим машинально притиснув до себе пакет з гелем.
— Це… це…
— Це той самий гель, який мав приїхати мені? — Олена підійшла до нього. Тепер від неї віяло холодом. — А записка «Для коханої Рибки» була в коробці з кольє.
Вадим завмер. Вона знала. Вона все знала з самого початку.
— Олена, я все поясню… це жарт, це рольові ігри…
— Замовкни, — тихо, але дуже виразно сказала вона. — Ігри закінчилися, Вадим.
Вона підійшла до вхідних дверей і відчинила їх навстіж.
— Я зібрала твої речі. Валізи стоять в спальні. Ти зараз береш свій гель для душу, йдеш до своєї Рибки — якщо вона тебе ще пустить з цим «розкішним» подарунком — і більше тут не з’являєшся.
— Олена, ти не можеш так вчинити! Це моя квартира!
— Твоя? — вона розсміялася. — Ти забув, що ми переписали її на сина, коли ти ховався від податкової три роки тому? Я — прямий опікун. Так що формально ти тут — ніхто. А тепер — геть.
— Але… гроші… кольє… — лепетав він, відступаючи в коридор.
— Грошей немає, — відрізала Олена. — Мама виїжджає завтра вранці. Санаторій теж вже оплачено. Вважай це відступними за п’ятнадцять років мого терпіння.
Вона вказала йому на двері.
— І так, Вадим, — сказала вона наостанок, тримаючись за ручку дверей. — Рибка з тебе така собі. Ти скоріше… карась. Дрібний і кістлявий.
Двері зачинилися з гучним, фінальним клацанням.
Вадим залишився стояти на холодній сходовій клітці. В одній руці у нього був портфель з «китайського контракту», в іншій — пакет з гелем для душу.
А десь у ломбарді лежало його майбутнє, яке перетворилося на путівку для ненависної тещі.
З-за дверей квартири долинали звуки музики. Олена увімкнула щось бадьоре і гучне.
Здається, вона нарешті збиралася прийняти ванну. З піною. Сама. Без нього.
Вадим штовхнув валізу, скрикнув від болю в пальці і натиснув кнопку виклику ліфта. Вечір дійсно перестав бути млявим.
